Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Володимир Вiнниченко - Внниченко - Мiж двох сил

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Володимир Вiнниченко
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Володимир Вiнниченко. Мiж двох сил

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    ДРАМА НА ЧОТИРИ ДIЇ


    Дiєвi особи:


    МИКИТА IВАНОВИЧ СЛIПЧЕНКО

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕДОРОВНА, його жiнка

    СОФIЯ

    ХРИСТЯ

    їхнi дiти

    МАРКО

    ТИХОН

    АРСЕН

    ПАНАС АНТОНОВИЧ, чоловiк Христини


    СЄМЯННIКОВ

    ГРIНБЕРГ

    Лiдери большевикiв

    МИКОЛА ПЕТРОВИЧ ВIЛЯНКЕВИЧ

    СIНIЦИН

    ПОДКОПАЄВ

    большевики

    СОРОКIН

    Красногвардейцi, селяне, робiтники.


    Дiється в одному з великих провiнцiяльних мiст на Українi в початку 1918 року.


    _ДIЯ ПЕРША


    __

    Велика кiмната. Вона одночасно служить i за їдальню, i за робiтню, кабiнет i вiтальню. Лiворуч вiд глядача ближче до рампи теслярський варстат. Тут же дошки, стру-менти теслярськi; над варстатом до стiни поприбиванi полицi з пофарбованого дерева. Бiля варстату стоїть невеличка шафа для книжок, яку допiру роблять.


    Далi по лiвiй стiнi полицi з книжками. Мiж варстатом i полицями з книжками дверi в другi кiмнати. В заднiй стiнi велике iталiйське вiкно. Крiзь його видно будинки мiста. Бiля вiкна злiва стоїть стiл до писання, фотель. Справа буфет. В стiнi, що праворуч, другi дверi до сiней. Попiд сею стiною стоїть широка турецька канапа. Над нею старовинний український килим i портрет Шевченка у великому рушнику. Посеред кiмнати стiл, покритий бiлою вишиваною скатiркою.


    Скрiзь на стiнах портрети українських письменникiв, так само прибраних рушниками.

    У п'єсi в основному зберiгається авторська орфографiя.


    ПАНАС. (Рокiв 30, з голеною бородою, бiлявий, в очах переважно юмористичний вираз. На йому сорочка з сiрого товстого полотна, на шиї зав'язана червоною вузенькою стьожкою; рукава закачанi. Пiдперезаний темно-синiм поясом. Чорнi неширокi штани в чоботи. Вiн дивиться у дзеркало, розглядаючи себе зо всiх бокiв. Коли в сусiднiй хатi чується голос, вiн хутко одходить од дзеркала, бере рубанок i стругає.)

    ХРИСТЯ. (Рокiв 24-х, бiлява, з м'якими рисами лиця, одягнена в бiлу блюзку й синю модну спiдницю, на спинi двi коси. Хутко входить i шукає по хатi, поглядаючи скоса на Панаса.) Та де ж вона? Оце, їй-Богу! Ну, нема ж, та й годi! Паню, ти не бачив татової шапки?

    ПАНАС. Бачив. На трапку лежить. (Не перестає стругати.)

    ХРИСТЯ. Ай, Паню! (Шукаючи, пiдходить до Панаса, м'яко, занадто щиро.) А знаєш. Паню, тобi таки без бороди далеко краще! Тепер у тебе зовсiм український тип. А тодi трошки скидався на кацапчука, це через те, що борiдка була бiлява i трошки цапина. А тепер же зовсiм такий, як чотирi роки назад.

    ПАНАС. (Нiби шукає щось круг себе й заглядаючи за Христю.)

    ХРИСТЯ. Що ти шукаєш?

    ПАНАС. Та щось тут допiру говорено про мою борiдку. Хто то, Христю?

    ХРИСТЯ. Авжеж, краще. А що я вчора казала, що гiрш, так то я так... з поганого настрою. Менi здавалось, що ти поголився ради приїзду Софiї, щоб б\ти таким, яким вона тебе знала.

    ПАНАС. Ага, а тепер уже не здається?


    ХРИСТЯ. Ну, Господи! Ну, розумiється, ти можеш хотiть подобатись Софiї. Що ж тут такого? Хiба це зараз же повинно значити, що ти в неї закохании? Господи Боже! Невже ти думав учора, що я iменно це думала? Паню!.. Але даю тобi слово, я зовсiм так не думаю. Ти вiриш менi? Вiриш? (8u.su.par йому в лице, ловить руку з струганком.)

    ПАНАС. (Смiється.) Ах, ти хитрюга!


    ХРИСТЯ. Чим? Чим? Чим же я хитрюга?


    ПАНАС. Ну, дитинча, iди шукай шапку, менi треба докiнчить оцю поличку. А то як прийде Софiя, як закохаюсь у неї, то й не кiнчу вже зовсiм.

    ХРИСТЯ. Ну, а хiба ж ти не радий, що вона приїжджає? Ну, скажи по правдi. Трошки все ж таки хвилюєшся, га?

    ПАНАС. Нi, менi дуже сумно. I страшно: а що знаєш, як повернеться стара любов? Га? Що ж ми тодi робитимем, мала моя, га? Стара любов, брат, цупка, живуча. От морока буде!

    ХРИСТЯ. (Несподiвано гiрко.) На що їй повертаться, коли ти її й тепер любиш i не переставав усi цi чотирi роки любить.


    ПАНАС. (Смiючись.) От-так маєш!


    ХРИСТЯ. Ах Господи, i чого б я приставлявся. I зо мною ти женився тiльки на злiсть їй, i бороду поголив тiльки для неї, i.стоїш тут з рубанком для неї. Ах, нещасний поет, мусить теслярством зароблять на хлiб. Бiдний талант, загинув через сiм'ю. А Софiя, як же, вiдома артистка росiйської iмператорської сцени, вона зрозумiє...

    ПАНАС. (З посмiшкою пильно дивлячись на неї.) Дитинча, навiщо ти собi кiгтоньки в серце запускаєш? Га? Навiщо дряпаєш? Нiкому з того абсолютно нiякої користи немає. Повiр ти менi.

    ХРИСТЯ. (Плаче.)

    ПАНАС. Так... Додряпалась.

    ХРИСТЯ. Ти нiк...коли м.-.мене не любив... Тiльки її... I тепер...

    ПАНАС. Ну, скажiть на милость, що значить одна маленька, паршивенька, цапина борiдка. В руки взять нема чого, а як зголив, так якi сльози через неї. Нi, дитинча, годi, я заведу через мiсяць тобi таку, що всi кацапи будуть ахкать. Ой, побачиш... На виставку в Рязань пошлю її. (Обнiма й злегенька милує.)


    ХРИСТЯ. (Плаче й смiється.) Я поганка. Паню! Ти не сердься на мене, але менi так болiло ввесь час, так болiло. А тепер, знаєш, легче. Як сказала, так i легче.

    ПАНАС. (З усмiхом.) Ну, звичайно, як звалиш каменюку, так воно вмить легче.


    Входить Слiпченко. Вiн присадкуватий, кремезний, рокiв 50. Вуса довгi, з пiдвусниками, звисають униз по-козацькому, вишивана сорочка з стьожкою. Зверх сорочки пiджак, але штани пiдперезанi червоним широким поясом, за якого причеплено револьвера. Говорить поважно, силкуючись удавати козака, трохи театрально:

    - Ну, дочко! Ти сюди з чоловiком любощi розводить прийшла? (До Панаса.) Здається, воно трохи не по-українському буде "любощi розводить"? Га?

    ПАНАС. По-українському можна все говорить. Не сушiть собi голови.

    СЛIПЧЕНКО. Ну, нехай упораємося з тою проклятущою кацапньою, засяду за граматику. Ну, а шапка ж де? Дочко?

    ХРИСТЯ. Та, їй-Богу, тату, її тут немає. Шукаю, шукаю аж... Ой, та ось же вона, дивiться. Лежить собi...

    ПАНАС. Та й уредна яка, i не поворухнеться, наче й не вона.

    СЛIПЧЕНКО. (Бере смушеву, сиву шапку з червоним козацьким верхом, що звисає майже на плечi, гладить її рукою.) А де ж наш Арсен?


    ХРИСТЯ. Та пiшов же, тату, на вокзал зустрiчать Софiю.

    СЛIПЧЕНКО. Та аж з самого ранку сидить там? Оце добра менi справа. Ну й поїзди, чи той, потяги ходять тепер, хай їм грець. Ну, нiчого, хай упораємось з большевиками. А, та й славне козацтво росте. Кидайте ви, Панасе, своє теслярство, записуйтесь у вiльнi козаки, боронiть рiдний край. Яке тепер теслярство? Гляньте, яка ловка шапка. Га? (Одягає й береться в боки.)

    ПАНАС. (Спiває, нiби не чуючи.) "Гей, не шуми, луже".


    СЛIПЧЕНКО. О, вже заспiвав своєї. Українець називається.


    Входить Гликерiя Хвед. Рокiв 50. одягнена в темне, блюзка дзвiночком, по-селянському, на головi темна хусточка. Лице тихе, добре. Вдача лагiдна, дуже довiрчива, наївна.

    - А Софiєчки нашої все немає? Чую гомiн та й думала вже, що то вона приїхала.

    СЛIПЧЕНКО. (Серйозно.) А ти, стара, хiба й не знаєш? Прийшла ж од неї телеграма, що вона просто на аеропланi прилетить до нас. (Моргає Христi.)

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Здивовано.) Оце, скажiть! (Стурбовано.) Та це ж, не дай Господи, й упасти можна.

    СЛIПЧЕНКО. Ого, прив'яже себе!

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та й холодно ж. Боже мiй. Ото яка! А вона таки така. Змалку така була.

    СЛIПЧЕНКО. Та пише, що просто в вiкно хоче до нас улетiть. Ось сюди. Та щоб ми вийняли його. Оце стоїмо та й радимось.


    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та як же так?! Ой, старий, ти знов оце мене дуриш...

    СЛIПЧЕНКО. (Вдоволено смiється.)


    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. А я ж i повiрила. Хай Бог милує, лiтать на цих еропланах. Нехай уже поїздом їде... (В сiнях гомiн.) Ану ж стiйте. Чи не вона ж ото? Ой, матiнки! (Кидається до дверей у сiни й зникає.)


    СЛIПЧЕНКО. А справдi, нiби Софiїн голос. Е, прилетiла таки! (Швидко йде за Гликерiєю Хведоровною.)

    ХРИСТЯ. (Поглянувши пильно на Панаса, бiжить за ними.) Вона, вона. Софiвчка, Софiєчка! (Вибiгає.)

    ПАНАС. (Сам швидко йде до дзеркала, дивиться, чепуриться. Потiм береться за струганок, але, роздумавши, одклада набiк i одкочує рукава. Видно, хвилюється, нiяково про себе посмiхається, не знає, яку позу прибрати. Гомiн у сiнях стоїть хвилини три. Панас уже нетерпляче погляда на двеоi.)


    Входять всi й Софiя, їй рокiв 27. Гарна, волосся темно-русяве. Одягнена елегантно в сiрий зимовий костюм, гаптований хутром. На головi сiра, пiд кольор костюма, хутряна, не смушева шапка. Iде, обнявши Гликерiю Хведоровну. Манера балакать весела, рiшуча, трошки неуважна. Тепер схвильована, в радiсному пiдняттю:

    - I все так само, так само, як було. Навiть є Панас Антонович! Доброго здоров'ячка? Як ся маєте? (Здоровкається з Панасом.) Господи, такий самий, анiтрошки не змiнився. Тiльки... Що це тут за дошки? Майстерня?


    СЛIПЧЕНКО. А то наш Панас покинув вiршi писать та виробляє шафи тепер. Заробiтнi тце, нiж вiршi.

    СОФIЯ. Та-ак? Невже?

    ПАНАС. (З посмiшкою.) Пристосування до сучасного моменту, тiльки всього, Софiє Микитiвно. Ви не лякайтесь.

    СОФIЯ. (Сухо.) Я й не лякаюсь. Господи, все таке саме, навiть фотографiї в черепашкових рямцях. Нi, я мушу їх поцiлувать, вони надзвичайно милi. (Цiлує рямцi.)

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та ти б, дитинко, хоч шапочку скинула, роздяглася. I їстоньки ж хочеш? Господи, такий же свiт проїхала.


    СОФIЯ. (Скидаючи капелюха, жакет.) Та ще як, мамуню! У вагонi четвертого класу, двоє суток не виходячи з вагона. Один салдат спав на плечi, другий на колiнах, третiй впiрався ногами об мою голову, четвертий дихав у шию.


    ХРИСТЯ. (Роздягає капелюх i жакет.)


    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ой, матiнки!

    СОФIЯ. А почуваю себе як свiженький огiрочок.


    АРСЕН. Та я ж її через вiкно з вагона вийняв!


    СЛIПЧЕНКО. А що ж! По-козацьки!


    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Отто, Господи!

    СОФIЯ. Ого, ми молодцi! Але що найкраще, що найкраще, так це те, що нарештi дома. Дома, дома, на рiднiй землi, на Українi, татусю, на нашiй любiй i своїй тепер землi. I яке щастя говорить по-своєму, наче плаваєш. (Лукаво.) Ну, тату, тепер ви вже, розказував менi Арсен, не матимете нас, дiтей, що ми "дурну хохлаччину" заводимо? Га?

    СЛIПЧЕНКО. Буває, дочко, що й старi розуму навчаються. Вiк живи, вiк учись. А дурнем помреш.

    ХРИСТЯ. О, тато тепер таким українцем став, що й нас за пояс заткне.

    СОФIЯ. Браво!

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, а як же Микола Петрович там, доню? Чого ж вiн з тобою не приїхав?

    СОФIЯ. (Весело.) А навiщо вiн тут здався, кацап?


    СЛIПЧЕНКО. Iменно, так! Оце, видно, справжня українка!

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, де ж таки. Хоч i бiдний, i кацап собi, а таки ж твiй чоловiк рiдний.

    СОФIЯ. Еге, мамуню, уже годi. Уже я не "гаспажа Падпругiна", а просто собi Софiя Слiпченко.

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. О! Як же це так?


    СОФIЯ. Розвелась. Подала заяву в "Совєт рабочих депутатов", приклала марку за сiмдесят копiйок, i кiнець. Вiн менi не чоловiк, а я йому не жiнка. От як тепер, мамцю. (Всi враженi.)

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Оце Господи! Та чого ж так, дитино? Що ж, ви догано жили мiж собою? Обижав тебе? Чи як?

    СОФIЯ. Е, мамо, довго говорить, а мало слухать. Колись розкажу. А тепер я б все ж таки вмилася.

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та зараз, зараз. Ото справдi! Та ходiм, ходiм! Христю, ти б помогла!

    СОФIЯ. Тiльки от що. Тут до мене зараз має прийти один чоловiк. Я йому з вокзалу телефонувала. Дуже важна справа. Доручення з Петрограда. Так де менi його прийняти?

    СЛIПЧЕНКО. У нас, дочко, оця хата за все. Ти ж сама знаєш. Пролетарi!...

    СОФIЯ. I чудесно... (Дзвiнок.) О, це нiби якраз хтось дзвонить?

    Арсене, ану, подивись. Як до мене, то веди сюди. А вас усiх я вже попрохаю... (З посмiшкою показує рукою на дверi.)


    АРСЕН. (Швидко виходить.)

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та, може б, умилася все ж таки?


    СОФIЯ. Нi, як вiн, то вже потiм. Це хвилин п'ять, не бiльше. Одчеплюсь та й буду вже вiльна.

    АРСЕН. (Входячи.) До тебе, Софiє.


    СОФIЯ. Ага... То проси, будь ласка.


    Всi виходять налiво. Арсен направо.

    Входять Грiнберг i Сємяннiков. Грiнберг в салдацькiй одежi, голений, кучерявий, лiт 28. Тримається вiльно. Самовпевнено, трошки гаркавить. Старається буть англiйцем. Сємяннiков - в косоворотцi й пiджаку, з борiдкою, незграбний, трохи згорблений, вигляд суто iнтелiгентський.


    СОФIЯ. Доброго здоров'я. (До Грiнберга.) Вибачайте: ви хто? Товариш Грiнберг?

    ГРIНБЕРГ. Да, я Грiнберг.

    СОФIЯ. Дуже приємно. А ви, товаришу?


    СЄМЯННIКОВ. Моя фамiлiя - Сємяннiков.


    СОФIЯ. Чула й про вас. Сiдайте, будь ласка. Сподiваюсь, ви балакаєте по-українськи? Попереджаю: я нi слова по-руськи не скажу. Я тiльки що приїхала i так скучила за своєю мовою, що...


    ГРIНБЕРГ. К сожалению, товарищ Семянников не говорит по-украински...

    СОФIЯ. Але ж ви балакаєте? Товариш Сергiєнко казав менi у Петроградi, що ви чудесно говорите по-українськи.

    ГРIНБЕРГ. Да, я изъясняюсь свободно. Я, можно сказать, влюблен в этот прекрасный, богатый язык. Коли ви не дуже будете смiятися з мене за мою вимову, то я з великою приємнiстю. Я ж сам українець, родився й вирiс на Українi.

    СЄМЯННIКОВ. А меня уж вы того... уж извините, я понимать то немножко понимаю, а говорить... (Розводить руками й посмiхається.)

    СОФIЯ. (Весело.) Ну аби розумiли. А хутко й говорить будете. Ну, так от, товаришi, я... (Озирається й говорить тихiще.) Я маю доручення з Петрограда. Там дивуються, що у вас тут так мляво посувається справа.


    СЄМЯННIКОВ. Извините. Я не совсем понял. Что значит "мляво"?


    ГРIНБЕРГ. Медленно, вяло.

    СЄМЯННIКОВ. Что же именно вяло? (До Софiї.) Вы меня простите.

    СОФIЯ. (Смiючись.) О, будь ласка.

    ГРIНБЕРГ. Почему вяло идетъ дело.

    СЕМЯННIКОВ. Ах, вот что! Да. да...

    ГРIНБЕРГ. Нiчого дивного, товаришко, немає. Ми не маємо вказiвок, не маємо грошей. Ми готовi кожну хвилину призначить виступ i не рiшаємось.

    СОФIЯ. А сил є досить?

    ГРIНБЕРГ. Все робiтництво i ввесь гарнiзон у наших руках. За Центральну Раду тiльки зброд рiжний, хулiгани та найманi групки вiльного козацтва. Нiкчемнi банди.

    СОФIЯ. (Виймає з торбинки пакети i листи.) Тут грошi. Поки що тiльки п'ятдесят тисяч. Потiм буде бiльше. (Подає.) А це лист вам. (Дає Грiнберговi пакет i листи.)

    ГРIНБЕРГ. Ага... Дякую... (Чита листа.)


    СОФIЯ. (Тим часом до Сємяннiкова.) А ви давно вже на Вкраїнi?

    СЄМЯННIКОВ. Месяцев шесть, семь...

    СОФIЯ. Що ж вам подобається тут?


    СЕМЯННIКОВ. Как?

    СОФIЯ. (Смiючись.) Нравится вам здесь?

    ГРIНБЕРГ. (Раптом.) Великолепно! Вотъ этого мы только и ждали. (Семяннiкову.) Прекрасно! Сегодня можно выступать.


    СЕМЯННIКОВ. (Радiсно.) Неужели?! (Простяга руку до листа.) Ану покажите.


    ГРIНБЕРГ. (Немов не помiтивши його руху, хова лист в кишеню.) Сегодня ночью выступаем. О, теперь мы покажем этим наемным бандам разбойников. (Софiї.) Спасибо вам, товарищ. Дякую дуже-дуже. Ви зробили нам величезну послугу.

    СОФIЯ. Дуже рада.

    ГРIНБЕРГ. Ну, тепер можна йти? Я гадаю, що ми ще побачимось. Ви мою адресу знаєте. Дозвольте вам ще раз подякувать i побажать всього найкращого. (Стискує руку.) Вибачайте, ще одно маленьке запитання. Але чисто особистого характеру... Ви, здається, артистка Петроградського державного театру?

    СОФIЯ. Так.

    ГРIНБЕРГ. Можна вас запитать, яким способом ви наша прихильниця? Коли це є нескромнiсть з мого боку - вибачте, будь ласка.


    СОФIЯ. О, прошу, я прихильниця всього, що гарне. Соцiяльна революцiя - це така грандiозна, величезна рiч, що бути байдужим або ворожим до неї може бути людина зовсiм тупа або дуже заiнтересована в своєму сучасному добробутовi, або, як кажуть тепер, в своїх клясових iнтересах. Тупою я себе не можу вважати, а щодо клясових iнтересiв, то мiй батько - залiзнодорожнiй робiтник, мати - селянка, брати-робiтники на заводi. Тiльки я та сестра маємо освiту. Але це сталось зовсiм випадково. Коли ми були дiтьми, то жили в домi вiдомої артистки Мусалової, може, чули?

    ГРIНБЕРГ. Аякже.

    СОФIЯ. Вона зацiкавилась мною й сестрою i присяглась, що зробить з нас артисток. I, як бачите, я на сценi. Сестра теж була, але вийшла замiж i покинула.

    ГРIНБЕРГ. Це страшно iнтересно. Мусалова могла б радiти, коли б не вмерла. Я б за одно це поставив би їй пам'ятника.


    СОФIЯ. Ну, за добре серце пам'ятникiв, на жаль, не ставлять.

    ГРIНБЕРГ. О, не в доброму серцi рiч. А в тому, що, дякуючи Мусаловiй, ми маємо таку велику артистку, такий талант. (Вклоняється Софiї.)

    СОФIЯ. (Смiючись). Ну, це вже не по-большевицьки, товаришу. Це буржуазнiсть - говорить комплiменти дамам. Так, значить, сьогоднi вночi? Я думаю, це пройде безкровно?

    ГРIНБЕРГ. О, да! Я думаю... Всього доброго. Бувайте.


    СОФIЯ. Бажаю успiху. (Прощається i проводжає їх до дверей.)

    ГРIНБЕРГ. Дякую. Дякую. (Виходять.)


    СОФIЯ. (Пiдходить до дзеркала й поправляє волосся.)


    ГРIНБЕРГ. (Входячи.) Вибачайте. Ще на одну хвилинку. (Пiдходить ближче.)

    СОФIЯ. Будь ласка.

    ГРIНБЕРГ. Ви не можете сеї ночi перейти в нижнiй етаж або переночувать у когось в другому районi? Рiч, бачите, в тому, що ми почнем наступать якраз з цього району. Може бути обстрiл. Я боюсь, щоб снаряд не попав до вас.

    СОФIЯ. О, я не боюсь. Але невже так серйозно? Навiть обстрiл? З артилерiї?

    ГРIНБЕРГ. Все може буть. Я сподiваюсь, що обiйдеться й без цього, але... Менi невимовне шкода було б, коли б вам було зроблено яку-небудь неприємнiсть. Я страшно радий, шо ми маємо таку чудову, таку... прекрасну товаришку. О, це не комплiмент, а щира правда.

    СОФIЯ. (Смiючись.) Дякую, дякую. Але сподiваюсь, що нiякої неприємности менi не буде.

    ГРIНБЕРГ. А все-таки перейдiть у друге мiсце. Якраз ви в такому районi живете. Дуже вас прошу. Га?

    СОФIЯ. Ну, Господи! Що я, панночка яка-небудь, од вистрiлу в iстерику впаду? Я в Петроградi мартовську й октябрьську революцiї пережила, i то не ховалась, а то тут...

    ГРIНБЕРГ. Ну, коли так, то... до побачення (Дуже стискує руку й пильно, виразно дивиться їй в очi.)

    Входить Панас, але, побачивши Грiнберга, хутко виходить назад.


    СОФIЯ. До побачення. Всього доброго.


    ГРIНБЕРГ. Сподiваюсь, до скорого побачення?


    СОФIЯ. Я думаю.

    ГРIНБЕРГ. (Низько галантно вклоняється й виходить.)


    СОФIЯ. (Знов чепуриться перед дзеркалом, i ввесь час подивляється на дверi, з яких виходив Панас.)

    ПАНАС. (Входячи.) Можна? Здається, вже зовсiм пiшли?


    СОФIЯ. Можна, можна. Вибачайте, що вигнала вас iз вашої власної хати.

    ПАНАС. О, нiчого, це тепер трапляється на кожному кроцi. А ви вже з нашими большевиками познайомились?

    СОФIЯ. З якими?

    ПАНАС. Адже це були Грiнберг i Сємяннiков, тутешнi лiдери большевикiв. Хiба ви не знали того?

    СОФIЯ. Та невже? Звiдки ж менi знати. Я буржуйка, нiяких партiй не розумiю. Якою була, такою й зосталась. (Лукаво.) Пам'ятаєте, як ви мене колись лаяли за це? Чи ви вже все забули9


    ПАНАС. А цiкаво, що вони аж удвох прийшли. Вони важнi тут персони.

    СОФIЯ. А ви такий самий упертий лишились, як i були.


    ПАНАС. Здається, ви й про себе могли б це саме сказать?

    СОФIЯ. (Смiючись.) Нiчого собi зустрiч старих приятелiв: з першого ж слова лаятись почали. У мене таке враження, що ми днiв на два-три тiльки розлучались.

    ХРИСТЯ. (Входячи, на порозi.) Софiє, умиватись iди.


    СОФIЯ. (Весело.) Та невже? А умивальник той самий, що перекидається? (Обнiма Христю.)

    ХРИСТЯ. Той. Тiльки Панас його вже полагодив.


    СОФIЯ. Е, шкода. (Виходить.)

    ПАНАС. (Сам. Стоїть якийсь час непорушне, в задумi, потiм стрiпує головою, немов одганяючи думки, рiшуче закачує рукава й починає стругати, наспiвуючи "Гей, не шуми, луже".)


    Входить з сiнешних дверей Марко, рокiв 25-26, рослий, чорнявий, одягнений в салдацьку шинелю, е шапцi з червоним висячим верхом. В руцi рушниця. Коли роздягається, пiд шинелею штатськi штани в чоботи й пiджак.


    МАРКО. (Швидко, в пiдняттю.) Де батько? Панасе Антоновичу! Дома?

    ПАНАС. А що сталось?

    МАРКО. (Ущiпливо.) Е, вам все одно не цiкаво.


    ПАНАС. (Хитаючи головою налiво, байдуже.) Там десь. (Спiває знов.)

    МАРКО. (Пiдходить до дверей лiворуч, одчиняє й гукає.) Тату! Iдiть сюди. Швидче. (Вертається в кiмнату.)

    СЛIПЧЕНКО. (Входячи, знепокоено.) Що таке?


    МАРКО. (Таємно, тихiше, але в веселому пiдняттю.) Зараз треба йти.

    СЛIПЧЕНКО. Куди?

    МАРКО. Таємний наказ по всьому гарнiзону: сьогодня вночi обеззброїть большевикiв. Всiм вiльним козакам з шостої години вечора бути на мiсцях.

    ПАНАС. (Уважно прислухається.)

    СЛIПЧЕНКО. Оце, нарештi, дiло. Оце так! А то панькаються з ними, сукиними синами.

    МАРКО. Тихше. Щоб Тихон не знав. Вiн дома?

    СЛIПЧЕНКО. А правда. Нi, здається, його нема.


    МАРКО. Менi треба ще свою винтовку почистить. Щоб сьогодня вночi добре працювала. (Скида шинель, шапку, виймає з кишенi ганчiрочку, струменти, сiдає за стiл i починає розбiрати рушницю.)


    СЛIПЧЕНКО. Ну, нарештi, додумались! Нi, нехай же... (Зупиняється.)


    Входить Тихон, рокiв 27, одягнений в подертий темний костюм в косоворотцi пiд пiджаком, низенького росту, бiлявий, сухорлявий, подiбний до матерi.


    СЛIПЧЕНКО. А, от i наш панич прийшли. Як там твої друзi кацапи ся мають?

    ТИХОН. (Не вiдповiдаючи, бере з етажерки книжку, лягає на канапi й починає читать.)

    МАРКО. Вони по-українськи не розумiють. Вони тiльки по кацапсько-большевицькому молитвенику умiють молиться.

    ПАНАС. (Голоснiше.) "Гей, не шуми, луже".


    СЛIПЧЕНКО. Яка це година? (Дивиться на кишенькового годинника.) Ото, вже п'ята. Чуєш, Марку?

    МАРКО. Чую. То ж то воно вже так темно в хатi. (Встає й пускає електричне свiтло.) От тепер i читать, i винтовку чистить, i стругать виднiше. Правда, панове? Тату, а Арсен дома? Треба й йому новину сказать.

    СЛIПЧЕНКО. Та вiн там коло Софiї. Софiя ж приїхала.


    МАРКО. (Схоплюючись радiсно.) Та не може буть?! Та де ж вона?

    ТИХОН. (Кладе книжку й не хапаючись сiдає.)


    СЛIПЧЕНКО. Умивається. Зараз сюди прийде. Треба й свою рушницю обдивиться... (Виходить лiворуч.)

    МАРКО. (Сiдає.) Ну, це здорово, що вона приїхала, От, Тихоне, у нас у родинi ще прибавилось буржуазiї та шовiнiзму. Софiя писала, що їй уже в печiнках добре засiла кацапня. Прийдеться тобi, брат, в кацапiю до яхрьоньок їхати, пропадеш ти тут з нами... Ех, та й ловкенька винтовочка, Тихоне! Подивись. Га? Большевичкiв, як травичку, коситиме.


    Входять Софiя, Гликерiя Хведоровна, Христя.


    СОФIЯ. (Швидко йде до Марка, обнiмає його, цiлує.) Здоров, гайдамаче! Здоров, мiй хлопчику милий! У-у, та й вирiс же! Нiчого собi хлопчик! О-го-го!

    МАРКО. Але ж i ти нiвроку, якою красуньою стала! I петроградська голодня тебе не взяла.

    СОФIЯ. О, мене й довбнею не доб'єш!


    ТИХОН. (Пiдiйшовши тихо.) Здорова, Софiє!


    СОФIЯ. О! Тихенький Тихон! Здоров, голубчику. Тебе, розумiється, не чути й не видно. (Цiлуються.) Ну, цей, мабуть, срiбних карбованцiв пальцями не ламає? Ну, чого ж ти такий худий? Подивись на Марка.

    МАРКО. О, зате вiн ламає Українську державу, як бублика!

    СОФIЯ. О? Як так?

    МАРКО. А спитай його. "Вся власть совєтам, долой буржуазную Україну. Да здравствует єдиная, неделимая матушка Русь православная"!

    СОФIЯ. Та невже? Чого ради?

    ТИХОН. Брехать же ж таки не треба, Марку.


    МАРКО. Я й не брешу.

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну, дiтоньки, не треба... хоч сьогодня не сварiться. Христе, накривай же стiл.

    ТИХОН. (Потискує плечима й одходить.)


    СОФIЯ. Мамуню! Iй-Богу ж, я не голодна. Христе, не треба.

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ну-ну, що ти. Господь з тобою? Як же так: приїхавши та не закусить. Оце добре було б.

    СОФIЯ. (Розводить руками.) Ну, що ж! Марку, що це ти робиш?

    МАРКО. А це я чепурю рушницю в гостi до Тихонових приятелiв, до большевикiв.

    СОФIЯ. А-га. Хiба вони... що?

    МАРКО. Та нiчого особливого. Правда, Тихоне?


    ТИХОН. (Рiзко.) Дай менi спокiй, Марку! Можеш собi з батьком, з Арсеном i з своїми вiльними роябишаками плести всяку мерзоту, а мене лиши.

    МАРКО. Це ж хто вiльнi розбишаки?


    ТИХОН. (Мовчить.)

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Дiти, дiти! Знов! Марку, не чiпляйся ж ти, ради Бога.

    МАРКО. Нi, я тебе питаю: хто то вiльнi розбишаки? Батько? Я? Арсен? А ти хто?

    ХРИСТЯ. Вiн представник iнтересiв салдат, робочих i б'ьдн'ьйшаго крестьянства!

    МАРКО. О, знаємо ми їх!

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Та хоч би ти вже, доню, не мiшалась.


    Входить Бiлянкевич, одягнений в потерту, кольору хакi тужурку, коротенькi штани. Йому рокiв 45, лице не голене, але видно, колись пещене, панське. Балакає мiшаниною українською з руською.


    БIЛЯНКЕВИЧ. Iзвiнiтє... Я... Менi треба побачити Микиту Iвановича. Iзвiнiтє, пожалуйста.

    ГЛИКЕР1Я ХВЕД. Нiчого, нiчого, Михаиле Петровичу. Заходьте. Микита Iванович зараз ввiйде. От познакомтеся. Моя старша дочка...

    БIЛЯНКЕВИЧ. (Угодливо, дуже ввiчливо.) Очень рад, очень польщен, очень приятно. Слыхал много. Изволили из Петрограда?

    СОФIЯ. Так, оце допiру.

    БIЛЯНКЕВИЧ. Як же там, у Петроградi?


    СОФIЯ. Нiчого, потрошку живуть.


    БIЛЯНКЕВИЧ. (Хiхiкаючи.) Соцiалiстiческая Республiка?


    ГЛИКЕР1Я ХВЕД. (Шепочеться з Христею i швиденько виходить.)

    МАРКО. Пiдождiть, от i в нас буде така сама. Кацапня там подихає з голоду i суне вся сюди, под флагом социальной революцiї. А нашi дурнi їм i ворота розчиняють. Та ще тих, хто свiй край i народ боронить, розбишаками називають. Самi ж падлюки, чистi розбишаки, грабiжники, хулiгани!


    Входять Слiпченко i Арсен з рушницями в руках.


    МАРКО. Батьку, ми з тобою, з Арсеном i з усiм вiльним козацтвом попали в розбишаки.

    БIЛЯНКЕВИЧ. (Примощується в куточку й живо, уважно погляди на братiв.)

    СЛIПЧЕНКО. Це Тихон так? Спасибi, синку. Спасибi. Плюй на рiдну матiр, на батька, на неньку Україну, що вигодувала тебе такого розумного.


    ТИХОН. (Читає.)

    МАРКО. Яке йому дiло до України?


    ТИХОН. А ти думаєш, ти її рятуєш своїм шовiнiзмом i що оддаєш на поталу панам i буржуям?

    СЛIПЧЕНКО. Яким панам? Яким буржуям? Де ти взяв їх? Хто в нас пани в Українi? Українцi? Буржуї - то якраз твої приятелi-кацапи, жиди, ляхи. От хто буржуї! I от з ким ти йдеш проти свого народу, з ворогами нашого вiдродження. Ренегат ти, зрадник!

    ТИХОН. Я йду з робочими i селянами проти їхнiх ворогiв.

    СЛIПЧЕНКО. А ми ж хто, щеня ти? Хто я такий, чортiв сину ти? Га? Пан? Буржуй? А хто з мене сорок п'ять лiт по заводах кров смокче? А тебе я вигодував на якi грошi? Якими руками вони заробленi? Так що ж ти менi варнякаєш про робочих та воронiв їхнiх? Я вже їх добре знаю, не вчи! "З робочими та селянами". Так ти ж i йди з ними! А не з сємяннiковими та грiнбергами.


    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Гукає з дверей.) Микито! Старий! А йди-но на хвилиночку.

    СЛIПЧЕНКО. Всипать би тобi гарячих штук двадцять, порозумнiщав би! (Виходить.)

    ПАНАС. (Що ввесь час стругав i подивлявся на Бiлянкевича, раптом голосно смiється.)


    Всi здивовано дивляться на його.


    ПАНАС. А правда, Михаиле Петровичу, цiкава сценка? Як демократiя сама себе за горло душить? Ще трошки, i можна буде голими руками брать. Як ви гадаєте? Ще трошки мовчки пiдождать i... готово. Правда? (Пiдморгує.)

    БIЛЯНКЕВИЧ. (Встає.) Я вас не розумiю. Извините, я, кажется, здесь лишнiй... (уклоняється дамам i ображено виходить.)

    ХРИСТЯ. Михаиле Петровичу! Та куди ж ви?.. Ну, за що ж ти образив чоловiка?!

    ПАНАС. Не хвилюйтеся, Христенько... Вiн не образився. Вiн пiзнiше у свiй час прийде. От вони перегризуть собi горла, а вiн тодi прийде, залигає обох i сяде.

    СОФIЯ. А вiн хто такий?

    ПАНАС. Безробiтний помiщик. Мав тисячу десятин, кiнський завод, дiвочий гарем, iнгуську охрану, а тепер вчиться чоботи шить i наймає у нас кiмнату. Одягнений, як бачиш, пiд пролетарiя.

    ТИХОН. Любить неньку Україну й хоче записатись у вiльнi козаки.

    МАРКО. Ага: хоче! А не записався! Бо знає, що не приймуть, а большевики приймають всякого, хто заявить себе ворогом українства.

    СОФIЯ. Та невже большевики тут такi вороги нацiонального вiдродження? Я чула, що...

    ТИХОН. (Хвилюючись.) Та що вiн бреше? Хто ворог? Це ж тiльки брехнi! I що вiн... Це просто мерзость говорить подобныя вещи.

    СЛIПЧЕНКО. (Входить.)

    МАРКО. О! Як захвилювався, аж на рiднiй большевицькiй мовi забалакав...

    ТИХОН. Да с тобой... с тобой... кнутом надо разговаривать.

    СЛIПЧЕНКО. (Спалахнувши.) Хто смiє поганить мою хату мовою ворогiв наших?! Це що таке?!

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Входить.)

    ТИХОН. Ви самi поганите її своїм шовiнiзмом, людожерством.


    СЛIПЧЕНКО. Як ти сказав? (Ступає до його.)


    МАРКО. (Схоплює рушницю й пiдбiгає з нею, замахнувшись до Тихона.) Мовчи, гад, прихвостень кацапський! Мовчи!


    СОФIЯ. (Кидаючись до них.) Марку, Марку! Ради Бога! Що ти?

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Ох, Боже мiй! Батьку! Та що ж це таке?! Та дiти ж рiднi! Брати ж вони!

    МАРКО. Який вiн менi брат?

    ТИХОН. Действительно, не брат, а хулиган...


    СЛIПЧЕНКО. (Люто до його.) Та доки ж це буде? Геть з моєї хати! Геть! Щоб i духу твого не було!

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. Батьку! Що ти робиш?!


    СЛIПЧЕНКО. Мовчи! В моїй сем'ї не було зрадникiв i не буде! Забiрайсь, запроданцю кацапський!

    ГЛИКЕРIЯ ХВЕД. (Плаче.)

    ТИХОН. (Рiшуче виходить.)

    

... ... ...
Продолжение "Мiж двох сил" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Мiж двох сил
показать все


Анекдот 
Вопрос: - Что такое ДЕВАЛЬВАЦИЯ? Ответ: - Девальвация - это когда жена меняет золотое сердце мужа на железный х%$ соседа.
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100