Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Українська проза сборники - - Українська проза (збiрка Ii)

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Українська проза сборники
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Українська проза (збiрка I)

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------

Вiктор Близнець. Звук павутинки


    1. СРIБНИЙ ЧОЛОВIЧОК


    - Дзинь...

    - Дзiнь...

    - Бумс!

    Я лежу, сповитий темiнь-темнотою, i слухаю, як вiн бавиться. Вiн давно живе в нашiй хатi, може, у запiчку, а може, пiд лавою, де, згорнувшись клубком, дрiмає Сопуха. Вiн зовсiм не боїться Сопухи i часто спить на її м'якеньких лапах. А рано-вранцi, коли дома нiкого нема i вiкна закритi вiконницями, вiн приходить до мене в гостi. Сiдає на бильце мого лiжка i видзвонює срiбними пiдкiвками.

    - Дзинь...

    - Дзiнь...

    - Бумс!

    Зараз вiн у кутку бiля мисника. Там чорна дiжа з водою, там вогко й темно, але я бачу його. Вiн тоненький, як стеблинка, той химерний чоловiчок. I свiтиться - синiм вогнем. А бистрий, моторний - не вслiдкуєш за ним. Шасть, шасть! - так i бiгає по долiвцi, та все скоком-при-скоком, так i пурхає по хатi, i здається: блискає свiтлячок у пiтьмi. Крильця у нього легкi й прозорi, як у трав'яного коника, i коли вiн змахує крильцями, вони тихо шерхотять, майже нечутно потрiскують: трiсь-трiсь-трiсь...

    Зранку йому весело; мабуть, добре виспався, похрумкав пшеничнi крихти (я насипав йому на лавi) i зараз вигулюється - пiдскакує на однiй нозi. Пiдскочить i вдарить пiдкiвками: дзень! Пiдскочить i вдарить: дзень! I сам прислухається, як у нього виходить оте срiбне дзенькання.

    Ось вiн пурхнув з полицi на ослiн i застрибав до мене. Диви, диви, то вiн дражниться: стриб-стриб - пiдскочить до мене, а тодi стриб-стриб - тiкає назад. I язиком прицмокує, наче примовляє: "Буц, буц, не боюц!"

    Ага, думаю, ти в мене дограєшся. Зараз я тебе зловлю...

    Тихенько просовую ногу з-пiд ковдри; i тiльки я висунув п'яти - мурашки побiгли по тiлу, побiгли... аж до теплих грудей. Завмираю, жду, поки ноги звикнуть до лоскiтливих мурашок. Потiм лягаю на живiт i спускаюсь додолу. Сунеться ковдра, сунусь i я, i повисаю десь у повiтрi, повисаю над чорною пелькою. Менi шпигає в лiктi, я скрикую "ой!" i пускаю ковдру, i падаю, i раптом торкаюсь чогось холодного, i то, виявляється, долiвка.

    Нi, я геть не злякався, просто подумав, що впав у глибоченьку яму, i в мене дрижать колiна. Ось я трошки постою, подивлюсь, куди менi йти. Внизу так i дише темiнь, i холод хапає за спину. Може, назад? Лiжко ось тут, ковзь - i сховаюсь пiд ковдру... Еге ж, а той чортпк? Вiн же дивиться з кутка i смiється. Ну чого ти смiєшся? Думаєш, я злякався? Стривай, пiймаю тебе за хво, тодi побачиш. (А ти знаєш, що таке хво? Ахвi? Ахва? Не знаєш? Отож-бо! Це хвостик у хвалька... такого, як ти).

    Темно кругом, я наставляю руки (наче граюсь у кицi-баби) i навшпиньках ступаю в куток. Щось шелестить проз мене, я розсуваю темiнь з-перед очей i придивляюсь: де ж вiн, малий шалапутько?

    - Бульк! - стрибає пiд ноги менi хитрий чоловiчок, вiд нього тiльки срiбна тiнь, я шастаю руками: нема!.. Куди ж вiн утiк? Обмацую долiвку. Щось мокре внизу, липке, немовби тiсто. А ось - мiсячне кружало. Воно ледь-ледь погойдується, вiдсяває тьмяним блиском, i хтось на ньому скаче i лунко б'є пiдборами: буме! бум!

    Тс-с-с! Вiн тут.

    Я долонею - раз! - ляснув по кружалу, хлюпнула вода з-пiд руки.

    Вода в цинковому тазику.

    I я пригадав.

    Пiсля дощу затекла у нас хата. Спершу на стелi зробилась жовта райдужна пляма, немовби хтось намалював криве i трошки замурзане сонце. Потiм сонце скривилось ще бiльше, пiдпливло водою, i додолу закапали рудi, перемiшанi з глиною сльози. Краплi - буме! - били з розгону в пiдлогу, видовбували собi лунки, i скоро наша долiвка стала такою подзьобаною, як на картинках Мiсяць, - вся в дiрочках i ямках.

    Це була дивовижа, я бiгав по хатi i заглядав у лунки, над якими трiскались бульбашки, а мати сказала: "Ой горенько! Потоп!.. Що ж воно буде!" - i притягла ночви, i пiдставила тазик.

    Даремно мати злякалась, нiчого страшного не сталося. Навпаки, у нашiй хатi залунала музика; старi дерев'янi ночви грали по-своєму, i цинковий тазик, куплений в сiльмазi, грав по-своєму. Дзум, дзинь, дзiнь! - озивався тазик, i звук був такий, наче били молоточками по скляних бурульках. А ночви казали коротко й глухо: буме!

    Так вони й грали. I в них виходило влад, i звучала в хатi кришталева музика крапель:

    - Дзинь...

    - Дзiнь...

    - Буме!

    Я вже й забув, чого опинився тут, бiля мисника; стою i слухаю, як набрякають краплi, як вони зриваються зi стелi, як прошивають темряву, як вибухають мелодiйним звуком.

    Треба довго ждати, поки булькне вода у тазику, i я пiдганяю краплю: "Падай, ну падай швидше!" Уявляю собi: ось повисає на стелi туга намистина, круглiшає, наливається i раптом...

    I раптом - лусь!

    Я здригнувся, не зразу второпав, що то була крапля i що вона дзьобнула мене у самiсiнький нiс, бризнула в очi росою. Я ще й не проклiпав холодну росу, як щось майнуло передi мною - зашерхотiли крильця, синя iскра пурхнула на мисник, аж на верхню полицю. То вiн - срiбний чоловiчок! Утiк од мене.

    Утiк - i враз потемнiшало в кутку. Лава й дiжа стали волохатi. "Чхи!" - пирхнула Сопуха. Пирхнула i заворушилась.

    "Тiкай!" - шарпнуло мене.

    I коли я бiжу назад, за мною бiжить холодок, i темрява женеться за мною, хтось нiби хоче вкусити за п'яти. Я спрожога кидаюсь у постiль i шурхаю з головою пiд ковдру:

    "А що, вкусив?" - i тихенько смiюсь.

    Я лежу i смiюсь (бо таки спритно втiк), i щось шумить в головi, десь нiби клепають ковалики. Можна скiльки завгодно слухати, як веселi ковалики один з-перед одного молотять по ковадлу, можна й побачити їх, вогнисто-червоних коваликiв, але зараз менi не до цього. Я настовбурчив ковдру, вийшов гарний курiнь над головою; тихцем виглядаю з того куреня i бачу, яке чудернацьке видовище снується в хатi.

    Сонячне кiно!

    Мати думає, що вранцi я сплю, i зачиняє вiконницi. Хай зачиняє - так ще краще. Бо в однiй вiконницi, щоб ви знали, є маленьке вiчко. Там був сучок, вiн, мабуть, висох, розхитався й випав, i зробилось у дошцi кругле вiконце - дучко. Крiзь те дучко падає у хату довгий жмут промiння.

    Це моє кiно.

    Дивiться, що воно буде.

    Темно. Жеврiє тiльки вузенька смужка, вона тягнеться навскоси, од вiкна до печi. А за нею, за цiєю смужкою, тихо й чорно. Та ось... ожила, заворушилась пiтьма. Наче хтось сколотив її - пiднялись дрiбненькi пушинки. Вони виходять iз темряви i на свiтлi стають золотими, рожево-пухнастими. Тихо снують пушинки, пливуть одна за одною, то пiднiмаються, то опускаються, то зникають зовсiм.

    Я колись i не знав, що в нашiй хатi живе стiльки малечi... Ви не смiйтесь, ви краще придивiться - вони живi. Бачите: їх сила-силенна, але нiхто не штовхається, не заступає дороги, не заважає iншим. Бо це не простi, це Вишневi Пушинки.

    Так, так, саме Вишневi.

    Коли квiтнуть сади, i тополi стоять у бiлому пусi, немов облiпленi ватою, i кульбаби свiтять пiд хатою жовтими сонечками, - ось тодi Вишневi Пушинки живуть у саду, на волi. Вони сидять у чашечках квiтiв, бiлi-бiлi клубочки. Вiтер колише їх, сонце зiгрiває, бджоли годують медом. А потiм: одцвiтають вишнi, опадає пух iз тополi, мати вiдчиняє вiкно, i Пушинки iз сумом перебираються в хату.

    Бува, прокинешся вранцi, а скрiзь - на пiдвiконнi, на лавi, на долiвцi - повно бiлого пуху, бiлого цвiту, жовтого пилку. А на тiй порошi - кволi й холоднi Пушинки; вони ледь ворушаться, розповзаються хто куди.

    До нової весни ховаються Пушинки у темних закутках. Бо їх, маленьких, може i дощ прибити, i вiтер завiять, i комар задушить.

    Цiлими днями вони сидять нишком. Сумують за сонцем, за фiалками, за вишневим цвiтом. I тiльки тодi, коли тихо, коли в хатi жеврiв промiнь, виходять на свiтло i починають свої забави.

    Гляньте, якi вони чемнi й поважнi. Гуртом, поволеньки виступають iз темряви, маленькi живi клубочки. Все бiльше й бiльше їх прибуває на свiтлу галявину. I кожна Пушинка обходить своїх подруг, низенько присiдає й каже: "Вишневих снiв тобi, сестро!"

    Освiтленi сонцем, вони мерехтять, немов зiрочки. Їх безлiч, їх густо, як маку, i всi рожево зблискують, снують i рояться в пiтьмi, сплiтаючи свої слiди в химерне мереживо.

    Вони танцюють.

    Чуєте? "Дзинь... дзiнь... бом..." То грають краплi води.

    Падаючи, краплi натягують струни, Пушинки торкають їх, i бринить у хатi синя джерельна музика.

    Снують Вишневi Пушинки, мерехтять, кружляють на свiтлi - танок маленьких принцес!

    Та раптом - що це? Наче вiйнуло вiтром, пiдхопило й змiшало Пушинки, i вони сипонули врозтiч, в глухi закутки.

    Ага, ось хто злякав їх!

    З-за темної кручi випливла чорна пiр'їна. Безшумно, покрадьки вийшла на свiтло. Я теж подумав - пiр'їна, аж то пiратське судно. Нiс закручений змiєм, у два ряди весла, i стоїть на палубi капiтан-розбишака, на ймення Вирвизуб, i гукає своїм бандюгам: "Хапайте Пушинок! Тягнiть їх сюди!" I ринув, пiшов корабель на лови, пiрати ляскають веслами, б'ють по водi, б'ють по головах, тягнуть за коси нещасних...

    - Ви що? - крикнув я з-пiд ковдри. - Ушивайтесь геть, бо дам! Бо зараз як встану!

    I я встав - на колiна, i ковдру потягнув на плечi, i давай кричать на пiратiв; а в хатi темно, i вони пливуть собi далi, до вiкна, розганяють бiдних Пушинок.

    - Дзинь! - щось трiснуло, i я побачив, як шугнула згори синювата iскра, вдарила по пiр'їнi, по розбiйницькому судну, звалила його у темiнь.

    Молодець! То мiй чоловiчок! Срiблястий!

    Я аж загицав на лiжку.

    Та ось причулось менi: на долiвцi, в густiй пiтьмi, щось шарудить, потрiскує, поскрипує. Навiть причувся тупiт i тихе дзiнькання. I я здогадався:то вони рубаються! Вiн їх звалив на пiдлогу, i тепер розбишаки оточили його - мого чоловiчка - i з шаблями насiдають на нього.

    Держись! Я зараз!

    Хотiв був стрибнути з лiжка, бiгти на виручку, та схаменувся: темно, ще наступлю на когось. I тут я згадав: поруч стоїть ослiн. Бiжком, навпомацки перебрався туди, видерся на пiдвiконня. Вiдчинив кватирку, штурхнув кулаком у вiконницю.

    I хлинуло гостре свiтло.

    Наче пiском сипнуло у вiчi. Я затулився долонями, постояв заслiплений, поки вiдмигтiло менi в головi. Глянув па долiвку.

    Там уже нiчого не було.

    Нi пiратiв, нi мого чоловiчка. I Вишневi Пушинки зникли.

    I в хатi все принишкло. Стара беззуба пiч як роззявила чорного рота, так i завмерла. I лава стала пiд стiною, уперлась на чотирьох лапах, наче їй сказали: замри! I на миснику, за склом, виструнчились, як солдати, чарки, сулiйки, пляшки.

    Хитрий народ! Дивись, притаїлись, мовчать, нiби нiхто нiчого не бачив.

    Я не став їх питати про бiйку - даремно. Нi слова не скажуть. У них свої секрети. Та я й сам знаю, що пiрати, Пушинки i крилатий чоловiчок розбiглися, як тiльки вiдчинив я вiконницю. Вони не люблять, щоб їх розглядали люди. Вони маленькi, але дуже гордi.

    Розбiглись мої невидимки. Хата стала як хата. Повно води у ночвах i в тазику, вода потекла й на долiвку, i потяглись аж до печi мокрi темно-рудi латки. На це дивитись нецiкаво, я засунув палець у дучко й загрюкнув вiконницю.

    Знов у темному царствi.

    Лежу й думаю: звiдки вiн узявся, хоробрий такий чоловiчок? Мабуть, народився з крапель. Гусiнь, метелики, коники, рогатi жуки - всi вони народжуються з личинок або лялечок, натоптаних ватою. А срiбний чоловiчок народився, мабуть, з падучої краплi. Крапелина розбилась - дзум! - вiн тут же вискочив, стряхнувся i шмигнув пiд лаву. Там пiдсох, розправив крильця i, як почув, що капає вода зi стелi, зразу ожив, та давай стрибать i пурхать мiж краплями, i ловить їх, i дзенькать пiдкiвками. Такий дрiбненький, а нiчого не боїться - нi темряви, нi павукiв, нi Сопухи. Бач, з маху кинувся на пiратiв. Я ще думав, збирався, виглядав з-пiд подушки, а вiн блиснув шаблиною i на судно: вперед! Цiкаво, як його звати?

    - Гей, чоловiче, як тебе звати? - гукнув я туди, де стоїть дiжа й хитається чорна тiнь.

    Мовчок. Анi звуку. Тихо й темно, як у вусi.

    - Буме! - раптом озвалась крапля. "Ага! - зрадiв я. - Тепер знаю: тебе звати Буме". Буме, Бумсик, Бумсюк... А де твоя Бумсиха, де мале Бумсеня? Де дiд Бумсило i баба Бумсючка? Ну, скажи! Мовчить. I дух затаїв.

    Менi дуже хочеться взяти Бумса в руки, роздивитися, похукати на нього, погладити крильця. А може, й сховати в коробку... Е, нi! Вiн умре. Вiн засохне... Я думаю: що, якби нiч-слiпота забрала мене у свої печери i там привалила б камiнням i залишила навiки. Що я робив би сам-самiсiнький... пiд землею... де кажани, холод i тьма? Як би я плакав, i бився об стiни, i блукав би слiпцем - то страшне.

    А метелик? А той метелик, якого я посадив у коробку? У нього крильця були жовто-бiлi, а на лапках, на вусах - золотистий пилок. Вiн був такий вертун, такий насмiшник, так виводив мене по двору, поки я не спiймав його. Вiн упирався, не хотiв лiзти в коробку, шамотiв, просився: пусти! Я не пустив. Я поклав його у коробку, а коробку в запiчок i... забув. Аж восени, як сушили вишнi, згадав. Кинувся до метелика - що це? Сухi шкаралупки... порохня... попiлець. Зотлiв бiдолаха взапертi.

    Для чого вбивати живе? Чуєш, Буме?

    Гуляй собi в нашiй хатi. Бiгай, стрибай де хочеш. Я тебе не чiпатиму. Нiколи.

    Ось тобi крихти на лавi, ось молоко у блюдечку - їж, поправляйся. Чуєш, Бумсюк?


    2. СОПУХА


    Я вже великий i знаю, що Сопухою лякають дiтей. Було, крутишся в лiжку, мати нагримає й скаже:

    "Ось покличу Сопуху..." Скаже, погасить свiтло i пiде сама на кухню. А ти лежиш, i страшно-страшно тобi; ноги,. як у равлика, потиху втягуються, втягуються пiд груди, i шия втягується, i нiс ховається мiж колiнцями.

    Ти скрутився калачиком, лежиш - нiчичирк. Все в тобi занiмiло, зiщулилось, тiльки вуха ростуть. Ростуть вуха, як лопухи, пнуться в темряву, ловлять найтихiше шкряботiння. О, почалось!.. Це вона!.. Там, пiд лавою, у найчорнiшому кутку, сопе Сопуха, так сопе, аж вiтер ходить по хатi. Я накриваюсь подушкою, починаю казати про себе "га-ла-ла"!, щоб заглушити звiрюку, але де там! Щось шкребеться, щось дмухає i пiд подушку. I втямить не можу, чи то Сопуха сопе, чи сам висвистую носом. Нi, то вона чалапає!

    Я заплющую очi, сильно-сильно заплющую, до пекоти, до червоного жару, та все одно бачу: встає - бура кудлата Сопуха... чмихнула, обтрусилася, а тодi гоп на лаву. Ба, то вже не лава, то лиса стара вовчиця; чап-чалап, чап-чалап, - йде, переставляє лапи, суне до мого лiжка. Верхи на вовчицi - Сопуха.

    Не кричiть. Не жахайтесь. Не кличте мами. Знаєте, що треба зробити?

    Треба сказати: "Буме, за мною!" - i стрибнути з лiжка. Так, це страшно, але з вами Буме, i ви командир, i за спиною кiннота, шаблi наголо. Рушайте в атаку, смiливiше! Стиснiть кулаки, зцiпте зуби, ви мужчина; темряву штовхнiть плечем, грудьми вперед i примовляйте:

    Барi варi вде

    Грiм з громами йде!

    Не оглядайтесь. Йдiть i кажiть Бумсовi: "За мною, Буме! Вони тiкають, вони розбiгаються!" Ви з Бумсом уже в кутку. Не бiйтесь, простягнiть руки, помацайте лаву. Правда ж, вона гладенька, тверда, спокiйна дерев'яна лава. I стоїть на мiсцi, нiкуди вона не ходила, то вам таке привидiлось. А тепер помацайте пiд лавою. Стiна, долiвка i бiльше нiчого. Сопуха? Яка Сопуха? Невже ви повiрили, що є на свiтi Сопуха - оте старе кудлате ледащо, оте сонне слiпко, що цiлiсiнький день спить у корчах, а на нiч залазить до людей

    У хату?

    Не вiрте. Нiякої Сопухи нема. її придумали старшi, щоб лякати дiтей.

    Я зразу боявся i носа поткнути за порiг. Вже обнишпорив у хатi всi куточки - пiд лавою, пiд столом, за дiжею, навiть у духовку лазив. I чого тiльки не добув у тих мандрах: стару батарейку, яку лизнеш - i щемить язик; сине обточене скельце; кiстяний зуб (мати сказала - кролячий); iржавий наперсток, що колись закотився пiд скриню i довго пролежав забутий. Такого добра назбиралась у мене цiла коробка. Про кожну знахiдку, про синє скельце чи про кiстяний зуб з можна було б розповiсти страшенно цiкаву iсторiю. Та я не про те. Я хотiв сказати про дверi.

    Менi здається: все, все на свiтi має свої дверцята. I горище, i завалений погрiб, i розчахнута бурею груша, i скеля над рiчкою. А старий годинник з зозулею, а розбитий лiхтар, а бабина скриня? Вони теж вiдкриваються. Треба тiльки знайти, i якщо не дверцi, то щiлину, вiконце, дупло, розколину. Знайти i заглянути всередину. I тодi таке побачиш, таке, чого нiхто й нiколи не бачив.

    Були дверi i в нашiй хатi. Вони ганяли вiтер, когось впускали й випускали, i блимало щось за ними, вода чи небо, я не знав. Деколи тривожився: куди зникають люди, переступивши порiг? I що з ними робиться там? I чого вони, повернувшись звiдти, пахнуть то морозом, то погребом, то молоком, то динями.

    Я довго придивлявся до хатнiх дверей. Пiсля дощiв вони розбухали, ставали похмурi, слизувато-зеленi. Нiгтем, було, проведеш по дошцi - виступає чорна юшка. I голос у них грубiшав. Пробуєш вiдчинити - риплять, сердито, натужно, неначе стогнуть: у-у-уг! Тут, хочеш-не-хочеш, згадаєш бабиного Бурмила або мамине застереження: "Не смiй за порiг! Упадеш!" Справдi, порiг високий, двi приступки вниз, але ж i цiкаво: що там? Що там, у сiнях, де блимає свiтло, хитаються тiнi i лупатим оком зирить на мене щось невiдоме?

    Пам'ятаю, як малим я вилiз у двiр. А в малого, ви знаєте, очi в дворi розбiгаються. Пляма сонця, пляма неба, пляма трави - все велике, слiпуче, незвичне. Весь цей огром двигтить, хитається, тiкає з-пiд нiг, i тебе несе хтозна-куди. Вiд цього величезного свiту голова йде обертом. Леле, що ж робити? I вхопитися нi за що!..

    Кажiть: "Спокiйно, Буме! Ми тут удвох. Головне - не роззявляти рота. Давай присядемо, ось так, навпочiпки, i будемо робити своє дiло - копирсатися в пiску. Бачиш, пiд нами тверда земля, вже не хитає нас, як на палубi".

    Так я й зробив: сiв пiд хатою, спиною до сонця. I заворожила мене призьба. Вона схожа була на лежанку, тiльки довга, i тепла, i вся потрiскана. Трiщини темнi й глибокi, можна туди пальця просунуть, i в кожнiй ямцi бiгало щось живе - стоножки, солдатики, мурашки. З норок дивились на мене такi жуки й жученята, яких я зроду не бачив. Мабуть, оцi трiщини були для жукiв справжнiсiнькi яри й канави, а онде урвище, а он iз моху зелений гай, i там сидiла красива золотиста мушка.

    Я помiтив, що на стiнi коржем вiдстала глина, i в схованку ту шмигнула ящiрка. Прискакало мале жабеня, пузце бiле, спина пухириста, сумно глянуло менi в очi i сховалось пiд призьбу. Довго дзуменiла оса, тикалась у лутку вiкна, сердилась, щось шукала. Та ось знайшла дiрочку, потрясла хоботком i полiзла... куди полiзла? До нас у хату?

    Тут я задумався. Ящiрка, жабеня, мурашки - де вони всi ховаються? Мабуть, у стiнах, у долiвцi, у вiкнах. Вони з нами, нашi сусiди, живуть в нашiй хатi; там їхнi гнiзда, бiлi подушечки, мала дiтлашня й вусатi комахи-няньки.

    Я приклав вухо до призьби. Вона зашарудiла, як коробка, набита хрущами. Там, у призьбi, кишiло таємне життя. Напевно, там були свої комашинi школи, були палаци, вiйська i вiдбувались святковi паради... Звiдти, з того комашиного царства вилiзла на сонце чорнява мурашка, повела вусом, лупнула на мене оком (здрастуй, мовляв, козаче!) i сховалась назад.

    - Скажи, який свiт! - застиг я здивований. - Скiльки кругом живого народу!


    3. КРИЛАТI ДЕРЕВА


    Ми з матiр'ю готуємо обiд.

    Аж на город, у зелене гарбузиння заїхала наша кабиця. За тим гарбузинням, що густо сплелося i випинає вгору свої батоги, не видно було б i кабицi, якби не високий димар, справжня тобi корабельна труба - чорна, з жовтим ободком посерединi.

    Зараз на плитi кипить важезний казан, з-пiд кришки його сердито пухкає каша. Я пiдкидаю сухе бадилля, даю "пару в котлах", щоб дим шугав iз труби з вогнем та iскрами.

    Мати сидить поруч на стiльчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече їй в подол. Вона думає щось про своє, не бачить, як старається її син, а то б насварилась: "Пригаси вогонь, бо хату спалиш!"

    Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона обступила кабицю густим живоплотом, i менi аж на плечi звисають тугенькi гарбузики, стручки квасолi й гороху. Земля коло плитки утоптана, я її до блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, i в душi спiвають пiвники:

    Я моряк, красивый сам собою...

    Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана бiлою глиною, а внизу пiдведена жовтою. Вона пашить жаром, а я пiдкладаю побiльше стебел, вогонь гоготить, мiй пароплав готовий уже вiдчалити, вiн шипить, розвертається i рiже носом .зеленi хвилi:

    Товарищ, мы едем далёко,

    Подальше от этой земли.

    Я стою на палубi, приклавши руку до безкозирки, i груди мої випинаються, i морський вiтрюган шмагає в обличчя. Право руля! Повний вперед - по гарбузинню!

    Обертаюсь i бачу: мати чистить картоплю, зiгнулась над мискою, але губи у неї злегка тремтять i в очах смiхотливi блищики.

    Я й забув, що поруч - старшi.

    Рука моя сама опускається, безкозирка зникла, як i не було її, а пароплав став ненаситною кабицею.

    Присiв я i знехотя взявся кочегарити.

    Надворi тихо, безвiтряно. Тiльки згори, з пiвденного степу, несе жарким чебрецевим духом. Степ пiдходить до самої хати, бо в нас загорожi нема, лиш од вулицi викопано канаву, щоб дощi не змивали город. Двiр наш вiдкритий, i звiдси видно на всi чотири сторони: толоку, а далi рiллю, а далi степ, а далi нiчого не видно, самiсiньке небо.

    Це коли дивишся на дорогу, що побрела кудись через гору. А якщо глянути вниз, на левади?

    Хата наша стоїть над балкою, за хатою крутий спуск до рiчки, i на косогорi чорнiє густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, агрусом...

    О, та я й забув про вогонь!

    Кочережкою притоптую попiл, щоки аж горять вiд жару. Я знов напихаю бадилля, i з димаря виростає голубе стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправляє крилате гiлля i, одiрвавшись вiд землi, пливе над городом, над садом, кудись за рiчку. З димаря виростає нове дерево, за ним ще одне, i вже низка величезних крилатих дерев мандрує над балкою. От, думаю, якби посадити там на горi... цiлий лiс голубих осокорiв (нiде немає таких!), а пiд лiсом нехай було б справжнiсiньке море... i мiй пароплав.

    Море... Я зiтхнув (бо добре пече вiд плити), зiтхнув за рiчкою; хай вона i жаб'яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матiр: пустить чи не пустить?

    Мати сидить у бiленькiй хустинi, такий дашок зробила на очi, щоб не слiпило сонце; на лице їй упала тiнь, i мати ще строгiша вiд того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: "Самого не пущу".

    Аби ж Рекс був, мiй собака. Ми б удвох пiшли.

    Нема Рекса. Убив його Глипа.

    Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько - шасть! - присiдаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати... дiдькуватий. Йде, чоботи в нього важкi, як ступи; вiн шкорб-шкорб - так i гребе ногами пилюку. Голову звiсить, очi в землю, наче загубив п'ятака. А за плечима у нього двостволка.

    Скажеш було: "Добридень, дядьку!" - не чує. Гукаєш:

    "Добридень, дядьку!" - мовчить. Пiдбiгаєш та: "Здрастуйте, щоб вам!.." Тодi, як вовк, поверне голову i: "Вшша!" (це в нього "ша!" чи "пшов!" - не знаю).

    Вшикне разок на тебе, бiльше не захочеш здоровкатись.

    Живе Глипа не так, як усi, а навпаки: вдень, коли люди роблять, вiн спить; вночi, коли люди сплять, вiн товчеться. Ходить, гупає чобiтьми по селу. Каже, вночi я краще бачу.

    I на полювання (а вiн мисливець) виходить тiльки присмерком.

    Такого завидющого мисливця, їй-бо, немає у свiтi. Коли полюють гуртом i хтось уб'є дичину, а вiн промахнеться, - Глипа свариться до ножiв, божиться, готовий землю їсти, що це вiн пристрелив, вiн, ось i дрiб його, з особливою мiткою. Або ще таке: торохне з ходу по зайцю, а той як припустить навтiкача, Глипа за ним; женеться скiльки й духу, бачить - не догнати, жбурляє рукавицею, тодi знiмає чобiт i чоботом, а тодi падає на рiллю i хрипить: "Вернись... все'дно пiйму"...

    Ось цей Глипа i вбив мого Рекса. Мовляв, напав собака на нього вночi. Бреше... Не такий був Рекс.

    Рекс був добрий собака. До нього в будку ходили курчата, жило з ним криве гусеня, забiгав сюди бiлий кролик. Налiзе в будку малечi; Рекс ляже, витягне лапи, вуха по землi розстелить, зажмурить очi - блаженствує. Звiрята облiплять його з усiх бокiв: кролик пiд пахву залiзе i спить, як у гнiздечку; гусеня до теплої шиї притулиться; курчата всядуться, де хто хоче: i на спинi, i на лобi, а котресь - i на кiнчик собачого носа. Рекс - як мертвий, вухом не здригне: хай собi грiються. Тiльки розтулить око, лiве чи праве, сонно блимне: ну, як там, зручно всiм? А ще вiн був учений собака. I любив смiшити людей. Сиджу я пiд хатою, обнявши кудлатого Рекса, коли це виходить мати у двiр, i якась вона заклопотана, нiби щось забула або загубила. З нею це часто буває: ходить, снує по хатi, шукає: "Де я поклала нiж?" - а нiж у неї в руках. I зараз видно: мати присмучена. Я лiктем тихенько штов-хитьнув Рекса й кажу йому, сумно проказую: "Рекс, ти знаєш, я вiд'їжджаю - далеко. Прощавай". Рекс тут же схоплюється на ноги, знiмає з кiлка мiй картуз, несе його в зубах i - хоп! - одягає менi на голову. Я кажу: "Рекс, може, ти й почистиш мене на дорогу?" Рекс хвостом, як щiткою, обмахнув смiттячко з моїх штанiв, лизнув мене в руку, в щоку i весело зиркнув у вiчi: все - чистий як нова копiйка. Тодi я кажу: "Рекс, а ти не знаєш, де мiй автомат?" Рекс - вiн був рудий-рудющий, мов огонь - притьмом кидається в сiни i несе в зубах мою зброю, бузинову палицю.

    Мати, хоч i зажурена ще, трошки всмiхається i мовить:

    "Вас хоч обох у цирк"...

    I такого собаку убив Глипа.

    Я згадую Рекса, згадую, як ми боролися з ним i грались у шпигунiв, як пiд кущами в саду... Але стоп! На кабицi давно закипiв борщ, димок поволеньки в'ється з труби, i вже не голубi дерева, а синюватi мiтелки вогню схоплюються над димарем.

    Мати каже: "Бiльше не топи, хай борщ домлiває на жару".

    Ну от, обiд зварено.

    I мене зварило. Голова - як чугунок. Щось у нiй потрiскує. Наче там, у головi, вiдлущується полуда.

    - Мам, я пiду на рiчку.

    - Не треба... Куди ти сам?

    - А я не сам. Я з Рексом пiду.

    - З яким Рексом? - мати глянула на мене, немовби сказала: "Схаменись. Що ти плетеш, хлопче?"

    Я не плету. Я знаю, Рекса нема, ну та й що з того?..

    Подивiться: на городi хитнулось гарбузове листя, хитнулося, зашарудiло, хтось нетерпляче борсається в гущинi, лiзе, пробирається сюди.

    Рекс?!

    Так, це вiн. З-пiд листя вискочив захеканий пес, трошки в реп'яхах, трошки в болотi, морда хитра й весела, аж блищить. Мабуть, щось та накоїв. Або вужа загнав пiд греблю, або Глипин чобiт затяг пiд ворота (той сушить свої ступаки на сонцi, запах на все село).

    Звiсив Рекс язика, дивиться на мене - очi рудi й бешкетнi. То вiн пiдмовляє мене: гайда в степ... гайда на полювання. Але ж духота. Куди тобi в степ, кудлань, коли й так хлебчеш язиком повiтря?

    - Рекс, - пiдморгнув я, - краще ходiмо на рiчку. Я встав. Звiвся за мною й пес (а може, тiнь пiднялась), i ми тихо пройшли повз матiр. Вона провела нас збентеженим поглядом. "Який Рекс? - означав її погляд. - Що ти вигадуєш, сину? Рекса нема, його вбив Глипа..." Хай сто раз убиває, а пес живий, для мене живий i все! Я не сам iду на рiчку, ми вдвох - бачите?

    - Рекс, пiшли, - сказав я до тiнi, що лежала в моїх ногах, i тiнь слухняно пiшла за мною. За хатою гукнув:

    - Ну, хто швидше! - i перший пустився городом.

    Стежка гаряча, стежка суха, аж бiла, i ноги виляскують по землi, i вiтер пузирем надуває сорочку.

    Я не обертаюсь, але знаю: пес - той не кинеться одразу наввипередки. Стане пiд хатою, вуха у нього сторч, хвiст - кренделем. Вiн готується до стрибка, очi горять бешкет-ством. "Бiжи, хлопче, бiжи, - написано на Рексовiй мордi, - я тебе попускаю".

    I я стараюсь, бiжу щодуху, аж пече менi в п'яти. Стежка в'ється городом, потiм викрутас i - в сад. Як тiльки я пiрнаю в кущi, в зелений присмерк, щось шурхає за спиною. Ось мелькнуло вогнисте вiяло, завихрило в кущах. Рекс! Доганяє мене!

    Ми летимо з кручi. Я розкинув руки i бачу тiнь, що несеться рядом; то мiй Рекс, мiй нерозлучний собака. Рекс, пiддай вогню, бо наступлю на хвiст!

    Ми вже на лугу, ми смiємось од вiтру, що лоскоче пiд пахвами. Пiдошвами чую: берег, м'якша земля, холоднiша стежка, тягне луговою свiжiстю; ще трохи - i рiчка.


    4. АДАМ


    На нашому кутку, в Шатрищах, хлопцiв нема. Вважай, ми з матiр'ю тут самi, бо що то за сусiди - пiд ярком Глипина хата (а Глипа цiлими днями спить), далi забута й обшарпана оселя старої Сiрохи, у котрої, кажуть, пiсля вiйни два хлопчики пiдiрвались на мiнi.

    Вiд Шатрищiв до села далеко, i мати не пускає мене туди. Я один блукаю в саду, сам один купаюсь на рiчцi... А втiм, чого це один? Коли я схиляюсь над рiчкою i довго-довго дивлюсь у воду, iз тремтливого дна, iз живої сутенi випливають до мене двоє облич. То мої друзi - Адам i Нiна.

    

... ... ...
Продолжение "Українська проза (збiрка Ii)" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Українська проза (збiрка Ii)
показать все


Анекдот 
Смотрел по телевизору заседание Правительства, на вид все умные люди, но потом они - заговорили...
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100