Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Володимир Сосюра - Сосюра - Мазепа. Поезiї

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Володимир Сосюра
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Володимир Сосюра. Мазепа. Поезiї

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    МАЗЕПА (скорочено)


    Вступ


    Навколо радощiв так мало...

    Який у чорта "днiв бадьор",

    Коли ми крила поламали

    У летi марному до зорь.

    I гнiв, i муку неозору

    Спiваю я в цi днi журби,

    Коли лакеї йдуть угору

    Й мовчать раби...

    Нiмiй, одуренiй, забитiй,

    Невже не встать тобi вiд ран?

    Москвi та Жечi Посполитiй

    Колись жбурнув тебе Богдан.

    А потiм хтiв тобi Мазепа

    Вiд серця щирого добра...

    Його ж ти зрадила i степом

    Пiшла рабинею Петра.

    Хiба не жах: своєї зброї

    Не маєш ти в цi скорбнi днi...

    У тебе так: два-три герої,

    А решта - велетнi дурнi.

    У тебе так: все безголiв'я,

    Що на багно кричить: "Блакить!"

    Якби я мiг, якби зумiв я

    Тебе, Вкраїно, воскресить...

    Твої шляхи - вiдчай i камiнь,

    Така прекрасна й, мов на грiх,

    Ти плодиш землю байстрюками -

    Багном i гноєм для других.

    У головi твоїй - макуха:

    Хiба ж ти можеш жить сама,

    Росiйсько-польська потаскуха,

    Малоросiйськая тюрма.

    Веди ж, безумна, до загину

    Мене на розстрiли i жугь...

    Ах, я люблю тебе, Вкраїно,

    I сам не знаю, що кажу.

    Я ж син твiй, син, що йшов за тебе

    На смерть i реготи не раз,

    Той, що прокляв i Бога й небо,

    Аби тобi був слушний час.

    Я йшов кривавими житами

    I знов пiду, де гул i мла,

    Лиш одного я хочу, мамо,

    Щоб ти щасливою була.


    (...)


    XI


    Мазепа - писар курiнний,

    Юнак лукавий i хоробрий.

    Його життя розширив обрiй

    З життям безперестанний бiй,

    Щоб знявсь вiн птахом до зiрок.

    Та жаль, в Сiчi нема жiнок.

    Вперед! Любов'ю я горю,

    Любов'ю до свого героя

    I до народу, чий вiн син,

    Чия в бою не схибить зброя.

    Я ж українець, як i вiн.


    ..................................................


    I син донецького я степу,

    Що розiрвав потали гать,

    Я серцем хочу показать

    Страшну трагедiю Мазепи,

    I в нiй в той час страшний незгоди

    Трагедiю мого народу:

    Мазепа не осяг висот,

    Куди ведуть життя iдеї...

    В години зради i негод

    Його прогнало лихо злеє

    З землi омрiяних свобод,

    Як Богом обраний народ

    Прогнав в легендi Моїсея.

    Любив Вкраїну вiн душею

    I зрадником не був для неї.

    А Карл Дванадцятий?! Це - так,

    Як Вашингтоновi французи

    Допомагали. Аж нiяк

    Це, мiй товаришу i брате,

    Не можна зрадою назвати.

    I хай упав вiн в боротьбi

    На злi, скривавленi дороги...

    Цар православiє собi

    Взяв за союзника страшного.

    Церкви Мазепа будував,

    А цар iз дзвонiв лив гармати,-

    I цим, товаришу i брате,

    Хребет Мазепi поламав.

    I красеня зiв'яли брови

    Разом iз серцем у Молдовi.

    Вiн серцем бiль народу чув,

    Що вдаль дивився крiзь багнети.

    I єзуїтом вiн не був,-

    Це тiльки вигадка поета.

    I кров стiкала на рiллю,

    Стискалось коло вужче й вужче...

    О Пушкiн, я тебе люблю,

    Та iстину люблю ще дужче!


    .........................................................


    Чого ж Мазепа не розбив

    I не злетiв вiн до висот?..

    Бо не пiшов за ним народ

    Шляхом i радостi й надiї.

    Не зрозумiв його вiн мрiї...

    Та й як вiн зрозумiти мiг

    На перехрестi злих дорiг,

    Пiд ураганами негод!..

    Бо помиляється й народ,

    I гнеться, як вiд бур лозина,

    Та не ламається з негод.

    Прости мене, моя Вкраїно!

    Тобi молюсь... Мене прости!

    Мене ж бо породила ти,

    Менi дала ти карi очi,

    Й я бути виродком не хочу.

    Ти у кривавих злих вiтрах

    Iшла, не маючи кордонiв,

    В глухих оголених степах

    На люту радiсть царських тронiв,

    Не так, як Венгрiя. В горах

    Була її вiдпорна сила,

    Хоч тьма i Венгрiю давила,

    Хоч предком був її Атiлла.

    Не досягли ми тих висот,

    Що сяють iншим в морi слави...

    Бо помиляється й народ,

    Коли немає ще держави.


    Неначе збите градом жито,

    Були ми серед чорних пiль...

    Бо не могли iще робити

    Централiзованих зусиль,

    Не панували в власнiй хатi,

    Програвши з долею двобiй,

    Як росiяни в днi проклятi,

    Коли Їх полонив Батий.


    В нас Академiя була

    У той далекий, дальнiй час,

    Коли культура в нас цвiла,

    I навiть нiмцi вчились в нас.

    А Мати-Сiч! Ядро звитяг!

    Iще Вольтер писав про неї,

    Про малиновий слави стяг,

    Що гордо маяв над землею,

    Аж вiд Дунаю по Сиваш,

    Щоб нам в вiках не знать загину

    I славив нашу Україну

    Сам Сагайдак - Суворов наш.

    Хiба це викреслиш? О нii

    Це - серце вирвати iз болем

    Iз грудей власних, що гудуть

    Од бур чуття... Нi, не забуть

    Нам Войнаровського нiколи!

    В Сибiру згас вiн, одстраждав

    Пiд плач тайги i рев негоди...

    Його Рилєєв оспiвав,

    Безсмертний син свого народу.

    Судьбу поетову кандальну

    Клянусь я оспiвати теж

    I смерть його на тлi пожеж...

    Це буде пiсня привiтальна.

    (Про це кажу, щоб кожен знав

    Про "Малоросiю печальну")

    Й сам Пушкiн теж колись писаз

    В своїй "Полтавi". Наш Тарас,

    Що батьком став навiк для нас,

    Не полюбив її, братове,

    Хоч i у нiй натхненне слово

    Чеканне, наче крокiв мiдь.

    Та i за що її любить!

    "Донос на гетмана-злодея

    Царю Петру от Кочубея"?!

    Бо бiдний гетьман не "злодей",

    А Кочубей - це ж Кучук-бей,

    Тому й такi його дiла.

    Батия кров у нiм текла,

    У головi, що вийшла з степу,

    Що вiдрубав її Мазепа.

    Ну, годi вiдступiв. Пора!

    Пора, товаришу i брате,

    Коня крилатого сiдлати,

    Щоб знову лет його вiдчуть,-

    I "з Богом", як то кажуть, в путь!


    XII


    А час летiв i днiв пiдкови

    Губив, як зорi - блиск в траву...

    I Самойлович сумнобровий

    Вiддав Мазепi булаву,

    I той узяв її з любов'ю.

    Збудує вiн життя нове

    I зiйде на його вершини.

    А крик гримить: "Нехай живе

    Великий гетьман України!"


    ..................................................


    XVIII


    Мазепа дума, як на крицю

    Знайти ще дужчу силу - гнiв.

    Щоб будувать свою столицю,

    Петро все просить козакiв.


    Вони в болотi там втопають,

    Ллючи в Неву i пiт, i кров,

    I на кiстках їх виростають

    Гранiтнi велетнi будов...


    Петру ж все мало... Ще, Мазепо!

    Все ще i ще... Прокляте "ще"

    Терзає серце без потреби,

    I серце, як вогонь, пече...

    I йдуть на пiвнiч дiти пiвдня

    Й своє офiрують життя,

    Iдуть пiд спiв прощальний пiвня

    Без вороття, без вороття...


    "Ну як йому заткнути пельку?" -

    Мазепа дума. Пелька ж та

    Все ширше зуби розгорта

    Й ковта чуби, шлики, петельки -

    I вже назад не поверта.


    XIX


    А небо дихає грозою

    Над синiм вилиском штика...

    То Карл Дванадцятий до бою

    Петра з фiордiв заклика.


    Вiдважний лицар опiвночi

    Полки хоробрi iзбирав...

    Петро ж iти туди не хоче,

    I швед рушає на Петра...


    Та не шляхом Наполеона

    Йде завойовник молодий...

    Зiткнулися в грозi два трона...

    Хто переможе?.. Буде бiй!..


    I не один. Вкраїна сниться,

    Вiкiнгу сниться вся в садах...

    Мазепа жде його, i криця - •

    - Петро - розсиплеться у прах.


    Лиш треба здвоєно ударить

    Його у точку, ще й одну!..

    I загудуть кругом пожари,

    I шведи виграють вiйну.


    Шматочок ласий Україна.

    Так дума Карл - напiвдитина,

    Що раз уже Петра розбив

    Бiля Балтiйських берегiв.


    ................................................


    XXVI


    Блакитний вечiр. Шум акацiй,

    Немов на вулицях весна,

    А у розкiшному палацi

    В покоях бродить тишина.


    Перед господарем Молдови

    Мазепа мов закам'янiв.

    Вiн у жупанi малиновiм,

    Як кров, що марно вiн пролив.


    Мазепа


    Куди, куди пiду од суму?

    Пiд землю чи в глибини вод?!

    Хiба ж я мiг таке подумать,

    Що проти мене мiй народ?...


    Що вiн мої розiб'є мрiї

    Так, як Петро чужинну рать,

    Що вiн нiколи вiд Росiї

    Не зможе серця одiрвать.


    А я шукав у морi броду

    I не знайшов його, о нi!

    Й навiки проклятий народом,

    Умру на рiднiй чужинi.


    Я помилявся од любовi,

    Що, як пожар, в моїх очах.

    О не розвiй, молю, Молдово,

    По смертi мiй печальний прах! -


    Мазепа сивий. Тiльки брови

    Все тi ж у нього, як колись.

    Тепер вiн молиться Молдовi,

    Як Українi вiн моливсь.


    Вони, як сестри. Що ж. Вiн битву

    Програв, i в серцi тiльки тьма.

    Прийма Молдавiя молитву,

    А Україна не прийма.


    Господар


    Нещасний брате, годi муки!

    її не вичерпать до дна.

    Хай днi твої, як чорнi круки,

    Та ще повернеться весна...


    Покайся, їдь на Україну,

    На степу рiдного суцвiть,

    Що йшов за нього ти до згину.

    I рiдний край тебе простить.


    Мазепа


    Не можу я... Я вже проклятий,

    Хоч степ i кличе, i гука.

    Якби ти знав, мiй добрий брате,

    Яка важка в Петра рука!


    Як жаль, що серце бiдне гине,

    Що мало все, поля й блакить...

    Мене б простила Україна,-

    Петро проклятий не простить.

    Якi ще в свiтi є падлюки,

    Короно-деспоти якiї -


    I вiн в одчаї ломить руки,

    А очi! Очi, як штики...


    Вони iз лютi i туману,

    Мов не приймає їх земля,

    Тi очi, що любили панни

    Колись у парку короля,

    Десь понад Вiслою, де чуло

    Гiлля зiтхання молоде...

    О нi! Не вернеться минуле,

    Назад нiколи не прийде.


    Мазепа


    Тепер нiчого вже не треба.

    Заснуть. Заснуть би вiчним сном.-


    I похилив чоло Мазепа,

    Немов налите чавуном.

    "Заснуть, заснуть..." Чужинний вечiр

    Кривавить хмари за Днiстром...

    Страшний тягар упав на плечi

    Мазепi перед вiчним сном,

    Що зазирав йому у очi

    Диханням холоду i ночi.

    Вже мiсяць вирушив у путь

    У золотiй своїй обновi...


    Мазепа


    Я знаю, турки продадуть

    Мене за золото Петровi...

    Останнi хвилi я живу.-


    I сльози падають багровi

    З очей Мазепи у траву,

    Кривавi сльози... Перстень свiй

    Мазепа з пальця iздiймає

    I в тишинi уже нiчнiй

    Iз нього смерть вiн випиває

    Й на землю пада... Стогне гай...

    Зiтхнув Мазепа уостаннє,

    I з губ злетiло, як дихання:

    "Прощай, Україно, прощай!"


    Над ним у сумi голосiнь

    Не никли траурно знамена.

    Одкинув вiн у вiчнiсть тiнь...

    Вiн був талант, а може, й генiй.


    А генiй, це не витiв долi,

    А й труд ночами й в льотi днiв...

    Не марно школу єзуїтiв

    Колись Мазепа закiнчив.


    Так! Закiнчив. Та єзуїтом

    На радiсть матерi не став.

    Вiн серцем, для добра одкритим,

    Людей, як пiсня, чарував.


    "Вiн iнтриган",- немов вериги,

    В душi моїй слова цi злi.

    Але були його "iнтриги"

    Для щастя рiдної землi.


    Хоч грунт її був досить грузький...

    Iнтриги? Нi! Це зброя слав.

    Отак один король французький

    З iнтриг державу збудував.


    Хай про Мазепу спiв мiй лине,

    Хоч вiн був пан, та серце мав.

    За сувереннiсть України

    Боровся вiв i в цiм був прав.


    I я спiвать про нього мушу

    Так, як нiколи не спiвав.

    Народ не марно в свою душу

    Про чайку його пiсню взяв.


    Голiв мiльйони, свiтлi, щирi...

    До них тягнусь я серцем всiм!

    Народ - мiй Бог, йому я вiрю,

    А не iсторикам отим,


    Що руку царську цiлували,

    Що слинили Петрову длань

    I про Мазепу написали

    Iз кон'юнктурних мiркувань.


    Та й досi пишуть... Що ж, пишiте.

    Красу душi його висот,-

    Як не зовiть його бандитом,-

    Вже оспiвав давно народ.


    Менi ж чинiв i "ласк" не треба,

    Я не наївний, не слiпий,

    Нi! Не народ прокляв Мазепу,

    А прокляли його попи.


    Попи, що з правдою змагались

    I продали царю язик,

    Цi чорнi ряси, що злигались

    З попами руськими навiк.


    I прислужилися, проклятi,

    Катам, що йшли, як криголом,

    Щоб наш народ у власнiй хатi

    Ще сотнi рокiв був рабом.


    Хай повний гнiву в даль чаїну

    Про двi печальнi лине спiв,

    Коли з моєї України

    Петро колонiю зробив...


    В тi лютi днi вiн добре знав,

    Що їсть Вкраїна i чим дише,

    Й щоб зав'язать петлю тугiше,

    Мазепи "зраду" скористав.


    Так! Будував церкви Мазепа,

    Церкви i школи. Просвiщав

    Вiн свiй народ. Та шкiл не треба

    Царю, й вiн їх позакривав.


    Покрилась тьмою Україна,

    Засумував старий Днiпро...

    I доробила Катерина,

    Чого не встиг зробить Петро...

    ................................


    ТРЕТЯ РОТА


    Павлу Безпощадному


    Я до тебе прийшов, моя мати,

    Третя Рота, кохана моя,

    Щоб ще краще про тебе спiвати,

    Як спiвав у минулому я.


    Про Дiнець i заквiтчане поле

    В голубому розгонi дорiг,

    Про завод i про шахти навколо,

    Про людей героїчних твоїх.


    Не забуть нам про молодiсть хмуру,

    Дзвiн кайданiв i кров помiж трав...

    I на шахтi парторга Сосюру,

    Брата рiдного я цiлував.


    Любий Януш!.. Я бачив: сивини,

    Сльози-роси спливали до них...

    Ти згадав, як iз тьми-домовини

    Йшли в боях ми до днiв золотих.


    Шестопалов... Ми грали "у пера",

    Як маленькi з тобою були,

    А тепер ми - життя iнженери

    I до щастя з народом прийшли.


    Бiльше ночi не прийдуть проклятi,

    О мiй краю вугiлля i руд!

    В Безпощадного Пашi кiмнатi

    Я спiваю про зоряний труд.


    Мiй поете, мiй брате, з тобою

    Ми з шахтарської вийшли сiм'ї,

    Щоб спiвать про гудки i забої,

    Про людей, що твої i мої,


    Про шахтьорiв, що в небо крилате

    Пiдiймають i мiсто, й село.

    Бо якби не було їх, мiй брате,

    То з тобою б i нас не було.


    Третя Рота... Дiнець i копальнi,

    Дим заводу над синню рiки...

    Як салюти, гудуть привiтальнi

    Над вiками Донбасу гудки.


    1948


    ЧЕРВОНА ЗИМА


    I


    Лисиче над Дiнцем... де висне дим заводу,

    музика у садку та потяг в сiм годин...

    Вас не забуть менi, як рiдну Третю Роту...

    Про вас мої пiснi пiд сивий бiг хвилин...


    На щебiнь часто ми до Сущенка ходили,

    за це платили нам щоденно четвертак.

    Та по ночах дiвчат в половниках любили...

    О свiжий дух степiв, о поцiлункiв смак!..


    Де шахти на горi щодня малюють зорi,

    пiд зойки димарiв так просто ми жили,

    училися писать, звичайно, на заборi...

    та били лисичан, щоб до дiвчат не йшли.


    Ну як менi забуть далеку Бiлу Гору

    i теплий блиск очей (там трави в туманi...),

    що зрадили мене... де в нiч ясну, прозору

    носився з вiтром я скажено на конi?..


    I все менi дзюрчать швидкi холоднi хвилi,

    i все менi завод невпинно цокотить,

    i вороток скрипить про днi минулi милi,

    коли повстали ми i йшли Петлюру бить...


    Лисиче над Дiнцем... де висне дим заводу,

    музика у садку та потяг в сiм годин...

    Вас не забуть менi, як рiдну Третю Роту...

    Про вас мої пiснi пiд сивий бiг хвилин.


    II


    Зима. На фронт, на фронт!.. А на перонi люди...

    Бiля вагонiв ми спiваєм "Чумака"...

    I радiсть лоскотно бентежить нашi груди-

    Шикують злиднi нас, юнак до юнака.


    Багнетiв гострий блиск... шапки кругом лахматi...

    коло дзвiнка сестра сумуючи стоїть...

    А мати не прийшла на бiй випроводжати, -

    i серце iнодi невiльно защемить-


    Стою, неначе в снi. Чекають нас вагони...

    I ворог шле з гармат нам з-за Дiнця привiт -

    Але не боїмось ми банд злотопогонних, -

    уже не мало їх пустили ми пiд лiд -


    Зима. На фронт, на фронт!.. А на перонi люди...

    Бiля вагонiв ми спiваєм "Чумака"...

    I радiсть лоскотно бентежить нашi груди -

    Шикують злиднi нас, юнак до юнака.


    III


    Колеса тупо б'ють... по рейках перебої -

    Вже мiст через Донець давно прогуркотiв...

    Стою бiля дверей - i дихає сосною

    квилiння вiтрове про весни юних днiв...


    Рубiжне... знову путь... Володине... Кабаннє -

    нарештi Сватове, i крикнув потяг: "Стiй!"

    Сходили на базар, помилися у банi, -

    я вiршi став писать пiд вечiр золотий -


    Писав чомусь про смерть, неначе знав, що нiччю

    раптовий стрiлiв блиск вогку прониже тьму...

    Й ми знов пiдем на бiй за владу робiтничу...

    О, не забуть менi Червону ту зиму!


    IV


    Вкраїну з краю в край проходили з боями...

    Червоне танув снiг в пожежах барикад -

    I громом молодим котилося над нами,

    лунало на ланах: "Вперед за владу Рад!"


    I де ми не пройшли, нас радо зустрiчали,

    i навiть вiтер нам дорiг не замiтав.

    Дiвчата нам стрiчки червонi пришивали,

    i хлопцi радо йшли озброєнi до лав.


    V


    I знов Донеччина... i вiтер верби хилить...

    Й не вiриться, що знов побачу я село,

    давно покинуте, таке до болю миле...

    Але багато з нас додому не прийшло...


    I м'яко снiг рипить... iду тривожним кроком...

    Така знайома путь з дитинства ще менi...

    Тут рвали восени ми глiд червоноокий,

    тут рвав я квiти чар кохання восени...


    Вясе станцiя... завод... i рейки заблищали

    пiд безлiччю огнiв... Ось робiтничий клуб...

    I в небо простяглись i небо запутляли

    незчисленi ряди високодимних труб -


    Скiнчилась вистава... з ворiт виходять люди...

    О, скiльки, скiльки тут знайомих милих лиць!

    Чого ж тепер менi так тоскно й давить груди,

    чого ж холодний сум цi хвилi принесли?..


    VI


    О, де ти, брате мiй?.. Прийди хоч на хвилину...

    Ти ж так мене чекав, а я й не знав, що ти

    мене давно змiняв на темну домовину,

    змiняв мене давно на схиленi хрести...


    Ти ж так мене чекав... казав, що "з фронту скоро

    Володька галiфе для мене привезе...".

    Тепер не пiдем ми з тобою в Бiлу Гору,

    тепер уже тобi не треба галiфе...


    VII


    Колеса тупо б'ють... по рейках перебої...

    Вже мiст через Донець давно прогуркотiв-

    Стою бiля дверей... i дихає сосною

    квилiння вiтрове про весни юних днiв.


    VIII


    Широко розляглось з важким гарчанням мiсто...

    i вiтер з моря шле солоний теплий дух...

    i виснуть лiхтарi, як золоте намисто,

    що заквiтчали нiч безсоромну й руду...


    Каштани по боках... камiння душу давить...

    на вулицях вузьких прискорено йдемо.

    Недавно тут були i греки, i зуави,-

    справляв тут капiтал свiй золотий содом...


    I чiтко мiрний крок ряди сотень хитає...

    I сам собi здаюсь таким мiцним, мiцним...

    Здається, я i є, i мов мене немає,

    то "я" моє злилось з народу "ми" святим.


    Прискорено йдемо за днем золотокрилим,

    туди, де крицi дзвiн напружено гуде...

    I маком прапори колони рясно вкрили -

    i квiтне маком бiй, гарячий бiй сердець...


    IX


    Все вище шлях важкий... внизу гудуть бетони...

    золотобарвним сном душа палахкотить...

    Пiд срiбний дзвiн криниць, холодних i бездонних,

    кидає ранок зiр на небосхил гнiдий.


    Згорнула вже давно холоднi сивi рядна

    тiльки для нас зима... навколо все в цвiту...

    Iз зiр сяйливий мiст в Майбутнiсть неоглядну

    години перемог тiльки для нас прядуть.


    1921


    ДО БРАТА


    На мовi нашiй дня печать.

    Вона - як сяйво серед ночi...

    її не можна забувать,

    Вона душi твоєї очi.


    Єднає з пiснею в гаю

    Вона з життям тебе любовно...

    Коли ж забудеш рiдну мову,

    Загубиш душу ти свою.


    Коли йдучи з труда дороги,

    Слова не тi вкладеш в уста,

    Немов пiджак з плеча чужого

    Для тебе мова буде та.


    Немов чужого саду вiти,

    Тiєї мови пишний цвiт.

    Не зможеш нею ти творити,

    Знання засвоювать як слiд.


    Нiчним зiв'янеш синьогубцем...

    На мовi нашiй дня печать.

    Нацiональним самогубцем

    Невже ти, брате, хочеш стать?


    Яке прекрасне рiдне слово!

    Воно - не свiт, а всi свiти...

    Шевченка мову i Франкову

    Невже пiд ноги кинеш ти?


    Невже забудеш слово "мати",

    Ту, що дала тобi життя,

    I пiдеш, наче тiнь крилата,

    Блукати в тьмi без вороття.


    У небуття пiдеш, в нiкуди,

    Слiпим до сонячних висот.

    Невже народ мiй мову губить!?

    Не вiрю я! Це не народ!


    Окремi люди. їм не знати

    Сяйливих творчостi висот.

    I хай людей таких багато,

    Але нас бiльше! Ми - народ!


    Я вiрю в тебе, моя мати.

    Мiй бог, що дивиться з висот.

    В народiв iнших старцювати

    Повiк не буде мiй народ!


    Нi, наша мова не загине,

    Її не знищать сили злi!

    Ти власним свiтом, Україно,

    Сiяти будеш на землi.


    ГАННА ЙВАНIВНА


    Я пам'ятаю вчительку мою,

    просту, i скромну, i завжди спокiйну.

    Вона любила школярiв сiм'ю,

    Як ми її, задуману i мрiйну.

    Як мати, Ганна Иванiвна була,

    вона iз нас не лаяла нiкого.

    Завжди усмiшка лагiдна цвiла

    їй на вустах. Турботи i тривоги

    вона сприймала в спокої своїм

    так мужньо й твердо. Наче рiдний дiм,

    для нас була сiльська далека школа.

    Я не забуду вчительку нiколи,

    яку любив всiм серденьком малим.

    Завжди привiтна, тиха й ясночола,

    вона нiчим не силувала нас,

    але при нiй такий був тихий клас,

    як сад без вiтру. З нами часто в поле

    вона ходила й вчила нас любить

    свiй рiдний край, як сонце, як блакить,

    як всю природу: знать, як звуться квiти,

    не драть гнiздечок i не мучить птиць.

    Цвiли далекi спалахи зiрниць,

    i перла рос на скошенеє жито

    вже сiяв вечiр... Вчителько моя,

    хiба забуть тебе в цi днi я можу!

    В душi моїй твiй тихий зiр сiя

    привiтом дальнiм. В серцi, наче рожу,

    про тебе пам'ять пiсня зберегла.

    Для мене матiр'ю ти другою була.


    1949


    ХЛОПЧИК


    У полонi бiлому, в Одесi,

    я згадав: у гуркотi навал

    по мосту йшов хлопчик лiт на десять

    i свистiв "Iнтернацiонал".


    Вдалинi хиталися дерева

    i синiв задумано прибiй...

    Раптом крик повiтря полудневе

    пронизав наказом гострим: "Стiй!"


    Грубий крик i клацання затвора,

    i лякливе лопотiння нiг...

    Але куля зла i гострозора

    перетнула хлопчиковi бiг...


    Перетнула, кинула на камiнь,

    на гарячий на пiвденний брук...

    Кров забила чорними струмками

    й розпливлась бiля обличчя й рук...


    I коли вечiрня позолота

    залила загравами квартал,

    посинiв навiк маленький ротик,

    що свистiв "Iнтернацiонал"...


    1934


    КОЛИ СВIТАЛО


    Балада


    Вони його спiймали край вокзалу

    i кинули, безсилого од ран,

    в глухий пiдвал... Водою i металом,

    як лютi пси, вони його терзали,

    а вiн мовчав, маленький партизан.


    Вони по нiм пiдборами гримiли,

    мов крiзь туман, звучав глузливий смiх...

    I як його не мучили, не били, -

    вiн повен був для них страшної сили,

    не видав вiн товаришiв своїх.


    Минала нiч, пливли години хмурi,

    а вiн в кутку скривавлений стогнав,

    пригадуючи днi свої безжурi...

    "Прощай, Вiтчизно!.." на холоднiм мурi

    вiн перед смертю кров'ю написав.


    I бачив вiн в останнюю хвилину,

    коли спиняло серце кволий бiг,

    усю в квiтках щасливу Батькiвщину

    i радiсних ровесникiв своїх...


    Вони з книжками йдуть до школи тої,

    де вчився й вiн, i чутно їхнiй спiв,

    що у садах вiддзвонює луною...

    Їх школа жде привiтно пiд горою,

    Своє життя за них вiн положив.


    Помер маленький... Почало свiтати...

    Вiн, як живий, бiля стiни лежав...

    Йому на грудях рук не склала мати.

    Лиш сонця промiнь крiзь залiзнi грати

    на мертвий пальчик, як сльоза, упав.


    1948


    ЛIТО


    Ходить лiто берегами

    в шумi яворiв,

    i замовкнув над полями

    журавлиний спiв.


    В хвиль блакитнiм прудководдi

    сонце порина...

    i в барвистiм хороводi

    одцвiла весна.


    Тане хмарка кучерява

    в небi голубiм.

    Млiє день, i млiють трави

    в лузi запашнiм.


    Але труд забув про втому,

    про квiток печаль,

    i у полi золотому

    дзвонить гостра сталь.


    Суне силою своєю,

    як грози потiк,

    i прощаються з землею

    колоски навiк...


    Та нiхто iз них не знає,

    що в хвилини злi

    з їх печалi виростає

    радiсть на землi.


    1951


    МАРIЇ


    Якби помножити любов усiх людей,

    ту, що була, що є й що потiм буде,

    то буде нiч. Моя ж любов -- як день,

    не знають ще чуття такого люди.


    Якби зiбрати з неба всi зiрки

    i всi сонця з усiх небес на свiтi,--

    моя любов горiтиме яркiш

    за всi сонця, на тисячi столiттiв.


    Якби зiрвать квiтки з усiх планет,

    що вiтер їх пiд зорями колише,--

    моя любов пахтiтиме мiцнiше

    над квiти всi, крiзь рокiв вiчний лет.


    Якби зiбрать красунь усiх вiкiв,

    повз мене хай iдуть вони без краю,--

    Марiї я на них не промiняю,

    нi однiй з них не вклониться мiй спiв.


    Хай очi їх зiллються в зiр один,

    i в серце зiр цей буде хай свiтити,--

    зачарувать мене не зможе вiн -

    твоїх очей йому не замiнити.


    З яких зiрок злетiла ти сюди,

    така ясна, що спiв про тебе лине?

    Свiти ж менi, свiти менi завжди,

    над зорi всi, зоря моя єдина!


    ОСIНЬ


    Облiтають квiти, обриває вiтер

    пелюстки печальнi в синiй тишинi.

    По садах пустинних їде гордовито

    осiнь жовтокоса на баскiм конi.


    В далечiнь холодну без жалю за лiтом

    синьоока осiнь їде навмання.

    В'яне все навколо, де пройдуть копита,

    золотi копита чорного коня.


    Облiтають квiти, обриває вiтер

    пелюстки печальнi й розкида кругом.

    Скрiзь якась покора в тишинi розлита,

    i берiзка гола мерзне за вiкном.


    1938


    УЧИТЕЛЬ


    Учитель мiй! Як ми тебе любили,

    як слухали тебе в полонi юних мрiй!

    У пам'ятi моїй тримає рокiв сила

    твiй тихий карий зiр i кашель твiй сухий.


    Ти нас повiв закохано i смiло

    в незнаний свiт, чудесних повний чар.

    В твоїх словах, що ми в серцях лишили,

    пiзнали ми любовi й дружби жар.


    Закони вод, вiтрiв, i хмар, i свiтла

    одкрились нам у тi далекi днi.

    З тобою наша молодiсть розквiтла

    i наших дум пориви огнянi.


    Як гарно нам в фантазiї просторах

    було блукать, все чарувало нас.

    Звучав наш смiх в широких коридорах

    пiд час перерв у той далекий час.


    Твiй добрий зiр в моїй уявi лине...

    Чи снiг летiв, чи квiтнув теплий май,

    ти вчив любити подвиги людини,

    красу труда й безсмертний рiдний край.


    Ось ти iдеш повiльною ходою

    i слухаєш, як день шумить життям,

    а ми, малi, вiтаємось з тобою,

    i тепло так всмiхаєшся ти нам.


    Урок останнiй. Сонце над землею

    сiяло нам. Ми радiснi були.

    I у життя тепло душi твоєї

    ми крiзь вiтри й негоди понесли.


    Василь Мефодич, по тобi в скорботi

    з нас не один заплакав i зiтхнув,

    коли в далекiй рiднiй Третiй Ротi

    на цвинтарi навiки ти заснув.


    I хай з тих днiв згубили лiк ми рокам,

    завжди, завжди, як сонячний салют,

    для нас сiяє подвигом високим

    твiй благородний, безкорисний труд.


    1956


    ВАСИЛЬКИ


    Васильки у полi, васильки у полi,

    i у тебе, мила, васильки з-пiд вiй,

    i гаї синiють ген на видноколi,

    i синiє щастя у душi моїй.


    Одсiяють роки, мов хмарки над нами,

    i ось так же в полi будуть двоє йти,

    але нас не буде. Може, ми квiтками,

    може, васильками станем - я i ти.


    Так же буде поле, як тепер, синiти,

    i хмарки летiти в невiдомий час,

    i другий, далекий, сповнений привiту,

    з рiдними очима порiвняє нас.


    1939


    ЗИМА


    Сном блакитним заснули поля,

    i долини, i гори, й дiброви.

    Одягла бiлу шубу земля,

    бiлу шубу зимову.


    Одлетiли давно журавлi

    У пiвденнi країни з журбою,

    i заснуло зерно у землi,

    щоб проснутись весною,


    коли очi закриють поля,

    затремтять i тополi, i клени,

    й скине бiлую шубу земля

    i одягне зелену.


    * * *


    Iще не скресла крига на Днiпрi,

    а вже весни дихання благовiсне

    в снiгах я чую, наче угорi

    прозорий крик, крик журавлиний висне.


    Iще нема конвалiй у гаю,

    i гай мовчить у бiлому спокої,

    та я весни п'янке дихання п'ю

    з його гiлля, що мрiє надi мною.


    Ось я iду, один мiж багатьма,

    такий, як всi. Чого ж так серце сяє?

    Iще весни немає, ще нема,

    але весна в менi уже спiває.


    20/11/1963


    * * *


    Любiть Україну, як сонце, любiть,

    як вiтер, i трави, i води,

    в годину щасливу i в радостi мить,

    любiть у годину негоди!


    Любiть Україну у снi й наяву,

    вишневу свою Україну,

    красу її, вiчно живу i нову,

    i мову її солов'їну.


    Для нас вона в свiтi єдина, одна

    в просторiв солодкому чарi...

    Вона у зiрках, i у вербах вона,

    i в кожному серця ударi...


    Як та купина, що горить -- не згора,

    живе у стежках, у дiбровах,

    у зойках гудкiв, i у хвилях Днiпра,

    i в хмарах отих пурпурових.


    Любiть у коханнi, в трудi, у бою,

    як пiсню, що лине зорею...

    Всiм серцем любiть Україну свою --

    i вiчнi ми будемо з нею!


    * * *


    Солов'їнi далi, далi солов'їнi...

    Знов весна розквiтла на моїй Вкраїнi.

    На гiллi рясному цвiт, немов снiжинки.

    Знову серце б'ється молодо i дзвiнко.


    Я iду до гаю. Краю, ти мiй краю,

    кращого за тебе я в життi не знаю!

    Кращого не знаю, далi мої синi,

    як весну стрiчати на моїй Вкраїнi.


    У росi фiалки, рiки у туманi...

    В серцi сяють очi, рiднi i коханi...

    В птичiм щебетаннi все кругом проснулось,

    i до мене знову молодiсть вернулась.


    Я iду до гаю, i в блакить безкраю

    серце моє лине й птицею спiває

    про весну чудесну на моїй Вкраїнi...

    Солов'їнi далi, далi солов'їнi!


    1961


    * * *


    Весняний сад, квiтки барвистi,

    пiснi пташинi в вишинi,

    i ти у сяйвi i намистi

    подiбна сонцю i веснi.


    А в небi радiсть журавлина,

    i даль степiв, мов крил розмах.

    моя кохана Україно,

    такою ти в моїх очах.


    Гвiздки твої пробили руки,

    на вiтрi коси золотi,

    а в чорнiм небi - круки, круки...

    То ти розп'ята на хрестi.


    Огнi померкнули ласкавi

    в твоїх очах. Кругом штики.

    Втоптали чоботи кривавi

    твоє намисто i квiтки.


    Та упаде удар огнистий,

    у прах розсиплються штики.

    Ми пiдберем твоє намисто,

    знов розцвiтуть твої квiтки.


    Луна пiсень кругом полине,

    тебе ми знiмемо з хреста,

    i ти воскреснеш, Україно,

    моя ти страднице свята!


    1941


    * * *


    Я пам'ятаю: у забої

    рубали вугiль шахтарi,

    де каганець боровся з тьмою,

    як промiнь ранньої зорi.


    Там, над землею, неба шати,

    весняних сповненi окрас.

    Як важко лежачи рубати

    блискучий вугiль раз у раз!


    Але повiяв на дороги

    свободи вiтер весняний,

    i шахтарям на допомогу

    прийшли машини у забiй.


    Вони помножили нам сили

    за щастя в трудовiй борнi,

    i кайла крицю замiнили

    комбайна мускули стальнi.


    Як сон далекий, рабства роки...

    Погаснув каганець блiдий,

    i сяйва денного потоки

    прийшли з машинами в забiй.


    Немов пройшли веснянi грози

    у штреках, темних i глухих...

    Гуркочуть там електровози,

    де коногона свист затих.


    Iде шахтар. У нього сяб

    маленьке сонце на чолi.

    

... ... ...
Продолжение "Мазепа. Поезiї" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Мазепа. Поезiї
показать все


Анекдот 
А знаете ли вы, что Moss cow - это "Замшелая корова"?
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100