Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Iван Бiлик - Блик - Меч Арея

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Iван Бiлик
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Iван Бiлик. Меч Арея

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    В ЛIТО 376-е


    Великий князь київський Велiмир повстав усiєю Руссю, й скинув iго конунга Германарiха готського, й помстився Германарiховi за смерть князя Буса волинського, та його синiв, та боляр, що були розiпнутi на хрестах, i була сiча велiя, й ратилися русини лiто, й осiнь, i зиму, й побiгли готи з землi Руської, а хто лишився, то став платити київському князевi дань.


    В ЛIТО 382-е


    Упочив князь Великий київський Велiмир, i сiв на вiтчому столi син його старiйший Данко, й сiв у городi Витичевi, й правити почав Руссю, й Деревами, й Сiверою, й Лугами, й готами, й усiма язиками, кої платили йому дань, i ходили в рать по Великому князевi, й славили його.


    В ЛIТО 395-е


    Мiсяця стичня в 17 день переставивсь iмператор Теодосiй Перший, i Римська держава знову роздiлилася надвоє - Захiдню й Всхiдню. В Римi сiв на стiл Гонорiй, який полюбляв циркуснi бої, та вино, та жiн. У Константинополi ж воцарився слабовiльний iмператор Аркадiй.

    Мiсяця листопада в 27 день. Убито галла Руфiна, який вершив усiма справами Константинополя, й посiв мiсце його iнчий варварин - готин Гайна, котрий вiдав тепер цiлим грецьким вiйськом, та колишнiй роб - євнух Євтропiй. I подiлився цар-город навпiл, i тягли однi руку за готiв, а другi супротиву їм, i найдужче ненавидiв тих зайд Аврелiан, i многi слухали його.


    В ЛIТО 399-е


    Вокняживсь у городi Києвому Милодух, син Данкiв, i був недуж вельми, й не мiг ратитися, й правила при ньому жона його Рада.


    В ЛIТО 400-е мiсяця липня в 12 день


    Гайна, готин, спробував захопити Константинополь, але люди стольнi потягли за Аврелiаном i вигнали варварiв з царя-городу. Й стояла над городом зоря стрiлою, й вельми знаменно було.

    В те ж лiто на Маковiя вродився князевi київському Милодуховi син, i дано iм'я йому Богдан, бо довго ходила княгиня Рада впорожнi.


    В ЛIТО 401-е


    Прийшов на Рим вiзiготський конунг Аларiх, який уже володiв частиною Всхiдньої iмперiї - Iллiрiєю. Але венед Стилигон, що був справдешнiм правителем держави, дав вiдсiч Аларiховi.


    В ЛIТО 404-е


    Двiр константинопольський, долаючи опiр народу, заслав до Вiрменiї архiєпископа Йоана Золотовуста, де вiн по трьох лiтах i переставився.


    В ЛIТО 408-е


    Мiсяця квiтного в перший день переставивсь iмператор константинопольський Аркадiй. Умираючи, вiн заповiв своєму давньому вороговi, царевi перському Єздегердовi, бути захисником, i покровителем, i вихователем малолiтнього Теодосiя Другого, який по вiтцевiй смертi був посаджений на стiл.

    У те-таки лiто в Римi скарано на горло Стилигона.


    В ЛIТО 410-е


    По кончинi Стилигоновiй Аларiх, конунг готський, укотре обложивши Рим, нарештi з допомогою рабiв зумiв здобути город i вщент пограбував його. Але, готуючись iти полками на Сiцiлiю й Африку, нагло вмер, i Захiдня iмперiя знову повстала й возродилась iз попелу.


    В ЛIТО 411-е


    Iмператор Гонорiй вiддав розбитим вiзiготам Аквiтанiю - землю на березi океану Захiднього, й поселилися готи в Галлiї мiж Пiренеями й Луарою. I сулив iмператор римський оддати їм ще й Iспанiю, якщо виб'ють звiдти венедiв.

    Готи ж убоялися могутнiх сусiд своїх.

    У те ж лiто студiнь мiцна зцiпила землю Руську. Днiпро замерз у мiсяцi листопадi, й крига скресла тiльки в травному, й паводки були велiї, й усiлякi зла чинила дика вода й у Руськiй країнi, й у Деревськiй, i в Сiврськiй. I настав голод, i впали недуги по людях.

    I пiшов Великий князь руський Данко, син Велiмирiв, полками многими в землю грецьку, речену Всхiдня Римська iмперiя, й появся по дань.


    В ЛIТО 412-е мiсяця квiтного


    Нiщо не вiстувало наближення страшної небезпеки. День видався напрочуд ясний, що траплялось досить рiдко в сю пору; ледве починався п'ятий мiсяць року. Та веснянi повенi й зливища вiдгомонiли ще в травному, й уже добру сiдмицю стояло на годинi, справжнє тобi лiто, хоч дерева обабiч Хрещатого Яру ледве вбрались у прозорi свiтло-зеленi шати, схожi на єдвабнi корзна молоденьких князiвен.

    У яру вовтузилося душ iз двадцятеро чи й усi тридцять робiв i челядникiв пiд наглядом гладкого тивуна Малка. Тивун сидiв у холодку пiд калиною, що нависала дрiбним листячком над самий яр, i лiнькувато ляскав себе гарапником по вичовганiй пiдошвi поробошень-постолiв. Поробошнi в Малка були з доброї кабанячої скори, виверненої щетиною назовнi, й скидалися на ведмежi лапи. Та й уся постава тивунова нагадувала лiсового бродника: здоровеннi ручиська, якими легко гнути пiдкови, черево, що перевисало на колiна, й могутнi, дарма що вимощенi салом, рамена. Такому б дуже личило iм'я Бурмило, чи Громило, чи ще якось, тiльки зовсiм не оте Малко, та вже коли людину названо з народження, то iм'я лишається їй до самої смертi, й тут нiчого не вдiєш.

    Очi в Малка натомiсть вiдповiдали його йменню, були дрiбненькi й ховалися межи щоками та волохатими брiвми, але тивуновi слугували вони пречудове, й роби та челядники працювали з усiх сил.

    Десь поза калиновим кущем форкав кудлатий степовий кiнь, Малко його не бачив, але вороний поводився спокiйно, й тивун тихо мугикав собi в рудий вус:

    "Ой травиченько, та морiжечку, ти гляди не вколи менi й нiжечку..."

    Поки Малко так ото мугикав, а вiн мугикав майже завжди, роби й челядники були певнi, що нiякого пiдступу сподiватись не треба. Однi тачками возили з-пiд кручi вогку глину, висипали її пiд самий берег рiчки на довгу купу, iншi рискалями вирiвнювали ту купу, третi ж важкими гатилами трамбували. Все йшло розмiрене й звично, без поспiху й зайвої сiпанини, аби день до вечора, однаково ж роботу челядина нiхто не поцiнує й не похвалить. Се знали й вони, роби, знав i тивун i спокiйно мугикав собi в рудi вуса.

    Та ось вороний перестав скубати траву, й Малкова пiсня ввiрвалась. Челядники здивовано заповертали голови в його бiк. Малко досить легко, як на свою вагу, звiвся й глянув туди, куди зирив кiнь. Помiж листям весняної калини бiлiла постать. Почекавши, поки вона наблизиться, тивун, тоненьким голосом поспитав:

    - Пощо, княжичу, йдеш?

    То був син княгинi Ради Богдан. Хлопець мав небагато лiт, але вдався мiцний, кремезний i вже майже зрiвнявсь iз тивуном, тiльки хлоп'яча незграбнiсть, та яснi карi очi, та ще хiба довге шовковисте волосся, що спадало на самi плечi, зраджували князюка: Богдановi на Маковiя пiшов дванадцятий.

    - Пощо, кажу, прийшов єси? - перепитав тивун.

    Богдан хитнув головою в бiк городу.

    - Мати...

    - Кликала мене? - здогадався Малко й показав на тих, що гатили греблю: - А хто ж тут?

    Але з Богданових вуст годi було витягти ще бодай слово. Княжич сiв i звiсив ноги з кручi.

    - Що княгиня хче? - наполягав тивун, та княжич нiби й не чув його. Вiн стрибнув з кручi, з'їхав урвищем аж до тих, що возили глину, взяв з рук челядника рискаля й заходився копати. Потому вхопив тачку за ручницi й легко попхав її вкоченою стежкою до мiсця, де гатили греблю через Хрещатик. Рiчка була неширока й мiлка, до пояса, та навеснi дика вода зiрвала мiст i розмила греблю, а такого вже давно не бувало.

    Вивернувши тачку й вiддавши її русявому челядниковi, бiлобровому готовi, якого в княжому дворi звали Ториком, Богдан узяв з рук чорного роба Мааса гатило й примiрявся.

    - Важке вельми? - криво всмiхнувся Маас. - Княжич є малий для такого.

    Але Богдан i не глянув у його бiк, пiдняв гатило й заходився гупати вже притоптану глину.

    Всi челядники й роби поставали й задивились на малого дужця, той же гупав i гупав, немовби важезний дубовий обрубок був iграшкою. Коли по якомусь часi Богдановi стало парко, вiн скинув куцу ягнячу гуньку, помережану зеленою лиштвою, шпурнув її геть далi вiд себе, на купу ще не втрамбованої глини, й лишився в самiй сорочцi, пiдперезанiй широким сукняним опоясом i скупо, як в усiх чоловiкiв, гаптованiй лише на подолi та вузько на грудях i рукавах.

    Земля аж двигтiла вiд гупання, челядники сходилися все ближче, та нарештi Малко, який теж замилувався юначагою, махнув гарапником:

    - Гей ви! Чого сте повилуплювали очi? Нум же!

    Челядники й роби розбрелись по своїх мiсцях, а тивун, посiвши кудлатого воронця, ще пристояв трохи, тодi поправив меч на лiвому боцi й торкнув коня п'ятами. Але кiнь не хотiв чомусь iти, задивившись назад. Малко й собi глянув - що так зацiкавило воронька.

    Соляним шляхом, що вибирався з дубового лiсу, виточилась коротка ниточка комонникiв. Їх було душ iз вiсiм чи десять, попереду їхав на гнiдому конi мiж у шоломi й при щитi та довгiй сулицi, йому вслiд ступали верхи три жони чи жiнки, за ними ще кiлька комонникiв безборонних, а заключав ту вервечку вершник, оружений так само, як i перший, щитом i сулицею.

    Комонники не звернули до розбитого мiстка через Хрещатик, а побралися стежкою понад яром туди, де височiв Київ город. Малковi майнуло в головi, що в городi не сподiваються гостей i належало б хоча впередити княгиню Раду. Вiн уже хотiв уп'ястися поробошнями коневi в слабину, та так i застиг. З дiброви навздогiн валцi вихопилася дюжина комонникiв i з гиком та криком оточила її. Малко вiдразу впiзнав степовикiв. Можi, боронячись довгими червоними щитами, почали штрикати нападникiв сулицями. Двоє степовикiв упало, й конi, ошаленi вiд гику та кровi, понеслись понад яром. Ще один завис у сiдлi, перехнябившись набiк, але решта насiдала й насiдала.

    В одного можа полетiла, перебита навпiл, сулиця, й вiн сахнувсь, аби дiстати меч, але крива шабля немов тiльки й чекала сiєї митi, й можева голова покотилась у траву, до Хрещатику. Швидка вода пiдхопила її й понесла вниз.

    Княжич Богдан дивився на ту голову, що, перекочуючись, немов пила каламутну воду чи нiмо волала о помiч, i його як приворожило до неї. Вiн знав, що страшне тепер вiдбувається там, на вузькому морiжку над Хрещатим Яром, але дивився й дивився на жахну живу голову, яка ще допiру належала можевi Скоротичу. Вiн здолав себе глянути на бойовисько тiльки тодi, коли вода поглинула той жах.

    Потявши одного можа, степовики запосiли другого, який одчайдушне вiдбивався сулицею. Тим часом кiлька напасникiв помалу вiдтрунювали коней iз жонами до лiсу, що брався вiд Соляного шляху вгору, iншi добивали комонникiв, озброєних киями. Захисникiв лишалося менше й менше, Богдан же стояв, мов очманiлий, i досi тримаючись обома руками за держално гатила. Челядники й роби щулились попiд свiжим насипом, дехто задкував до Хрещатику, сподiваючись найти рятунок за його неглибокою водою. Руки в Богдана тремтiли. Й коли степовики, збивши й другого можа з коня, почали тиснути його до кручi, а вiн одбивався мечем, Богдан помiтив Малка. Тивун сидiв верхи, ввiбравши голову в плечi, - ховався за кущем калини. Княжич завдав собi гатило на плече й щодуху побрався на кручу, до тивуна. Малко помiтив його лише тодi, коли хлопець ухопив за ногавицю й почав стягати з коня.

    - Ти чо... чого! - забелькотав тивун. Нажаханий недалеким боєм, жеребець став гопки, тивун ще хвильку-другу тримався за гриву.

    - Чо-чого, речу! - перелякано заволав Малко й у нестямi хльоснув княжича впоперек спини гарапником.

    Але хлопець уже схопив коня за повiд. Тивун не втримався й з усього маху гепнув додолу. Богдан скочив на коня й уп'явся йому поробошнями в слабину, кiнь, заiржавши, рвонув ускач i з розгону врiзався грудьми в двох комонникiв. Один тут-таки полетiв iз кручi додолу, другий устиг вивернутися й рубонув кривою шаблею, та не досяг Богдана, лише стяв його вороному вухо. Богдан махнув з-поза себе гатилом. Кiнь упав i затиснув свого верхiвця.

    Княжич знов уп'явся вороному в ребра й погнав туди, де пiд лiсом добивали останнього оборонця. Ворогiв було п'ятеро, але вони не сподiвались такого повороту в сутичцi. Один з них уже перекинув собi через сiдло котрусь жону, погнав у глиб Дiброви. Стомлений у битвi кiнь бiг погано, й княжич наздогнав його бiля перших дубiв. Порiвнявшись iз крупом степовикового коня, вiн здiйняв над головою гатило, здiйняв обома руками, та ледве не вбив свого воронюка, тодi здiйняв удруге, й степовикiв буланий упав на задок з розтрощеним крупом. I степовик, i жона лежали пiд крислатим дубом, упавши сторч, та Богдановi нiколи було додивлятись, чи вони живi, чи мертвi, бо решта вже оговталась i спрямувала своїх коней на нього, забувши й за можа, який гнався вслiд, високо пiднявши двосiчний меч, простоволосий i знесилений нерiвним боєм. I чи то й степовикам урвалася витримка, чи вони розгубились, побачивши хлопця, ще зовсiм дитину, але переднiй шаснув повз нього, не нанiсши смертельного удару шаблею. Й се дорого обiйшлось i йому, й не тiльки йому. На удар наступного степовика Богдан махнув своїм гатилом, шабля брязнула об важку дубову довбню й вiдскочила; рука в того, певно, отерпла вiд такого удару, й за наступним разом Богдан просто знiс його з сiдла.

    Лишалося ще троє ворогiв. Одного здолав мiж. Другий, зiм'явши можа, повернув зопалу назад i став легкою здобиччю Малка, третiй закрутився на мiсцi, хотiв чкурнути в Дiброву, але дерева тут росли надто густо. Тодi, кинувши чорною шапкою з кудлатої голови об землю, вiн поцiлував шаблю i приострожив коня назустрiч княжичевi Богдану.

    Княжич тримав гатило високо над головою, i, коли б степовик трапив саме пiд мах, лишилося б вiд нього мокре мiсце. Та той в останню мить здибив-таки коня, аж кiнь пробiг зо п'ять крокiв на заднiх ногах.

    Богдан, махнувши гатилом у повiтрi, мало не випав iз сiдла, та, проскочивши ворога, рвучко розвернувся.

    Хоч уникав дивитись на вершника, вiдчував, як його пропiкають люттю очi смаглого степовика.

    Так вони сходилися й розходились у блискавичному смертельному герцi, й хто зна, чим би все скiнчилося, коли б степовикiв карий за п'ятим разом не схарапудивсь i не став дибки. Шабля свиснула в повiтрi й вп'ялася в гатило, в круглий дубовий зрiз, i застряла в ньому. Вiн поточивсь, але не впав, таки втримався, рука його шугнула за широкий скоряний пояс, i довгий нiж просвистiв повз Богданове вухо.

    А хлопець високо в обох руках тримав довбню з загородженою в неї шаблюкою. Степовик не мiг i дихнути вiд забобонного ляку, бо перед ним був хлопець, уважай дитина. Вiн погнав понад яром до лiсу. Та тут на дорозi йому став Малко. Не знати звiдки доп'явши коня, певно, таки зловив одного з тих, що бiгали, збуренi боєм, вiн вирiс якраз на шляху втiкача, тримаючи в руцi меч. I чи того меча, чи тивунового вигляду злякався степовик, та раптом на повному скаку стрибнув з коня й упокорено схилив голову додолу, аж йому жили на потилицi випнулися й оголили два гострi хребцi.

    Тивун Малко, трохи перехнябившись у його бiк, раптом розiтнув повiтря довгим мечем й опустив його степовиковi на потилицю. Княжич Богдан сидiв, поклавши на колiна довбешку, й нестямно дивився на Малка, на того можа, якого порятував сам i який тепер ходив помiж розкиданими на травi степовиками й дорiзував поранених. Усi три жони були живi. Найстарiша, спершись долонями на стежку, плювалася кров'ю, певно, забилась при падiннi, й на неї нiхто не звертав уваги. Середня, вбрана в чорний стрiй, схожа на робу, пiдкотивши подiл спiдницi вище колiна, розтирала вдарену ногу - гарну й слiпучо-бiлу. Та на неї теж нiхто не дивився. Кожен обтирав кров, i пiт, i багнюку, бо нещастя впало на сих людей зовсiм несподiвано, в цiлком безпечному мiсцi, за якусь верству вiд городу, й вони досi не могли прийти до тями.

    - Ти хто єси, отроче?

    Богдан здригнувся. Коло його коня стояла молода дiвчина й злякано дивилася на Богдана. Кiнь тряс головою вiд болю, форкав i бризкав на неї кривавицею, та дiвчина не зважала на це й мов зачарована дивилась на юнця з важким гатилом на луцi.

    - Хто єси?

    Дiва пiдiйшла збоку й торкнулася долонею його поробошня, ковзнула пальцями по дубовому гатилi.

    - Роб єси княгинi Ради?

    Богдан мовчав. Дiвчина зняла з бiлої шиї гарно ковану золоту гривню й дала йому:

    - На, вiдкупишся в княгинi.

    Хлопець несвiдомо взяв гривню й нiяк не мiг одвести вiч од дiви.

    З лiсу, що затуляв од них Київ город, вихопилося троє комонникiв. Попереду охляп їхала княгиня Рада. Тiльки тепер Богдана мовби попустило. Вiн кинув важезну довбешку - крива шабля, що й досi стримiла в нiй, вiд удару дзенькнула й зламалась навпiл. Вiн стрибнув на землю й опинився в материних обiймах.

    - Мамо...

    Се було перше слово, на яке Богдан спромiгся. Княгиня переляканими очима дивилася на побоїсько й мiцно пригортала вищого за себе, кремезного в плечах сина, що горнувся до неї й плакав.

    - Що то в тебе є? - по якомусь часi спитала княгиня, показуючи на золоту гривню.

    Отрок, зиркнувши з-пiд материної руки на чужу дiву, пошпурив гривню геть, аж у Хрещатий Яр.

    - Взяла-м князя за робочича, - звинувачено проказала незнайома й приступила ближче. - Дозволь, княгине, поцiлувати твого сина.

    Й, не чекаючи вiдповiдi, пiдiйшла, вiдiрвала хлопця од материних грудей, взяла його обiруч за голову й мiцно поцiлувала в засльозенi вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. дiва пояснила княгинi:

    - Се дiло його рук.

    Княгиня Рада, зiтхнувши, поспитала:

    - Звiдкуду єсте прийшли, княжно Ясновидо?

    - З городу стольного, з Витичева.

    - Я-м тебе зразу впiзнала.

    - I я тебе, княгине.

    - Така була твоя мати молодою. Така самiська. Ти ж зовсiм маленька тодi...

    - Я вже-м невiста, княгине, - сказала Ясновида й вiдступилася трохи вбiк, неначе се зiзнання завдало їй прикрощiв.

    - Чия ж єси невiста?

    Ясновида перше поправила на собi полоття, вiдвернулась убiк i проказала:

    - Тура, князя косарiв луганських.

    - Джурджа... - промовила Рада. - Лугарi кажуть Джурдже на нього. По-їхньому так буде. Й хочеш за князя Тура?

    Дiва не вiдповiла, й Рада подивилася на неї довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспокоївся й наставляв до їхньої розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зiтхнула, погладила його по розпатланому волоссi й пiдiйшла до свого коня, якого тримав за повiд челядник.

    - Пiдсади ж! - невiдомо чому гримнула Рада, й челядник узяв її за гомiлку. Вона звiсила ноги на один бiк i силувано всмiхнулася до Ясновиди.

    - Будь гостею в нашому вогнищi, княжно.

    - Спаси Бiг, - вiдповiла та. - Тепер менi й так нема куди їхати. Маю лиш одного оружного можа.

    Вона пiшла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав їх потiм. Услiд пленталися Ясновидицi робинi й мiж iз мечем через плече, а позад усiх виступав на захваченому конi тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика.

    - Кинь оту погань! - гримнула княгиня Рада.

    Та Малко не зважав.

    - Маю поставити сю голову на сулицi над ворiтьми, - сказав вiн. - Хай лякається гайвороння.

    Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про iнше:

    - Отих... побитих... спалити треба.

    - Спалю, княгине. Щоб не смердiло падлом у Києвому городi. Вiддам у пожертву Цуровi й Пекевi.


    Мiсяця того-таки в наступний день


    Ще вдосвiта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пiшов до стайнi. В Києвому городi всi спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: "Йди сам", - i знову влiгся в порожнiх яслах, конi теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тiльки Малкiв кудлач, низько звiсивши голову, дослухався болю в пораненому вусi. Богдан поляскав його по волохатому крупi. Кiнь навiть не зрушився. Тодi юнак одв'язав сiрого в яблуках жеребчика, лише торiк об'їждженого, пiдняв його на ноги й вивiв.

    Борислав iз Вишеславом, сонькувато чухаючись, топталися бiля стайнi.

    - Ти бери гнiдого, а ти рябу, - сказав княжич i, пустивши свого жеребчика вiльно, пiшов по сiдло.

    - Студено, - позiхнув Борислав, але не сказав княжичевi й слова навпроти. Вишеслав же, якого коротко звали Вишатою, взагалi нiколи не сперечався.

    Коли троє юних комонникiв виїздили з Полудневої брами, було так само темно й холодно, тiльки на всходi за Почайною i Днiпром палахкотiла ранкова зоря, мов нова срiбляна ногата. До сiдла в княжича була припасована широка тула з луком i стрiлами, в лiвiй руцi вiн тримав коротеньку сулицю для метання, другою ж правував жеребчика. Богдановi товаришi були озброєнi так само.

    В Хрещатому Яру стояла ще густiша темрява, та конi дорогу знали й незабаром, перебрiвши неглибокий Хрещатик, вийшли на Соляний шлях i попростували Берестовим лiсом у бiк Звiринця. В лiсi дорога була ще по-весняному м'яка, й конi ступали майже нечутно. Прокидалися птахи.

    Десь у невидимiй глибинi бiг Днiпро, й звiдти тягло холодом.

    - Куди? - спитав лаконiчно Вишата, коли перед очима розступилися дерева й почалась галява.

    - До джерела, - так само коротко вiдповiв Богдан, перейнявши в трохи старшого друга його небалакучiсть, i знову запала тиша, тiльки чути було легеньку ходу та обережне пофоркування коней.

    До джерела пiдiйшли в ту часину, коли природа немов затамовує подих, чекаючи всходу сонця. Богдан показав Бориславовi за глинясту кручу:

    - Туди.

    А сам з Вишатою подався трохи нижче, на два кидки стрiлою.

    Вишата попрямував свою рябу кобилу за густий лiщинник i немов розтанув у передранкових посмерках. Богдан узявся ще на два пострiли нижче й собi зайшов у кущi. Тут сiрiло невелике озеречко, до якого перед свiтанком приходять попити води козулi, дики, оленi й iнша звiрина. Там далi, де помiж крутих жовтих берегiв звивалася Либiдь, було надто вiдкрито, й мисливцi знали сю звичку тварин.

    Богдан не зводив очей з ледь помiтної стежки, де мусила з'явитися дичина. Лук був уже наготовлений важкою короткою стрiлою, й кiнь, пройнявшись настроєм свого вершника, стояв мов неживий. Але хлопцевi чи то вiд нетерпiння, чи таки з холоду тремтiли пальцi, дарма що був одягнений у цупкий сiряк, а насподi - ще й у гарну ягнячу гуню.

    Перший дик з'явився на стежцi тiльки тодi, коли за Днiпром устало сонце. Богдан пропустив його вiльно. Се був молоденький ще дикунець i, певно, самiтник, бо стада за ним не виявилось. Богдан провiв його поглядом. Нехай дибає. Десь там угорi на нього чекають Вишата з Бориславом, i, за ловчим правилом, перший удар належить їм.

    Кiнь теж уздрiв iклатого кабана й неспокiйно запряв вухами. Богдан тихенько поплескав жеребчика по холцi, й той угамувався. Дикун пiшов обережно, не рохкаючи, й нюшив повiтря довгим писком, але ловчi стояли за вiтром, i кiнський та людський дух до нього не доходив. Тварина поминула кущi, де сховався Вишата, й пiшла далi, й Богдан удоволено всмiхнувся: Вишата теж пропустив, оддавши дика Бориславовi.

    В сю мить на стежку вихопився iнший дикун, великий i кострубатий. Став, тихо рохнув i пiшов далi. З гущавини з'явилося пiвтора десятка тварин - свиней i пiдсвинкiв. Богдан знову торкнув гарячковитого жеребчика за холку й почекав, поки стадо вiддалиться, бо сей удар належав не йому, а Вишатi. Й коли свинячий ватажок наближався до того мiсця, де причаївсь Вишата, на стежку виступив стрункий буруватий олень. Поклав роги на спину й утяг нiздрями повiтря. Його не турбувало стадо вепрiв попереду. Олень остерiгався страшнiшого. Та в повiтрi не було нiяких бентежних запахiв, крiм неприємного свинячого, й олень пiшов далi. Слiдом за ним чотири оленицi.

    Богдан, погладивши свого сiрого жеребчика й заспокоївши його, повiльно пiдняв лук i заходився натягати тятиву. Поряд iз матерями вибрикувало четвiрко плямистих теляток. Отрок раптом розгубився. Тятива вже бринiла, напнута до трiску, а вiн не знав, кого полювати. Блимнувши в бiк Вишати, побачив, що стадо чорних дикiв уже було майже навпроти його схованки; зараз бринне Вишатина тятива, й пущена стрiла сполохає не тiльки свиней, а й сторожких оленiв.

    I в сю мить на стежцi з'явився ще один рогань. То був молодий, надзвичайно гарний i великий оленчук, вiн iшов сам, тримаючись на поважнiй вiдстанi од стада, яке проминало Богдана, й хлопець, не вагаючись, повернув стрiлу в його бiк. Що буде, те й буде - вiн полюватиме сього самiтника, якого, певно, прогнав зi свого стада старий олень.

    Стадо пiшло пiдтюпцем, молодий олень теж наддав ходи, грацiйно несучи свої ще не дуже розгалуженi роги. Богдановi перехопило дух. Пускати стрiлу зараз було ризиковане - могла не долетiти. Вiн у душi молився всiм лiсовим духам, щоб Вишата з Бориславом передчасно не сполохали дичину. Рука вiд напруження почала терпнути. Ще хоч двадцять крокiв. Хоч десять... Лiсовий душе Чугайстре, притримай руку Вишатi!..

    Олень ступав i ступав, i в ту мить, коли Богдан цiлився йому пiд лiву лопатку, пролунав жахливий крик. Богдан стенувся й повернув туди голову. Кричав i жахав дик, певно, вражений кимось iз хлопцiв, угорi на стежцi знялася метушня й кувiкання. Княжич пустив стрiлу, коли тварина, знявшись на заднi ноги, подалася навтьоки.

    Стежкою з несамовитим вереском прокотилося вепряче стадо, оленi, певно, майнули кудись в iнший бiк, Богдан i не помiтив навiть у який. Вiн ударив жеребчика п'ятами й погнав слiдом за своїм оленем, не знаючи, влучив його чи не влучив.

    Стежка спускалася вниз i вниз, кривуляючи мiж. кущiв i старих берестiв; молодий кiнь бiг iз усiх сил, але не вмiв ще обминати дерев, i Богдана раз у раз боляче стьобало гiллям по виду. Оленя вiн уздрiв, коли вихопився з лiсу в долину Либедi. В шиї рудого красеня таки стримiла коротка стрiла. Олень здолав крутий берег i знову впiрнув у хащi.

    Жеребець зрозумiв, за ким треба гнатись, й кинувся слiдом за оленем. Та, певно, оленя щось наполохало в гущавинi, й, перш нiж Богдан заглибився в лiс, поранена тварина вихопилася знову в рiчище. Богдан помчав услiд. Олень тримався берега, й вiдстань мiж ним i ловчим нi збiльшувалась, нi зменшувалась. Вiн тiльки часом зникав за поворотами й знову гнав понад водою, легко перестрибуючи кущi та поваленi дерева, що траплялися на дорозi.

    Богдан раз по раз хвицав жеребця в слабину, й той, форкаючи, бiг з усiх своїх молодих сил. Але про лук годi було й думати - стрiла однаково б не долетiла, й княжич намагався виснажити поранену тварину. Олень на скаку силувався видерти рогами стрiлу, яка завдавала йому пекучого болю, але швидкостi не зменшував.

    Так змагалися вони з годину, й, коли поминули городище Можiв Ловчих, олень раптом, у три скоки, перестрибнув на протилежний берег i пiрнув у лiс. То було просто незбагненне - тварина мов стрибала по водi, й Богдан зопалу повернув теж до рiчки. Та кiнь довго бив ногами пiну, доки виборсався на той берег, а за оленем уже й слiд запався.

    Богдан ще з пiвгодини гнав коня понад Либiддю, сподiваючись на те, що поранений рогань знову приб'ється до води, та незабаром Либiдь стала вужчати, вужчати, дiлитись надвоє й натроє, й княжич спинив жеребця, в якого вiд довгого бiгу боки взялися милом, а ноги дрiбно тремтiли.

    Повернувшись до того мiсця, де олень пiрнув у хащi, Богдан роззирнувся. Куди мiг податися рогань зi стрiлою в шиї? Так нi до чого й не додумавшись, продирався густою Дiбровою, що облягала Київ iз заходу.

    Слiдiв нiяких не було, й княжич дав коневi волю. По якомусь часi жеребець вивiв його на взлiсся.

    Натомлений гонитвою, жеребчик форкав i сiпав зубами повiддя, Богдан подумав, що данина вислизнула йому з рук i треба подбати бодай про явив. Помалу поїхав у той бiк, де за Щековою горою була Глибочиця.

    Та до рiчки дiставсь лише тодi, коли сонце вихопилося над саму Київську гору, що круглiла на полудневому всходi. Розсiдлав сiрого, пустив на велю. Жеребець одразу потрюхикав до води й пив довго й жадiбно, лише тодi почав пастися поблизу.

    Богдан лежав пiд кущем верби. Страшенно хотiлося їсти, а їжа лишилася в Борислава чи Вишати, й хто їх знає, де вони зараз. Йому не шкода було за роганем, що втiк. Хлопець думав про вчорашню подiю. Й мiж картинами запеклого бойовиська, мiж обличчями диких степовикiв, яких до пуття й розгледiти не встиг, раз по раз напливали великi синi очi та чорнi брови незнаної дiвчини.

    Власне, княжна Ясновида цiлу нiч снилася йому, вiн лише тепер згадав про се. Здається, Богдан утiкав од неї, а вона за ним гналася, хотiла поцiлувати, та вiн бiг занадто швидко. Сердився сам на себе, що так бiжить, але не мiг спинитися.

    Приклав долоню до вуст, аби згадати, як вона вчора, пiсля сiчi, поцiлувала його просто в матерi на очах. I стало так млосно й весело, що вiн схопився на рiвнi й хотiв знову сiдлати жеребця.

    Та раптом згадав, як плакав у мами на грудях пiсля жахливої сiчi, плакав при нiй, тiй дивнiй дiвчинi, соромився дурних слiз, але нiчого не мiг iз собою вдiяти.

    Яка ж дiва тепер на нього погляне?

    Богдан лiг горiлиць i непомiтно заснув. Прокинувсь од мокрого дотику. Сiрий стояв над ним i торкав губою за щоку. Хлопець пiдвiвся й сiв. Десь довгенько спав, бо тiнь утекла, й тепер лежав пiд сонцем. Устав i заходився сiдлати.

    

... ... ...
Продолжение "Меч Арея" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Меч Арея
показать все


Анекдот 
Приходит студент в столовую, подсаживается к профессору. Профессор ему: "Гусь свинье не товарищ" .
Студент: Ну, ладно, я полетел.
Профессор обидился и решил студента на экзамене завалить. Приходит студент на экзамен и отвечает все на «отлично»…
Профессор задает ему вопрос:

- Вот представь, идешь ты по дороге, видишь, два мешка стоят. Один с умом, другой с золотом. Какой возьмешь?
Студент: "С золотом".
Профессор: "А я б с умом взял"
Студент: "Ну, это кому чего не хватает".
Профессор разозлился и написал студенту в зачетке: "козел". Студент даже не посмотрел и ушел. Потом возвращается и говорит: "Профессор, вы тут расписались, а оценку не поставили".
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100