Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Володимир Малик - Малик - Посол Урус-Шайтана

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Володимир Малик
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Володимир Малик. Посол Урус-Шайтана

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Частина перша. Дорогою слiз


    По гребеню гори йшло двоє. Чорнi згорбленi постатi рiзко вимальовувалися на тлi холодного грудневого неба. В сонячнiй тишi безкрайнього степу сiявся дрiбний срiбний снiжок, бiлою намiткою покривав землю, чiплявся за лапатий сухий бур'ян. Замерзла грудкувата дорога раптом круто повернула вниз. Високий виснажений старець лiвою рукою тримався за плече пiдлiтка рокiв п'ятнадцяти, а правою опирався на товстий сукуватий костур. Спiткнувшись об грудомаху землi, вiн мало не застор-чував носом, але хлопець придержав. Велика торба з невибiленого сирового полотна, що телiпалась у старого за спиною, вiдлетiла i торохнула по худому висохлому тiлi. Почувся тихий бренькiт струн.

    - А хай тобi чорт, Яцьку! - гнiвно пробурчав старець. - Ведеш мене по якихось горбах та чорториях... Ще кобзу розтовчу i ноги поламаю.

    - Не поламаєте, дiду, - спокiйно вiдповiв хлопець, шморгнувши посинiлим вiд холоду носом. - Уже недалеко... Ген i Сiч видно!

    - Що ти мелеш? Яка Сiч? Де?

    - Та перед нами ж!

    - Справдi?

    Старий зупинився i витягнув уперед тонку зморшкувату шию, утупивши в синiй морозяний простiр глибокi чорнi ями замiсть очей. З ям текли сльози.

    В обличчя вiйнуло вiтром.

    Старий враз важко задихав i так мiцно вчепiрився кiстлявими пальцями в поводиреве плече, що той аж помостився вiд болю. Потiм опустився на колiна, скинув кудлату овечу шапку i схилив попелясто-сиву голову в низькому поклонi. З грудей вирвався чи то стогiн, чи то плач. Згодом хлопець почув нерозбiрливе шамкотiння: старий, мабуть, молився.

    - Ходiмо вже, дiду! Бо й замерзнемо тута, на цьому щолопку! Продимає ж наскрiзь! - заблагав хлопець, утягуючи шию у витертий комiр старої свитини. - Знайшли де молитись!.. Чей же не в церквi!

    Але старий мов не чув тих слiв. Полою витер заплакане обличчя, пiдвiвся i кiлька разiв вдихнув повiтря, нiби принюхувався до чогось.

    - Справдi, Сiч! - промовив глухо. - Пахне димом iз кузнi... Гарячою окалиною несе... Мабуть, ковалi передержали залiзо в горнi... Та ще свiжоспеченим хлiбом... Чуєш, Яцьку?

    Яцько промовчав: вiн нiчого не чув. Лише насмiшкувато покрутив головою. I вигадає ж таке старий! Окалина! Свiжоспечений хлiб! Та до Сiчi ще добрих п'ять верст! Попомахаєш костуром! По-похукаєш у закоцюблi руки, най їх мамi!.. Хоч би рукавицi якi-небудь, то якось би терпiв! А то хоч плач! У пучки зашпори зайшли:

    болять, мов поодрубуванi... А навкруги - голий степ. Вiтрець невеликий, а пронизує до кiсток!

    - Ну, чого ж мовчиш? - розсердився старий. - Чи, може, обманув мене, шибенику, що вже Сiч видно? Га? Покепкував з незрячого?

    - Була б охота, - буркнув Яцько. - Сам до неї поспiшаю, мов до матiнки.

    - А може, то й не Сiч? - засумнiвався старий, - Скажи менi, ти бачиш там рiку в улоговинi?

    - Та кажу ж вам - Сiч!.. Гоно - Днiпро виблискує молодим льодком проти сонця. Чи водою, - хто його розбере звiдси... Блищить, мов срiбло!.. А на пiвостровi - фортеця. Добре бачу стiни високi з гострим частоколом. I вежу над ворiтьми... Тiльки не розберу, що там усерединi понабудовано. Далеко. Та й вiтер сльозу нагонить, най би його шляк трафив! - i Яцько кулаком протер очi.

    Старий тремтiв, як у лихоманцi:

    - А церкву... церкву посеред фортецi... бачиш?

    - Ще б пак! Он як виблискує золоченими банями!

    - Це - вона! Мати наша... Сiч! - прошепотiв старий i направив чорнi дiри в той бiк, де, на його думку, мала бути козацька фортеця. - Добрався-таки! Аж через двадцять п'ять рокiв, а добрався!.. Слiпий, немiчний, нiкчемний... Та все ж помру серед свого товариства!

    Його довга худа постать нiби застигла на тлi синього кеба. Старий чимось скидався на велетенського птаха: i простягнута вперед, мов крило, рука, i великий гачкуватий нiс, i тонкi ноги у бiлих полотняних штанях, - достоту немiчний птах видерся на скелю, щоб з неї, мов з висоти пташиного лету, востаннє глянути на рiдну землю, яку мав покинути.

    - А перед фортецею що? Чи є там слобiдка? - допитувався вiн.

    - Є. Мов село, велике i файне.

    - Справдi Сiч! - Старий заметушився, заспiшив i знову схопив хлопця за плече вузлуватою, у синiх прожилках, рукою. - То ходiмо ж швидше! Не гаймося! Ходiмо!.. Щоб до заходу сонця бути там...

    Яцько пiдтягнув шлейку торби, що звисала мало не до жижок, стукнув костуром по дзвiнкiй мерзлiй землi, i вони пiдтюпцем поколивали з гори.

    Корнiй Метелиця, високий, огряднiм запорожець з довгим сивим оселедцем i золотою сережкою у правому вусi, вiдбивався зразу вiд трьох - Сiкача, Товкача й Арсена Звенигори. В обох руках вiн мав по шаблi й орудував ними так умiло, дар молодики, хоч i насiдали на старого, з острахом поглядали на крицево-синi блискавицi шабель знаменитого на Запорожжi рубаки. Дарма що це лише гра: один необережний рух - i гостре лезо розпанахає руку до кiсток, або ковзне по тiм'ю.

    Низьке зимове сонце схилялося на захiд, за високi, з дубовим частоколом вали сiчової фортецi i заслiплювало очi нападаючих. Хитрий Метелиця навмисне ставив своїх молодих супротивникiв у невигiдне становище. У бою все важить: i вмiння вибрати час для нападу, i вiдступ, коли потрiбно, i обманний випад, щоб навести ворога пiд удар, i мiсцевiсть, i освiтлення. Усiм цим старий козарлюга користувався якнайспритнiше, ще й до того кепкував зi своїх учнiв.

    - Сiкачику, пiдтягни штани, бо загубиш! А який з тебе до бiса козак без штанiв? Та очкур затягни мiцнiше!

    Пiд смiх i регiт козакiв, якi юрмилися довкола. Сiкач пiдсмикнув лiвою рукою широкi червонi шаровари i, розгнiваний, ще завзятiше кинувся вперед. Але могутнiй удар вiдразу охолодив його запал: шабля вилетiла з руки i з брязкотом упала на землю. Сiкач розгублено зупинився, шкребучи цупкими пальцями виголену до блиску високу потилицю, i, мов ошелешений, заморгав очима.

    А Метелиця не вгавав:

    - Агов, Товкачику, а ти чого розiмлiв, як лин у юшцi? Повертайся моторнiше, сучий сину! Козаком будь, а не бевзем неотесаним! - гаркнув вiн i плазом шаблi оперiщив неповороткого товстуна по широкiй спинi.

    Той зашпортнувся, як спутаний кiнь, плюнув i, витираючи рукавом спiтнiлого лоба, вийшов з гри.

    Лишився один Арсен Звенигора.

    Метелиця враз споважнiв. З лiвої руки викинув шаблю. На поораному зморшками i шрамами обличчi набрякли вузлуватi жили. Видно було, що вiн шанує цього супротивника.

    В юрбi теж поволi затих гамiр: тiльки тепер починалася справжня гра.

    Звенигора з ходу пiшов у наступ - вiд його удару з шабель вiялом бризнули голубi iскри.

    Вищий середнього зросту, гнучкий i тугий, як молодий дубок, з густим темно-русявим закучерявленим чубом, а не з довгим вiхтем-оселедцем, - традицiйною зачiскою запорожцiв, - таким був цей молодик. Вiн розпалився од бою i з ясним веселим усмiхом тiснив старого. На його чисто поголеному довгастому обличчi цвiв яскравий червiнь-рум'янець, а бистрi свiтло-сiрi очi пiд виразними розльотистими бровами блищали вiд молодецького захоплення.

    Шаблi не зупинялися нi на мить, пiд ногами бiйцiв гула поре-пана вiд морозу земля. Арсеновi дуже хотiлося якимось сильним чи хитрим ударом обеззброїти Метелицю чи загнати у суточки мiж куренями, що теж означало б поразку старого. Вiн не зважав на те, що його сукняна камiзелька в двох мiсцях уже розбатована наскрiзь, а лiвий рукав бiлої сорочки зачервонiв вище лiктя гарячою кров'ю, - натискав так, що Метелиця змушений був вiдступати.

    - Iч, сатана, який завзятий! - лагiдно басив той: видно, любив козака. - Ну, ну, давай, синку! Почухай боки старому ведмедевi! Але й сам бережись! Хоч ти й молодий, та Метелицю не так легко подолати!.. О-о, я бачу, ти не в жарт заповзявся проштрикнути менi черево! Одначе ж - бiйся бога, хлопче!.. Я ж хочу видудлити добрячий коряк чи й два горiлки. А якщо ти зробиш у моєму грiшному пузi дiрку, то менi доведеться тiльки ковтати слину, як питимуть iншi...

    Огрядний Метелиця вправно вiдбив шаблю свого молодого супротивника, яка небезпечно наблизилася до його чималенько-го-таки черева. Звенигора вiдступив на кiлька крокiв, перевiв подих, потiм знову пiшов у наступ i потиснув старого аж пiд мазаний, з очеретяною стрiхою курiнь.

    Глядачi захвилювались. Молодi козаки вигуками i свистом почали пiдбадьорювати Звеїiигору.

    - Арсене, давай! Сильнiше!

    - Випусти дiдовi Метелицi барило кровi! Це йому, старому чортовi, не завадить, - менше до молодиць лазитиме!

    - I справдi! Поперед нього не потовпишся!

    - Го-го-го! Ха-ха-ха!

    - Так його! Так! Мат-терi його ковiнька!

    - А що, дiду Метелице, жарко стало? Це тобi не блiх ловити в кожусi! Тут треба шабелькою орудувати!

    Метелиця змахнув рукавом з носа краплю поту. З його широких грудей виривався важкий свист.

    Зате старi козаки, без сумнiву, стояли на боцi Метелицi. Маленький, темношкiрий, висохлий на тараню дiдок Шевчик, смикаючи довгого бiлого вуса, стрибав збоку дрiбненькими нiжками, радив своєму друговi:

    - Злiва бий, Корнiю, злiва! Не пiддавайся молокососовi, хай йому грець!

    Усi розумiли, що це жарт, що двобiй мирно закiнчиться бiля бочки з горiлкою, але, як i всяка гра, поєдинок розпалив пристрастi, i натовп хвилювався не менше, нiж самi бiйцi.

    Нарештi, притиснутий до стiни. Метелиця кинув шаблю в пiхви.

    - Став, чортiв сину, кварту горiлки за науку! I не дуже задирай носа, що перемiг самого Метелицю! - сказав вiн i лагiдно додав: - А все ж бережись ударiв злiва!.. Дiд Шевчик правильно пiдмiтив...

    - Дякую, батьку, - шанобливо вiдповiв, одягаючись, молодий козак i теж заховав шаблю в пiхви. - Матиму на оцi... Ще раз дякую за науку! Я радий, що моїм учителем був знаменитий на все Запорожжя козак Метелиця. Нiколи вас не забуду, батьку!.. А щоб ви повiрили, що мої слова щирi, ставлю барило горiлки - промочимо горло!

    - Ну, це дiло боговгодне, - крякнув Метелиця, потираючи руки. - Вiд чарки та вiд сварки я ще нiколи в життi не тiкав! Особливо, коли випити можна на дурничку! Га-га-га! Чи не так, брате Шевчику?

    Шевчик засмiявся беззубим ротом, зморщивши сухий коричневий вид, вiд чого став схожий на печену грушу.

    Гурт козакiв з гомоном, смiхом i жартами потягнув до бочки з горiлкою, що стояла посеред майдану. На дубових кiлочках, забитих у стовп, висiли дерев'янi ковшики-корцi. Поряд з бочкою, на очеретяних матах, лежали купи в'яленої риби: лящ, судак, окунь, крутобокий короп. Тут же, на матах, помiж рибою здiймалися купки нарiзаного великими скибками житнього хлiба, що лоскотав нiздрi запахом смачної, засмаженої до блиску шкоринки.

    Бiля бочки та привабливих для козацького, часто напiвголодного живота наїдкiв походжав рудий, з жаб'ячими'очима корчмар Оме.iько. Опецькувате обличчя його скривилось: знав, що в козакiв грошей чортма i вони знову проситимуть у борг. Та й козакiв тих - одна жменька! На зиму майже всi потягли по домiвках та зимiвниках. Зостались самотнi бурлаки, парубки та безрiднi старi козаки, яким нiкуди було податися. На Сiчi вони всеньку зиму несли вiйськову службу: стояли на чатах, обколювали навкруги фортецi лiд, щоб ворог не проник зненацька в Сiч, виготовляли порох та зброю.

    Омелько знав, що на них не дуже поживишся. Але ж не викидати добро - краще вiддати в борг або пiд заклад. Козацьке слово в цьому дiлi тверде - повернуть колись. I вiн уже прикидав, скiльки зiбралось тут козакiв i чи вистачить на всiх риби.

    Арсен Звенигора кинув у Омелькову коновку для грошей срiбного таляра. Гукнув:

    - Пригощайтеся, 'браття!

    Та не встигли козаки наповнити корцi, як у ворота вступив слiпий з поводирем. З торби у нього виглядав жовтий гриф кобзи з темними дубовими закрутками. Старець, видно, дуже стомився, бо ледве чапав.

    - Сюди, сюди, дiду! - гукнув Сiкач, мастак до танцю. - Вип'єш чарку та ушквариш нам горлицi!

    Поводир пiдвiв слiпого до гурту. Зупинився.

    - Це ми вже в Сiчi, Яцьку? - спитав старий.

    - Атож. Чуєте - козаки навколо.

    Кобзар скинув шапку i, слухом уловивши дихання багатьох людей, наставив на них порожнi орбiти очей. Потiм низько вклонився. А коли пiдвiв голову, то всi побачили, що по щоках старого течуть сльози.

    - Невже це я в Сiчi, братове? Не вiриться!

    - В Сiчi, дiду! В Сiчi! - загули козаки. - Чого ж це тобi не вiриться?

    - Багато розповiдати, друзi... Ось уже двадцять шостий рiк, як мене були схопили кримчаки i продали в неволю. Аж пiд самий Царград... Двадцять п'ять рокiв я не пив води з нашого Днiпра... А все рвався до нього!... За те й очей позбувся!.. А тепер - хоч перед смертю - я знову в Сiчi! Дома!.. Спасибi фортунi, що на старостi уподобала мене i повернулася до мене лицем!..

    - Ба, ба, ба! - раптом прогув Метелиця. - Чи ти часом, брате, не Данило Сом?

    У кобзаря по обличчю промайнула якась неясна тiнь, нiби вiн силкувався пригадати, де чув цей голос. Зморшкуватi руки тремтiли, м'яли шапку.

    Над майданом запала тиша.

    - Побий мене грiм, не впiзнає, старий хрiн! - Метелиця ударив кобзаря рукою по плечу. - Метелицi не впiзнає! Та чи видано таке? Мабуть, добре ж, братику, забили тобi баки проклятi нехристи!

    - Метелиця! - Кобзар широко розкинув руки. - Корнiю! Побратиме дорогий! Який я щасливий, що першим зустрiв тебе!

    Вони обнялися.

    А збоку вже тиснулись iншi старi козаки. Сом з одних обiймiв переходив до iнших. Виявилося, що багато хто пам'ятає його

    - Ну, як же ти!

    - Звiдки? Розповiдай, Даниле!..

    - Ти наче з того свiту з'явився!..

    - Стривайте, братове, - промовив Сом. - Усе розповiм. Тiльки пiзнiше трохи. А зараз проведiть мене до кошового... Маю до нього пильну i наглу справу.

    - Iди, йди, Даниле, та повертайся скорiше, поки в бочцi ще є, а то осушимо без тебе! - зареготав Метелиця i наказав Товкачевi: - Проведи старого до Сiркаї

    Товкач узяв кобзаря за рукав, повiв через майдан до великого будинку з широким фарбованим ганком i високими вiкнами з рiзноколiрними шибками.

    Тепер погляди козакiв звернулися на кобзаревого поводиря. Яцько стояв збоку, не дуже прислухаючись до розмови. Вiн iз захопленням розглядав Сiч.

    То це, виходить, запорожцi! Аж дивно, як вони схожi на хлопiв iз його рiдної Смеречiвки, звiдки вiн утiк ще в кiнцi лiта. Такi ж огрубiлi вiд роботи руки та обвiтренi, видубленi дощами i сонцем лиця. В бiльшостi - поношенi, латанi свитки, кожухи, стоптанi чоботи i полотнянi штани. Лише дехто одягнутий у дорогий панський кунтуш чи новий кожух до станка...

    Але й вiдрiзняються вiд смеречiвських хлопiв. У запорожцiв - смiливi, гордовитi погляди, яких Яцько нiколи не бачив у своїх односельчан. У кожного - шабля при боцi, пiстоль або й два за поясом. А на головах - овечi, лисячi або заячi шапки... Нi, зовсiм не те, що на його рiднiй гуцульщинi!

    Потiм вiн ковзнув поглядом по довгих присадкуватих хатах-куренях, що причiлками майже впритул упирались у фортечнi стiни. Очеретянi стрiхи припорошенi дрiбним снiжком. Попiд ними - тьмянiють вузькi, мов бiйницi, вiконця. Будинки вiйськової канцелярiї i кошової старшини вищi, кращi, критi гонтою . На протилежному боцi майдану красується фарбованими стiнами i золоченими банями сiчова церква.

    Побачивши, що козаки звернули на нього увагу, хлопець скинув шапку, вклонився i проказав хрипко:

    - Добридень, панове козаки!

    - Здоров, парубче! - вiдповiв за всiх Метелиця. - От тiльки не називай нас так... Бо якi ми пани? Голодранцi... А пани - там! - кивнув на будинки сiчових старшин. - Зрозумiв?

    - Зрозумiв.

    - Правда, й з нашого брата дехто преться в пани. Та то вже не твого розуму дiло... А тепер розповiдай - звiдки сам? Де зустрiвся з Сомом?

    - Та це я розповiм... Потiм... А попереду хотiв би знати, як менi знайти Арсена Звенигору. Козаки здивовано перезирнулися.

    - О, у Звенигори родич об'явився! А ти його хiба не знаєш, хлопче, нашого Звенигори? Вiн тут, мiж нами...

    - Нi, не знаю... Маю тiльки щось йому передати... Арсен виступив наперед. Подряпину на руцi вiн уже встиг залити горiлкою i притрусити порохом. Поверх малинового жупана на ньому наопашки був накинутий кожух, помережений красивим шитвом. Але i жупан, i кожух у багатьох мiсцях полатанi, мабуть, не в одного хазяїна побували, поки, нарештi, потрапили до козака.

    - Що ж ти маєш передати менi, хлопче? - спитав вiн стривожено.

    - Яз Дубової Балки, я...

    - Ти з Дубової Балки? - аж кинувся козак. Серце у нього тьохнуло: там, на березi Сули, ось уже третiй рiк жили його рiднi - мати, сестра, дiдусь...

    - Що ж з ними трапилось? Якесь нещастя? - Вiн схопив хлопця за плече. - Мої щось передавали тобою? Кажи швидше!

    - Мати ваша захворiли. Передавали, щоб ви прибули...

    - Мати! Що з нею? Ти бачив її?

    - Нi, не бачив. Сестра ваша переказувала, коли ми з дiдом Сомом ночували у них.

    - То ти сам не з Дубової Балки?

    - Нi, вуйку, я з Карпат... Коли знаєте - iз Смеречiвки. Утiк вiд пана Верещаки... Не чули?.. Лютий, гаспид!.. З бiдного хлопа збиткується, як з бидла!.. А ниньки мам надiю козакувати, якщо приймете...

    Але Арсен вже не слухав хлопця. На обличчя йому впала раптова зажура, а потемнiлi сiрi очi пойнялися смутком. Думкою сягнув аж у Дубову Балку. Заглянув у маленьку хатину пiд гаєм, схилився над берестовим лiжком, яке сам змайстрував, до узголiв'я матерi... Намагався уявити, яка вона тепер... Блiда, мабуть, з дрiбненькими зморшками пiд очима, густе волосся рано вкрилося бiлою памороззю. Яка хворiсть причепилася до неї? Чи туга за чоловiком, Арсеновим батьком, зв'ялила її серце? Чи застане її живу? Коли б мав коня - десь за три-чотири днi доскакав би!

    - Омельку, я тут залишаю дещицю з майна, - звернувся вiн до корчмаря, що саме заходився частувати козакiв. - Чи не дав би ти менi коня пiд заставу?

    - Ти хочеш їхати додому? - спитав Сiкач, який чув розмову Звенигори з хлопцем.

    - Так. Провiдаю стареньку... Ось Омелько дасть менi коня...

    -_ А якщо ти заженеш його? - примружився корчмар.

    - То заплачу. Напевно, даси таку шкапину, ща сором сiдати на неї, а здереш, як за батька.

    - Чого ж! Дам коня доброго! Але за кожний тиждень заплатиш. менi по чвiрцi злотих. Згода?

    Це, звичайно, було дорого. Але Арсен погодився. Не брьохати ж пiшки по бездорiжжю, коли вранцi випадає снiжок або iнiй, а вдень тане, i степ стає сивий вiд роси.

    - Зайдеш до мене на хутiр - скажеш жiнцi, щоб дала Гнiдого. Вона знає. А сiдло - в комiрчинi, - пояснював Омелько, радiючи нежданому заробiтковi.

    - Гаразд, дякую, - кивнув Арсен i вклонився товариству: - Бувайте здоровi, друзiї Не згадуйте лихомi До зустрiчi!

    Вiн повертався на всi боки i вiдвiшував поклони захмелiлим козакам. Дженджуристий Сiкач, побачивши латки на кожусi i жупанi товариша, вигукнув:

    - Стривай, Арсене! Скидай iк лихiй мамi свою лахманину! Негоже козаковi їхати з Сiчi обiрванцем! Та хiба кошове товариство не в змозi спорядити тебе краще? Ось на лишень!

    Вiн швидко скинув з себе гарного синього жупана з угорського сукна i сиву смушеву шапку-бирку.

    - О, тепер не сором i пiд вiнець! - задоволене оглянув вiн товариша, натягуючи на себе його поношений одяг. А побачивши Товкача, який наближався до гурту, гукнув: -I першому ж блазневi, який посмiє обiзвати запорожця нетягою чи сiромою, заткни у пельку Товкачеву шабельку!

    Красномовний жест у бiк Товкачевої дорогої шаблi, що мерехтiла проти сонця дорогоцiнним камiнням, i прозорий натяк, щоб той цю шаблю подарував друговi, викликали серед козакiв смiшок, бо всi знали Товкачеву пристрасть до коштовної зброї. Вiн був, мабуть, найбiднiший серед товариства, ходив у лахах, зате мав найкращу шаблю. Такої навiть у кошового не було.

    Товкач заклiпав чорними вiями, але повiльно вiдстебнув од пояса шаблю. Нижня губа у нього затремтiла.

    - Яз радiстю... Чого ж... Бери, Арсене! - пробубонiв вiн. - Хiба менi жалко для друга?

    Всi бачили, що йому таки жалко, i потiшалися над погано прихованою досадою козака. Метелиця аж тремтiв од смiху i важкими кулаками витирав сльози. Його обвислi м'ясистi щоки дрiбно трусились, а бiла кудлата шапка мало не падала з голови.

    - Ох-хох-хохi Сю нiч нашого Товкачика блохи кусатимуть! З досади не засне до ранку!.. Не журись, парубче, ще пiдвернеться тобi пiд руку якийсь татарський мурза - i знову матимеш таку ж гарненьку цяцьку! - Арсеновi ж сказав: - А вiд мене, синку маєш люльку i кисетi Пали на здоров'ячко!

    - Спасибi, батьку! Спасибi, друзiї- дякував розчулений Зве-нигора.

    В цю мить на ганку вiйськової канцелярiї з'явився джура кошового.

    - Арсене! - гукнув вiн. - Арсене-еi

    - Чого тобi? - обiзвався козак, обсмикуючи на собi новий кожух.

    - Швидко до кошового! Не гайсяi Арсен здивовано глянув на товаришiв, нiби питав, що там стряслося, але нiхто нiчого не знав.

    - Чолом тобi, славний кошовий отамане Iван Сiрко! - привiтався, вклоняючись, кобзар, коли Товкач завiв його до великої, гарно прибраної свiтлицi вiйськової канцелярiї i шепнув, що перед ним - сам отаман. - Маю до тебе пильну справу... Невiдкладну i таємну...

    Сiрко зробив знак Товкачевi, щоб вийшов, устав iз-за столу i сказав:

    - Я тут сам, кобзарю... Сiдай - кажи...

    Вiн узяв старого за руку i пiдвiв до широкої лави, покритої пухким килимом. Поки кобзар сiдав, кошовий вiдступив назад i обiперся рукою на стiл.

    Це був високий дужий козак рокiв за шiстдесят. Добре поголене обличчя з мiцним крутим пiдборiддям i прямим носом пашiло здоров'ям. З-пiд зламаних кострубатих брiв проникливе дивилися допитливi очi. Одяг Сiрка свiдчив про те, що козак дбав не так про красу, як про зручнiсть. Широкi шаровари шарлатового кольору, заправленi в м'якi сап'яновi чоботи, та бiлий жупан з фрiзького сукна, - оце i весь одяг. Бiля лiвого боку висiла дорога шабля - подарунок молодого царя Федора Олексiйовича, котрий весною сiв на московський престол.

    Вiд усiєї доладно скроєної, збитої постатi кошового вiяло нестримною життєвою силою, внутрiшнiм вогнем i незвичайною рiшучiстю, що в тi суворi часи висували людину в число вiйськових ватажкiв.

    - Я слухаю, кобзарю. Яка в тебе справа? - запитав Сiрко. Кобзар пiдвiв жовте, спотворене обличчя, i на його вустах промайнула гiрка усмiшка:

    - Ти не впiзнаєш мене, Йване?

    Сiрко заперечно похитав головою, нiби слiпий мiг те побачити.

    - Нi, не впiзнаю.

    - Воно й правда, ми з тобою свиней разом не пасли... Та все ж, коли пошклубаєшся у своїй пам'ятi, пригадаєш козака Данила Сома...

    - Чекайi.. Невже це ти той Сом, що пiд Берестечком принiс Хмельницькому звiстку про зраду татар?

    - Атож... Справдi, то був я, проклятий...

    - Чому ж проклятий?

    - Аякже! Коли б я не дiзнався про таємний вiд'їзд хана i не сповiстив про те гетьмана, може, все було б iнакше. Може, хан пiдступно не захопив би у полон Богдана i не завiз аж на Iнгулець...

    - Здається, ти разом з Хмельницьким кинувся наздоганяти хана?..

    - Гетьман узяв не тiльки мене. Вся гетьманська варта супроводжувала його, коли вiн гнався за татарами. Багатьох iз нас вони завезли аж у Крим, а там продали туркам... Майже двадцять п'ять рокiв з мене не скидали залiза. Воно в'їлося менi аж до кiсток. Ось... - Кобзар вiдтягнув рукав свитки i показав Сiрковi синi рубцi вiд ран. - Не витерпiв - утiк... Та хiба втечеш? На Дунаї спiймали - очi випекли... Тiльки тодi й пустили... Цiлий рiк никав по Волощинi, поки добрався до Покуття... А звiдти вже сюди... До тебе... Принiс звiстку про брата...

    - Про брата? Якого брата? - У Сiрка сiпнулася лiва щока.

    - А хiба в тебе не було братiв?

    - Були... Але ж вони давно загинули! Максим на Тiкичi - вiд татарської стрiли... Сам бачив... А Нестор... Хоча... невже ти знаєш щось нове про смерть Нестора?

    - Чому ж про смерть? Вiн живий...

    - Живий? - вражено вигукнув Сiрко. - Ти хочеш сказати, що вiн був разом з тобою у неволi?

    - Так, ми були разом з Нестором у неволi. Останнi роки нерозлучно.

    Сiрко зупинився проти кобзаря. Груди його важко здiймалися. Вiн сполотнiв i закусив срiблястого вуса.

    - Неймовiрно!.. Сам подумай - скiльки рокiв ми всi вважали Нестора загиблим... Його вдова вдруге вийшла замiж... Море води стекло! I раптом - така звiстка! Полковник Яким Чорнобай говорив менi, що Нестор загинув у нього на очах...

    - Яким Чорнобай? - Старий пiдхопився, стукнув костуром. - Мерзенний зрадник! Боягуз! От хто вiн!.. Вiн би мiг тобi розповiсти правду про брата, коли б захотiв... Але вiн цього не зробить!.. А Нестор менi розповiдав, як це було... В бою, коли татари потисли наших, пiд Нестором упав кiнь. Чорнобай був поряд. Вiн мiг виручити товариша. Але натомiсть плазом шаблi ударив свого оги-ря - i втiк... А незабаром надбiгли татари - заарканили Нестора... А Чорнобай каже...

    - Гаразд, сiдай, Даниле, - заспокоївся Сiрко i теж сiв. - Не про те будемо говорити... Де Нестор? Як можна визволити його?

    - Ми весь час були в одного спагiї, багатого турка. Недалеко вiд Бургаса, у Болгарiї... Село Рудник... Звiдти я тiкав... А Нестор, напевне, i досi там.

    - Якщо живий.

    - Живий. Вiн молодший за мене. I дужчий. Що б же з ним сталося?

    - Чому ж вiн не тiкав з тобою?

    - Останнiй рiк я був пастухом i жив вiльнiше. Без нагляду. А вiн працював то в каменоломнях, то на виноградниках. Завжди з наглядачем... Але його можна викупити. Якщо добре заплатити, спагiя вiдпустить. Нестор не раз говорив про те, щоб тебе сповiстити. Вiн так сподiвався на твою допомогу! Особливо тодi, коли довiдався, що ти став кошовим...

    - Дякую, Даниле. Ти зробив менi велику послугу.

    - Я радий, що прислужився тобi, Йване... Але слухай далi - козак Сом принiс ще одну важливу звiстку. Дуже важливу...

    - Яку? - Сiрко здивовано глянув на старого.

    - Ходять чутки, що султан Магомет готує новий похiд на Україну. Розгнiвався, клятий, що гетьман Дорошенко пiддався царевi московському i вся Правобережна Україна вислизнула в туркiв з рук, i думає наступного лiта двинути свої полки на Чигирин i на Київ. Сiрко схопився з лави. Нахмурився.

    - Де чув таке, Даниле? Це справдi дуже важлива звiсткаї

    - У Волощинi й Молдовi про це говорять... Чутки, звичайно... Але ж диму без вогню не буваєi

    - Скiльки тобi потрiбно часу, щоб зiбратись? Я хотiв би, щоб ти виїхав негайно i щоб нiхто не дiзнався про мету твоєї поїздки. Товаришам скажеш: посилаю тебе з листом до гетьмана Самойловича.

    - Що козаку збиратися, - вiдповiв Арсен. - Я вже готовий.

    - От i добре. Кiнь - бiля ганку.

    - Спасибi. Бувай здоровий, батьку кошовийi Бувай здоровий, кобзарю! На весну чекайте мене назадi

    - Хай щастить тобi, синку! - Сiрко обняв козака i тричi поцiлував у щоки.

    Арсен затягнув пiд сорочкою пояс, вийшов на ганок. Джура вже тримав за поводи молодого гарячого коня. "Омелько побачить - позеленiє з досади, - подумав козак, уздрiвши баского огиря. - Аякже! Втратив такий заробiток! За стару шкапину! Навеснi купив би за вирученi грошi цiлий табунi"

    Козак швидко збiг з ганку, вставив ногу в стремено i хвацько стрибнув у сiдло. Застояний кiнь затанцював пiд ним, прищулив вуха.

    Щоб не вдаватись у довгi розмови з товаришами. Арсен лише на мить зупинився бiля гурту:

    - Прощавайте! Кошовий посилає до гетьмана з листом. По дорозi заверну i в Дубову Балку!

    - Щасти тобi, синку, - прогув захмелiлий Метелиця. Тут пiдскочив Омелько:

    - А як же з нашим договором? Про коня? Арсен засмiявся:

    - Прибережи до наступного разу! Бачиш - маю! Та не такого, як твiй!

    - Вiн у нього до весни з голоду здохне, бо в ротi залишився тiльки один зуб! - хихикнув позаду дiд Шевчик.

    - Сам ти здохнеш, шолудивий пес! - вiдгризнувся Омелько. - У тебе в самого один зуб!

    Арсен, не злазячи з сiдла, вклонився ще раз товариству i торкнув поводи. До ворiт його провели Сiкач i Товкач. Там друзi розлучилися. Сiкач i Товкач поспiшили назад, щоб застати ще по корцю горiлки. А Звенигора оглянувся, окинув оком широкий майдан, гамiрливий натовп козакiв, низькi мазанi куренi i виїхав з фортецi.

    Грудень 1676 року почався для нього в дорозi. Перший i другий день минули без пригод. Ночував у знайомих козакiв по хуторах, їхав навпростець - степом.

    Стояла суха сонячна погода. Морози пересiлися. Вранцi гор-бовиста рiвнина аж до обрiю мерехтiла сизим iнеєм, що густо вкривав м'яку тирсу, степовий комиш та чахлий колючий бур'ян. А вдень ставало тепло, iнiй танув - i степ зразу чорнiв, навiваючи тугу i смуток.

    На третiй день опiвднi Арсен побачив попереду клубки темно-сизого диму, що покрученими химерними стовпами виривався з-за гори i високо шугав у голубе безхмарне небо.

    Арсен пiдстьобнув коня, погнав чвалом, поки зупинився над крутим схилом, вражений несподiваним видовищем.

    На протилежному боцi долини, попiд горбами, чорнiв обрiдний безлистий лiс, а внизу, в затишку, жовтiв широкий луг. Уздовж струмка вирували багрянi вогнища. То горiв хутiр. В небо здiймалися бурi стовпи диму. Малиновi язики полум'я охоплювали приземкуватi будiвлi, i над ними тремтiло розпечене марево, пронизуване iскрами.

    Татари!

    

... ... ...
Продолжение "Посол Урус-Шайтана" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Посол Урус-Шайтана
показать все


Анекдот 
Студент пpиходит на экзамен, откpывает поpтфель, достает бутылки водки, ставит на стол.

- Вот вам тpи бутылки, поставьте мне тpи.
Пpофессоp, беpя паpу бутылок:

- Я возьму две.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100