Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Павло Загребельний - Загребельний - Роксолана

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Павло Загребельний
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Павло Загребельний. Роксолана

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Книга перша


    ВОЗНЕСIННЯ

    МОРЕ


    О бiле камiння серце посiту...

    П. Тичина_


    Назвали його Чорним, бо чорна доля, i чорнi душi на ньому, i дiла теж чорнi. Кара Денiз - Чорне море.

    На Чорному морi на бiлому каменi Ясненький сокiл жалiбно квилить-проквиляє. Смутно себе має, на Чорне море спильна поглядає. Що на Чорному морю недобре ся починає. Що на небi усi звiзди потьмарило, Половину мiсяця в хмари вступило, А iз низу буйний вiтер повiває, А по Чорному морю супротивна хвиля вставає...

    Не вставала злоспротивна хвиля проти турецької кадриги[1], море було тихе, вiтер починався щодня по заходi сонця, дув цiлу нiч з берега, але вода лиш злегка брижилася вiд нього, на ранок залягала мертвота на водах i в повiтрi, лиш по обiдi вiйне свiжий вiтерець, повертає за сонцем, мовби женеться за ним, i вмирає надвечiр разом iз сонцем.

    Кадрига скрадалася уздовж берега, не вiдважуючись пускатися на широкий простiр цього переповненого водою великих слов'янських рiк моря, непроглядного у глибинах, таємничо-неприступного, чорного, як шайтан. Кара Денiз...

    Три вiтрила - одне червоне, два зеленi - ледь напиналися. Кадригу гнали вперед своїми веслами галерники. На двадцяти шести лавках по чотири гребцi, голi до пояса, бритоголовi, забитi в кайдани, прикутi до товстезного ланцюга, що лежав змiйовим валом уздовж дна кадриги. Нi випростатися, нi змiнити мiсце. Спали i їли позмiнне на своїх лавицях, хвилi били в них, сонце пекло, вiтер рвав тiло, пiт заливав очi, уздовж помосту, прокладеного над галерниками, бiгав з канчуком євнух-дотурнак - ключник, схожий на старого вола, євнух, надiлений силою теж ледве не волячою, у високiй чалмi, в розхристаному шовковому халатi,тряс жирними грудьми, кричав, аж пiнився, пiдганяв гребцiв, а вони й самi за кожним помахом весел, мовби кидаючи в прокляту воду не лише весла, а й усю свою силу, видихали з себе дико, ненависно: "Г-гик! Р-рик! Г-гик! Р-рик!"

    Хоча й би синєє море розiграло, Хоча й би турецький корабель розiрвало...

    На деменi-кормi напнуто вiд сонця й негоди прихисток iз смугасто-бiлого з синiм єгипетського полотна. Старий Сiнам-ага, страждаючи вiд хворощiв, втомлено споглядає шiстьох вродливих чорнооких молодих жiнок, скованих докупи за шиї. Всiх їх заполонено, викрадено, у двох одiбрано цицькових дитяток, усiх продано на невiльничому торзi в Кафi, майже нагих кинуто на кадригу (хай свiжий вiтер Кара Денiзу золотить їхнi молодi вабливi тiла), скуто залiзом, щоб порятувати од вiдчаю i вiд нечестивих спроб заподiяти собi смерть у хвилях. Кадрига скрадається понад берегами, береться далi й далi на пiвдень - до благословенних земель Анатолiї, до Богазiчi-Босфору, до священного Стамбула, де цих молодих чужинок уже ждуть у солодких гаремах. Сказано в поета:

    "Бери частiше нову жону, щоб для тебе завжди тривала весна. Старий календар не годиться для нового року". Спочивають втомленi метушнею i недосконалiстю свiту старi очi Сiнам-аги на гнучких бiлих тiлах бранок. I хоч негоже правовiрному споглядати жiночу грiховну наготу, та хай втiшаться бодай очi старого Сiнам-аги подорожнiм видовищем слов'янських рабинь, коли вже тiло немiчне. Сказано-бо: "Аллах хоче полегшити вам; адже сотворений чоловiк слабим".

    Були чи й не були шiсть бранок для старого Сiнам-аги, може, й узяв їх на кадригу хiба що для спочинку очей своїх. Вiз же до Стамбула, на славетний Бедестан, де продаються найдорожчi раби пiд мiсяцем, молоде бiлотiле дiвча з волоссям у золотi червонiм, нiби у вогнi тогосвiтнiм, п'ятнадцятилiтнє, зухвале, невпокорене i - о всемогутнiсть аллаха єдиного й милосердного - розсмiяне та безжурне!

    Дiвча не скуте залiзом, не прикуте нi до кадриги, нi до нещасних своїх подруг, не свiтить воно нагим тiлом, а завинуте дбайливо в шовки, щоб тiло його не втратило нiжностi, жилавий євнух-суданець, втаємничений у незбагненне мистецтво давнього Мисру[2], натирає дiвча якимись пахощами, намащує, розчiсує його золотi коси, а воно то пустотливо пiдставляється пiд те чужинське пещення, то випручується i летить до облавка кадриги, так нiби мiриться втонути, i Сiнам-ага, мiнячись од лютi, тупотить ногами, тонко верещить на євнуха, насилаючи на нього найстрашнiшi кари земнi й небеснi за недогляд, а дiвча вистрибує-витанцьовує понад облавком, ще бiльше дратуючи старого агу, ще й приспiвує про свiй нiби намiр утопитися:

    Нехай щуки їдять руки,

    А плотицi - бiле лице,

    Нехай нелюб не любує,

    Бiле лице не цiлує.

    Нехай пiсок очi точить,

    Нехай нелюб не волочить...

    - Настасю, не ятри душу! - стогнуть бранки.

    Тодi золотокосе дiвча заводить тужливої, такої, що й Сiнам-ага, навiть не розумiючи мови, схиляє голову на тонкiй зморшкуватiй шиї i задумується тяжко про свою спровиненiсть перед аллахом.

    Ой повiй, вiтроньку, да з-пiд ночi,

    Да розкуй мої да руки-нiженьки,

    Ой повiй, вiтроньку, з-пiд темної ночi

    Да на мої ж да на карiї очi Гори пiдступають до самого моря, насторожено височать над водою. Море зазирав у темнi ущелини, в широкi гирла рiчок i струмочкiв, у хащi й лiси на схилах. Тодi довго тягнеться уздовж берега пласка рiвнина, утворена тисячолiтнiми виносами каламутних рiк, на яких давнi греки шукали колись золоте руно. Тяжка путь кадриги впирається у суворi гори Анатолiї, що здiймаються високо пiд небесами за смугою круглих горбiв, пiщаних кiс i пасовиськ. На вузьких смужках землi пасуться конi, росте якийсь хлiб, тодi гори пiдходять до самого моря, гострi, скелястi, мертвi, за ними - безмежний снiговий хребет, холодний, як безнадiя, холодом смертi вiє вiд тих снiгiв, крижанi вихори зароджуються у пiднебессях, падають на тепле море, чорний дим хмар клубочиться мiж горами й водами, пожадливо тягнеться до сонця, сонце злякано втiкає вiд нього далi й далi, i на морi починає дiятися щось несамовите.

    Нiби змiй з моторошної дитячої казки зродився десь над гiрським обрiєм, зiтканий з примарливого жовтого свiтла, припав до поверхнi моря, тодi круто вдарився в небо, полетiв вище, вище, закрив своєю кулястою головешкою пiвнеба, став хлебтати з моря свiтло, жадiбно й хапливо гнав свiтло по своєму довжезному тiлу в оту кулясту головешку. Безмежне змiїне тiло судомилося вiд напливу свiтла, головешка криваво кипiла вогнем, а море темнiло, темнiло, чорнота насувалася на нього звiдусiль тяжка й щiльна, тепер тiльки iнодi пробивалася несмiливим зблиском блакитно-зелена хвиля i вмирала посеред суцiльної чорноти, i море ставало, як чорна кров.

    У той короткий промiжок, що запанував мiж настанням тривожного мороку й неминучої бурi, переляк охопив Сiнам-агу i його прислужникiв, затрепетали скутi залiзом бранки, тiльки галерники викрикували за кожним змахом весел ще дикiше й мовби аж зрадiло та п'ятнадцятирiчна Настася, оте золотокосе дiвча, зухвало роззирнулася довкола i вперше, мабуть, за час плавби подумала, що, може, й справдi б оце кинутися з кадриги i втопитися навiки! Бо, мабуть, людинi iнодi лiпше втонути, нiж мучитися. Якби ж то вона знала! А ще якби знала, що води приймуть її тiло i вспокояться. Чи ж вспокояться? I чи ж вихлюпнуть бодай краплю туги, якою виповнене це море по найвищi береги?

    А вже падала буря така тяжка, що здригнулося море до його найглибших глибин, пiдняло дибки свої води, заревло й загримiло.

    "I ти побачиш,- бурмотiв Сiнам-ага,- що гори, якi ти вважав нерухомими,- ось вони йдуть, як iде хмара".

    Вiтрила на кадризi вже давно було зiрвано, тепер невiльники рубали всi три щогли, якi, падаючи, роздушили тих, хто, прикутий залiзним ланцем, не мiг порятуватися.

    Щезло все, умерло навiки, вбите кам'яною силою донебесних водяних гiр, чортячим вiтром, ошалiнням усього свiту, лиш якесь нiби жалiбне квилiння, перемагаючи рев, свист i громи стихiй, тонкою ниткою несподiвано провисло над нещасними душами, може, й народжуване лиш тими душами, квилiння, почуте спершу самою тiльки п'ятнадцятилiтньою Настасею, тодi її згорьованими товаришками, тодi галерниками, потурнаками-євнухами i навiть самим Сiнам-агою, бо ж усi, зрештою, були людьми, хоч i не однаково вартiсними й милосердними, i вже коли мали загинути всi, коли кадриги не могли порятувати нi залiзнорукi веслярi, нi молитви Сiнам-ага, нi телесування потурнака-ключника, пi сльози бранок, нi роззухваленiсть золотокосого дiвчати, нi сам аллах, злинуло звiдкись оте тонке квилiння, народившись у душi Настасинiй, стало чутне всiм людям i стихiям, пiдхопило кадригу, повело за собою, повело й провело крiзь стихiю, крiзь смерть i нищення, i вивело туди, де ще свiтило сонце, зависаючи на вечiрнiм прузi, де море, хоч i билося ще вiдчаєно, але вже не трощило всього на собi, де було життя, хоч i гiрке для бранок, але ж життя, ох, життя, i вже не квилiння було в душi золотокосого дiвчати, а спiв тонкий i високий, розсяяний, наче золота нитка, i свiтився той спiв, як молода дiвоча душа, i хотiлося кричати, смiятися i плакати, заламувати руки вiд нестримної радостi й розпуки за щойно перенесене: "Жити, хочу жити!"

    Сiнам-ага бурмотiв з корану: "Схiд i захiд належать аллаху". Кадрига пливла цiлу нiч понад темними берегами, ранкове сонце висвiтило глибокi зморшки в старезному тiлi гiр, за скелястими острiвцями море мовби провалювалося, кам'янi гори простелили до води заокругленi зеленi горби, судно опинилося мiж тими горбами, Сiнам-ага i його прислужники радiсно закричали: "Богазiчi! Богазiчi!" - "Босфор! Босфор!" - аз широкого моря, нiби радiючи порятованим людям, весело погнався за галерою цiлий табун добрих дивних створiнь, вони охоплювали кадригу пiвколом, вистрибували з хвиль, темноспиннi, бiлочеревнi, потужнi й красивi, зграбно прошивали глибину, мов живi веретена, наближалися до кадриги в радiсних сплесках, у веселiй грi, i щось, нiби спiв, линуло вiд них, аж нiби людське чи вiд глибинних вищих сил живих. Дiвча золотоволосе кинулося до облавкiв, до правого та лiвого,

    Заплескало в долонi, закричало до тих дивних добрих створiнь, заспiвало до них. Суданець-євнух, для якого дельфiни не були нiякою дивиною, трохи збентежено поглянув на Сiнам-агу, а той, якось зболено зiтхнувши, простягнув руку, показуючи, щоб євнух подав йому довгу бронзову рушницю.

    Пострiл прогримiв такий, що мав би самим своїм гуком скинути бiлотiле дiвча в море, але дiвча, в чужих шовках, загрозливо чипiло над самим облавком, падаючи й не падаючи в босфорську хвилю, натомiсть у табунi добрих дельфiнiв один, вражений, може, й у саме серце, щезнув у глибинi, його товаришi кинулися за ним, щоб порятувати, але, безсилi, знов виринули i вiддалилися вiд кадриги так само швидко, як допiру наближалися до неї, а той, поцiлений, вражений, вбитий i ще не добитий, зненацька виринув майже коло самої корми, зблиснув у прозорiй водi бiлим, темний хребет тяжко перевалився через буруни, конаюча тварина аж припадала до дерев'яного тiла кадриги, i гребцi занесли весла, тримали їх, не вмочаючи в воду, щоб не зачепити дельфiна, за яким, нiби червоне руно, тягнулася багряна смуга кровi. Дельфiн не встигав за хвилястим рухом води, висував спину, пiднiмав у муцi голову, i тодi ставало видно, що має у собi щось нiби людське. Конав, як людина. Безпомiчно, болiсно, тяжко. Ще раз зблиснув черевом, перевернувся i навiки зник у темнiй глибинi i нiби кликав за собою й до себе всiх, кому на поверхнi, пiд сонцем i небом, було тяжко, нестерпно i безнадiйно, кликав i отих вiчних галерникiв з голеними головами й зчорнiлими, як кора на старих деревах, тiлами, i жiнок-бранок, i оте п'ятнадцятилiтнє золотокосе дiвча, яке Сiнам-ага, у сподiваннi високого зиску, готував для життя солодкого й розкiшного - для кого ж, для кого? "Не хочу! Не хочу!" - кричало в нiй, а вона давила той крик, заганяла його в глиб душi, переповненими слiзьми очима дивилася вже й не на глибини, в яких навiки зникла добра морська iстота, а на високi зеленi береги, на птахiв, що вiльно ширяли над кадригою, на бiле камiння суворої фортецi, що переперiзувала тонку протоку, на товстi залiзнi ланцюги, якими замикалися турецькi води, вiдгороджувалися вiд вiльного свiту моря. Веслярi неохоче й спроквола вмочали довжезнi, важкi, як каменюки, весла у воду, але кадрига пливла i без весел, вiльно й охоче, щодалi прискорюючи плав так, нiби зрадiла своєму вiднайденому вмiнню вiдчувати рiдний берег, прибувати до рiдного мiста, до свого дому. А вона? Навiщо вона тут, так далеко вiд рiдної домiвки, нащо, нащо, Настасю? Питала сама себе, питало чуже небо, питали чужi дерева, питали чужi птахи, питали чужi води, увесь простiр гучав коротким i безнадiйним:

    "Нащо, нащо, Настасю?"

    Востаннє чула своє iм'я тут над морем, бо мало воно втонути в морi назавжди, навiки.

    ...I назване було море Чорним.


    IБРАГIМ


    Дзеркала були як вода. Полиск глибинний i загадковий. Вiн любив дзеркала i своє вiдбиття в них. Як i в дитинствi. Тодi дивився у воду. Вода оточувала острiв Паргу. Малий Георгiс щодня бiгав до берега виглядати батька-рибалку з моря. Дивився па воду, бачив своє вiдбиття. Малий, зграбний, гостроокий. Занадто блiдолиций, як на острiв'ян, споконвiку смаглявих. Перейняв вiд них жвавiсть i прогонистiсть. Блiдiсть, мабуть, зродилася вiд отого задивляння на воду. Не переймався тим занадто. Пiдсвистував собi й пiдспiвував, стрибаючи то на тiй, то на тiй нозi. Залюбки свистiв на пищалках, грав на саморобних дудочках. У сусiдових дочок була старенька цитра, незабаром Георгiс уже бренькав i на цитрi. Батько пропадав у морi або ж був по самi очi залитий вином. Син? Окрiм старшого, ростуть ще два. Виростуть помiчники. Здiбностi? Не знав такого слова. Мати придбала в торговця, який скуповував по всьому побережжю губки, невеличку вiолу. Припливаючи до Парги, той показував малому Георгiсовi се або те. Не для засвоєння - аби посмiятися з рибальського сина. Коли припливав за мiсяць - малий уже грав почуте лиш раз. Так нiби тут у нього сидiв на островi навчитель. Ходив на берег, виглядав батька, грав i грав. Для морських хвиль, для нiмого камiння, для високого неба. Часто засинав з вiолою у руках, спав проти сонця на гарячому камiннi, але обличчя йому лишалося бiлим. Життя легке i привабливе. Навiть коли пробував iнодi помагати батьковi, думав так само. Бо помагав тiльки носити губки для того мандрiвного доброго торговця. Не було тодi видно нi батька, нi сина. Рухаються двi округлi купи губок, а пiд ними дибуляють двi пари нiг. Брунатнi, жилавi, потрiсканi, всi у виразках i шрамах - батьковi. I смаглявi, стрункi й тонкi, як у цапка,- синовi. Грек великий i грек малий. Той великий так i лишився греком. Десь ловить рибу, дiстає губки з морського дна, висушує, продає мандрiвним торговцям i пропиває все зароблена. П'є нерозбавлене кисле вино, як дикий фракiєць. А малий вирiс i вже давно не грек, а Iбрагiм-ефендi. Вiн вродливий, розумний, багатий i майже всемогутнiй, як i султан Сулейман. Говорити про це зайве. У Стамбулi розбазiкують лише дурнi. Справжнi люди мають мовчати. Робити своє без галасу. Людину взагалi не чують i не знають. Надто в такому мiстi, де промовляє лише iсторiя. Єдиний спосiб, щоб тебе помiтили,- бити по очах. Умiти жити, одягатися й надягатися, показувати, хто ти е. Iбрагiм не був нi нашою, нi санд-жакбегом, нi бейлербегом, нi вiзиром, але могуття його не мало меж. "Душа султанова, його серце i дух" - так звано Iбрагiма. З Сулейманом прожив десять рокiв у Манiсi, де султан Селiм тримав свого єдиного сина, спадкоємця трону, лише зрiдка дозволяючи тому посидiти своїм намiсником у Стамбулi, коли сам вирушав у далекi й тяжкi походи, як то було шiсть рокiв тому в час пiдкорення Єгипту. Султан Селiм не любив сина, не любив i жони своєї Хафси, доньки хана кримського, тримав їх оддаля вiд себе, байдужий був до звичних утiх, до гарему зазирав зрiдка, та й то лише для того, щоб вiйсько не мало сумнiву в його мужських гiдностях, любив тiльки вiйну, лови, вiрних своїх яничарiв. Про Iбрагiма Селiм знав, як знав про все в своїй безмежнiй iмперiї. Зненавидiв вертлявого грека. Зненавидiв i сина за те, що той зробив своїм улюбленцем не воїна, а якогось фiрчика. Надто не терпiв пишноти в одязi, до якої Iбрагiм приохотив шах-заде Сулеймана. Було дивно, що султан прислав Сулеймановi з Едiрне, куди вирушив на великi лови на початку рамадана, коштовну сорочку з тонкого шовку. Валiде Хафса не дала синовi надягти сорочку. Покликала одного з балтаджiїв, який колись повiвся з нею нечемно, сказала, що прощав йому i дарує на знак прощення коштовну сорочку. Така сорочка личила б i самому султановi. Балтаджi надягнув сорочку й того самого дня сконав у тяжких муках. Селiм прислав своєму синовi отруєну сорочку. Навiщо? Чи думав жити вiчно, усуваючи єдиного спадкоємця? Чи не дбав про гiдне продовження роду Османiв, могутньої паростi Османiв? Шах-заде не спав тодi цiлу нiч, усе допитувався в Iбрагiма. Iбрагiм перебирав приклади з iсторiї. Там можна було знайти ще й не таке. Але хто ж може заспокоїтися минулим?

    У кiнцi рамадана помер султан Селiм. Помер вiд хвороби нирок на шляху зi Стамбула до Едiрне, у тих самих мiсцях, звiдки вiсiм рокiв тому виступив проти рiдного батька султана Баязида Справедливого. Може, носив невилiковну хворобу в собi вже давно i, не маючи нi часу, нi сподiвань на здобуття престолу, розчистив собi шлях до влади вбивствами своїх братiв, їхнiх дiтей, укороченням вiку самому султановi Баязиду. Носив у собi дикий бiль, марно намагався затамувати його опiєм. Може, власним болем мiг би виправдати й свою нелюдську жорстокiсть? Жорстокiсть до ворогiв уже й не дивувала нiкого: усi Османи були жорстокi. Але до рiдного i єдиного сина?

    Звiстку про смерть принiс у Манiсу Ферхад-паша, колишнiй раб родом з Шибеника, грабiжник i вбивця, улюбленець Селiмiв , i... Сулейманiв. Одного зачаровував своєю звiролютiстю, другого- бистрим розумом, пiснями, бесiдами. За нього видали Сулейманову сестру Сельджук-султанiю, принцесу, горду своєю красою, але й вона, так само, як i валiде, була в захопленнi вiд колишнього раба.

    Для Османiв походження нiколи не важило. Тiльки заслуги, вiрнiсть, вiдданiсть i особистi гiдностi. Хто вмiв крикнути найголоснiше в час штурму ворожої крiпостi, замахнутися найдужче шаблею, потоптати найбiльше ворогiв, розштовхати лiктями всiх довкола, лiзти наослiп, без сорому й совiстi, аби лиш во славу аллаха i на користь та служiння султановi. Кожен жебрак мiг стати великим вiзиром, вчорашнiй раб - стати царським зятем. Адже сказано: "Чи ж у них драбина до неба?"

    Паша, заганяючи до смертi коней, мчав з Едiрне, щоб принести в Манiсу вiсть про султанову смерть, перш нiж про це довiдаються у Стамбулi. Вiн наглив Сулеймана: швидше, швидше, мерщiй! До столицi, до султанського палацу, поки не довiдалися яничари, поки стамбульський мотлох не вилився на вулицi. Сулейман не вiрив. Султан мiг пiдмовити Ферхада-пашу. Заманити Сулеймана в пастку i розправитися.

    Ферхад-паша падав на колiна, цiлував слiди Сулеймановi:

    "Сяйво очей моїх! Чи ж насмiлився б раб твiй?.." Сулейман кривив тонкi уста в посмiшцi. Надто багато чорних тiней смугувало сяйво самого Ферхада-пашi. В царськiй родинi хотiв панувати неподiльно, суперникiв не терпiв. Коли перед шах-заде запобiгав, то Iбрагiма ненавидiв одверто. Називав його iржею на блискучому мечi Османiв.

    Тодi прибув новий гонець. Тепер уже вiд великого вiзира Пiрi Мехмеда-пашi з Стамбула. Мудрий Пiрi Мехмед прислав Сулеймановi шовковий згорток: "До мого високославного повелителя. Дня двадцять сьомого рамадана почив у аллаху всесвiтлий султан Селiм. Смерть його прихована вiд вiйська. Залишаюся для повелiнь мого високославного володаря".

    Сулейман поцiлував згорток. Узяв iз собою Iбрагiма i Ферхада-пашу. Iбрагiма - для себе. Пашу - для яничарiв. Коней мiняли через кожнi три години. Ферхад-паша насмiхався з Iбрагiма: "Розсиплешся!" - "До твого похорону доживу!" - "Подумай, кому це кажеш?" - "А вже подумав". Сулейман не розбороняв двох улюбленцiв. Один - його власний, другий - цiлої султанської родини. Може, ждав, хто кого?

    На верху п'ятого з семи стамбульських пагорбiв Сулейман поклонився покiйному султановi i перше, що звелiв: поставити на тiм мiсцi тюрбе-гробницю, джамiю[3] i медресе на честь великого небiжчика. Тiльки тодi вступив у палац Топкапи.

    Яничари завили, почувши про Селiмову смерть. Султана звали Явуз - Грiзний, з ним i вони були грiзнi, як нiколи досi. Позривали свої гострi шапки на знак скорботи, позгортали похiднi намети, позв'язували, кинули на землю, вiдмовляючись служити новому султановi. Бо той служив тiльки своїм книгам, шукаючи в них мудростi. А мудрiсть - на кiнцi ятагана. Хай собi втiшається книгами.

    Сулейман терпляче перечiкував колотнечу придворного вiйська. Сподiвався на Ферхада-пашу? Чи на старого мудрого Пiрi Мехмеда? Тодi звелiв одкрити скарбницю i став щедро роздавати золото й срiбло. Яничари втихли. Вiдпустив додому шiсть сотень убогих єгиптян, узятих у рабство Селiмом. Перським купцям, у яких Селiм перед своїм походом проти шаха Iсмаїла забрав майно i товари, повернув усе i виплатив мiльйон аспр[4] вiдшкодування. Для прикладу iншим i для остраху повiсив командуючого флотом капудан-пашу Джафер-бега, прозваного Кровопивцем. Нiхто не знав, що то перша Iбрагiмова помста. Та й сам повiшений капудан-паша не здогадувався про справжню причину своєї смертi. Бо вже забув, як п'ятнадцять рокiв тому привезено йому на баштарду худорляве грецьке джавуреня з скрипочкою i як, насмiхаючись, почухуючи волохатi жирнi груди, ховаючись у затiнку шовкового намету на деменi, поставив вiн пiд сонцем на хисткiй палубi дитинча i звелiв грати. I воно грало. Може, думало, що й ухопили його на березi лиш для того, аби втiшило грою капудан-пашу? I, мабуть, сподiвалося, що його вiдпустять до тата й мами? "Гарно граєш, малий,- сказав Джафер-бег,- i як же шкода буде тебе продавати! Але що я, бiдний раб всемогутнього й милосердного аллаха, можу вдiяти?" I вiн аж заплакав од розчуленостi i безнадiї. Сказано ж: кого вовк ухопить, того вже в лiс не пустить.

    Малого Георгiса Джафер-бег продав за п'ятдесят дукатiв багатiй вдовi Феррох-хатун iз Манiси. Добра жiнка не тiльки заплатила шаленi грошi за нiкчемне грецьке хлоп'я. Вона не шкодувала грошей для найдорожчих учителiв, i за п'ять рокiв Iбрагiм (бо тепер вiн так звався) мовби заново народився на свiт. Не впiзнав би його вже нiхто з маленького острова Парги. Пощастило навiть у нещастi. Йому пощастило й ще раз. Шах-заде Сулейман почув на манiськiй вулицi, як Iбрагiм грав на вiолi. Небесна гра. Феррох-хатун плакала щирими слiзьми, розлучаючись iз своїм вихованцем. Воля шах-заде для неї була вища за любов до Iбрагiма. Шiстнадцятилiтнiй шах-заде купив собi сiмнадцятилiтнього раба рiдкiсних здiбностей, знань i властивостей. Не мiг жити без Iбрагiма. Назвав його силяхтаром - зброєносцем. Iбрагiм платив Сулеймановi вiдданiстю, любов'ю i обожнюванням. Не вдовольнився словами, поглядами, готовнiстю служити в усьому. Доходив уже й до неймовiрного. Обтинав Сулеймановi нiгтi над срiбною мисочкою i берiг те у трояндовiй водi, нiби найдорожчу релiквiю. Сулейман складав вiршi про Iбрагiма. Називав його макбул - милий, мергуб - бажаний, махбуб - улюблений. Часто й спав з ним у тiй самiй кiмнатi, забуваючи про небагатьох красунь iз свого маленького гарему. Примусив Iбрагiма завести власний гарем з рабинь. Жiнки теж любили Iбрагiма. Вiн був коханець палкий i вишуканий, як усi греки. Греком залишався попри все. З Сулейманом читали Арiстотеля по-грецьки. Сперечалися про Платона й Сократа теж по-грецьки. Коли в Стамбулi Iбрагiм познайомився з багатим венецiанським купцем Луїджi Грiтi, то перша їхня розмова велася теж по-грецьки. Нешлюбний син венецiанського сенатора Андреа Грiтi, на десять рокiв старший за Iбрагiма, чоловiк неймовiрного багатства, Луїджi повiвся з Iбрагiмом, як з братом. За кiпрським вином повiльно розмовляли про поезiю, про Александра Македонського й Ганнiбала, про iсламське мудрослiв'я. Грiтi вчився в унiверситетах Вiдня i Падуї. Iбрагiм - тiльки в безiменних улемiв[5]. Один народився у розкошi, другий походив iз споконвiчних голодранцiв. Але хто б побачив мiж ними рiзницю? Та ще й до того ж старший, багатший, могутнiший, освiченiший господар дому поступився молодшому, незнатному рабовi, зрештою, навiть мовою! Не дивувався тiльки Iбрагiм. Бо знав те, що знав i Грiтi. Про смертельнi хворощi султана Селiма. I про те, що Сулейман - єдиний спадкоємець престолу. А також про те, що Iбрагiм - душа й серце Сулеймановi. Все-таки життя прекрасне i легке. На третiй день пiсля проголошення Сулеймана султаном Iбрагiм одержав звання наглядача султанових покоїв i великого сокольничого. Йому було визначено двiр на Ат-Мейданi, коло античної цистерни Бiнбiрдiрек. Вiд Ат-Мейдану через Iподром до Айя-Софiї i сераю Топкапи зовсiм близько. Султан хотiв мати свого улюбленця поряд. На Ат-Мейданi вiдбувалися огляди султанського вiйська. Там муштрувалися яничарськi орти. Через нього пролягав шлях урочистих султанових виїздiв - селямликiв. Ат-Мейдан був мовби дзеркалом султанського Стамбула. А Iбрагiм любив дзеркала. Венецiанця не здивуєш таким подарунком, але Iбрагiм, поселившись на Ат-Мейданi, часто посилав Луїджi Грiтi на Перу дзеркала то бронзовi, то срiбнi, а то й золотi. У османцiв немає предметiв без значення. Ведучи походження вiд темних сельджукiв, вони не покладали великих сподiвань на письменнiсть, обходилися за звичаєм своїх неосвiчених предкiв мовою речей. Навiть цiлком неписьменний османець мiг скласти будь-яке послання. Дзеркало означало: "Я всiм готовий жертвувати для вас". Грiтi приставав па пропоновану Iбрагiмом гру. Присилав йому виноград, сувої синього й голубого шовку, солодощi, гiлки алое. Це означало:

    "Серце моє, я люблю вас! Страждання, яких я зазнаю вiд своєї любовi, мало не зводять мене з розуму. Душа моя лине до вас з усiєю силою пристрастi. Пролийте благотворний бальзам на мої рани!" Iбрагiм вiдсилав золоту монету. Себто: "Я любитиму вас ще дужче".

    Минув другий мiсяць з дня проголошення Сулеймана султаном. Переконавшись у щедростi й суворостi нового падишаха, Стамбул втихомирився. I хоч велетенська iмперiя вибухала бунтами то тут, то там, у столицi життя налагоджувалося. Найпершою ознакою було те, що купцi повезли на Бедестан коштовнi товари i найдорожчих рабiв. Луїджi Грiтi через посланця запросив Iбрагiма вiдвiдати разом з ним Бедестан, де мають бути рiдкiснi молодi рабинi. Навiть черкешенки, якi цiняться найвище. Грiтi натякав Iбрагiмовi, що вже забув про його рабство. Власне, у цiй землi всi раби. Народ - раб султанiв, султан - раб аллаха. Щоб справити приємнiсть Луїджi, Iбрагiм вирiшив зодягнутися венецiанським купцем. Кольоровi мережива, чорний оксамит, золотий ланцюг на шиї, перснi з великими самоцвiтами, крислатий капелюх з коштовним плюмажем. Одягали його два грецькi хлопчики. Вродливi й вишуканi, як сам Iбрагiм. Вiн оточував себе тiльки гарним. Хотiв бачити себе в дзеркалах чужих життiв. Не любив євнухiв. Ненавидiв наругу над людською природою. Людину лiпше вбити, нiж калiчити. Смерть слiд теж розглядати як один iз способiв полегшити людське життя. I не тому, хто вбивав, а кого вбивають. Поки живий, можна було втiшатися такими розмiрковуваннями. А вiн був живий i не мав намiру вмирати. Може, й нiколи. Дивився на себе у венецiанське дзеркало, подароване Луїджi Грiтi. Подобався собi, як завжди. Тонкий, нервовий, вишуканий. На блiдому обличчi виразно окресленi губи, з-пiд тонких чорних вусiв поблискують рiвнi гострi зуби, так щiльно поставленi, що здається: їх удвiчi бiльше, нiж треба. Однi розвивають тiло, вiн розвивав свiй дух. Тiло пристосовувалося до духу, залежало вiд нього, а дух був вiльний, розкований, мiльйонноликий. Тому й любив себе. Iбрагiм подвоєного, потроєного в дзеркалах. Там вiдбивався уже й не вiн з його зовнiшнiстю, а його неповторний дух.

    

... ... ...
Продолжение "Роксолана" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Роксолана
показать все


Анекдот 
При тестировании вибраторов оценка "удовлетворительно" считается лучше чем "хорошо".
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100