Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Олександр Бiлецький - Блецький - Лiтературно-критичнi статтi

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Олександр Бiлецький
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Олександр Бiлецький. Лiтературно-критичнi статтi

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    ** ПЕРЕКЛАДНА ЛIТЕРАТУРА ВIЗАНТIЙСЬКО-БОЛГАРСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ **


    МIСЦЕ ПЕРЕКЛАДIВ В IСТОРIЇ СТАРОЇ ЛIТЕРАТУРИ


    Лiтература Київської Русi XI - XIII ст. складається з творiв оригiнальних i перекладних. З пам'яток письменства всього старого перiоду перекладним творам належить дуже значне мiсце як щодо кiлькостi рукописiв, так i щодо поширення цих творiв серед читацьких кiл. Перекладна лiтература мала великий вплив на оригiнальне письменство, нерiдко визначаючи i його жанри, i композицiю, i iдейний змiст. Бiльшiсть тих перекладiв, що надходили в Київську Русь з кiнця Х ст., була зв'язана з християнським культом, отже, з релiгiєю - пануючою формою iдеологiї епохи феодалiзму. Навiть твори свiтського, по сутi, змiсту набували, як побачимо далi, того ж таки церковного колориту. Крiм того, перекладна лiтература старого перiоду має свої особливостi порiвняно з перекладною лiтературою нових часiв. Якщо в новiтнi часи (з XIX ст.) перекладачi намагаються максимально точно вiдтворити оригiнал, то в середнi вiки вони часом скорочують, доповнюють, пристосовують до мiсцевих умов перекладний текст, стаючи, таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певної мiри спiвавторами. В цьому специфiчний характер перекладної лiтератури даного перiоду.


    ДЖЕРЕЛА ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛIТЕРАТУРИ


    Величезна бiльшiсть пам'яток перекладної лiтератури в Київськiй Русi XI - XIII ст. має своїм джерелом лiтературу вiзантiйську. Твердження це вимагає, однак, пояснень i застережень.

    Вiзантiйською лiтературою називається сукупнiсть творiв грецькою мовою, написаних у Вiзантiйськiй iмперiї з IV до XV ст. i своїм складом дуже рiзноманiтних. Складаючись на основi античної лiтератури, вiзантiйська лiтература ввiбрала в себе також частину спадщини староєврейської лiтератури, ряд пам'яток схiдних лiтератур, зазнала згодом i впливу лiтератур Захiдної Європи. Складаючись у суспiльствi класовому, лiтература ця не була цiлком єдиною i щодо своєї iдейної спрямованостi. В свою чергу спрямованiсть ця мiнялась вiдповiдно до характеру класової боротьби в той чи iнший момент полiтичної iсторiї Вiзантiї.

    Твори, що призначалися для вiзантiйської аристократiї, рiзко вiдрiзнялись i формою, i змiстом вiд лiтератури, що призначалася для широкої читацької маси. Це твердження можна iлюструвати прикладом з вiзантiйської iсторичної лiтератури. Одним з найвизначнiших iсторикiв Вiзантiї в VI ст. був сучасник iмператора Юстiнiана Прокопiй, який описав подiї його царювання. Послiдовник Фукiдiда, Прокопiй пише ясною, образною i виразною мовою, користується писаними джерелами, усними розповiдями i власними спостереженнями, пiддаючи весь цей матерiал певнiй критицi. Правда, в поясненнi причин подiй вiн посилається то на "волю божу", то на волю античного фатуму (долi), але це через те, що, будучи сам християнином, вiн перебуває пiд дуже великим впливом античних образiв. А в тому ж столiттi в провiнцiї (в Антiохiї) пише свою "Iсторiю", або, точнiше сказати, хронiку, малоосвiчений монах Малала, зовсiм чужий самiй iдеї iсторичної критики, який про античнiсть знає тiльки з чуток. Цiцерон i Саллюстiй для нього "мудрi римськi поети"; Вакх-людина, яку язичники обожнювали за те, що вона, розвiвши виноград i написавши кiлька творiв про виноградарство, вiдкрила для людей нове живильне джерело; Парiс, викрадач Єлени, син троянського царя Прiама, суддя в суперечцi трьох богинь перетворюється у Малали в ученого i знаючого мужа, який написав панегiрик Венерi-Афродiтi, розумiючи пiд нею iдею бажання i т. iн. З хронiкою Iоанна Малали, перекладеною на слов'янську мову, ми зустрiнемося i далi. Навiть щодо мови Прокопiй i Малала вiдрiзняються один вiд одного: чим далi йшла вперед вiзантiйська iсторiя, тим рiзкiшою ставала вiдмiннiсть мiж мовою освiчених класiв i мовою народною.

    Неоднорiдною є вiзантiйська лiтература i щодо ступеня своєї оригiнальностi. З одного боку, в нiй нiби вичерпалось творче начало: вiзантiйськi письменники або наслiдують античних авторiв, аж до XII ст. переказуючи Гомера, iнодi з безглуздими власними коментарями, або без кiнця варiюючи теми i ситуацiї грецького любовного роману еллiнiстичної епохи, або складаючи незлiченнi антологiї, хрестоматiї, словники, збiрники виписок i т. д. З другого боку, ми знайдемо у вiзантiйськiй лiтературi i новi форми лiричної поезiї, з новим, християнським змiстом; новi форми роману з посиленням казкового i героїчного елементу; народну поезiю i зростаючу на її основi героїчну поему про подвиги богатиря Дiгенiса i т. д.

    Якби вся ця маса творiв ринула в Київську Русь, то ця остання нiяк не могла б її засвоїти. Але Київськiй Русi Вiзантiя давала тiльки те, що вважала за потрiбне iмпортувати в слов'янськi землi. Творiв, що призначалися для верхiвки вiзантiйського суспiльства, написаних прозаїками i поетами, якi продовжували античну традицiю в напрямi найвитонченiшого формалiзму i схоластичної казуїстики - цих творiв Вiзантiя не iмпортувала в країни, якi вона хотiла б зробити своїми культурними колонiями. Передавалось лише те, що було абсолютно необхiдне для потреб нового християнського культу, або те, що своїми властивостями i змiстом могло сприяти вiзантiйськiй культурнiй гегемонiї над "варварами", що їх вона "цивiлiзувала". А втiм, труднощi зв'язкiв i рiзнi полiтичнi обставини перешкоджали планомiрно керувати iмпортом; до того ж мнимi "варвари" аж нiяк не збиралися безперечно пiдкорятися вiзантiйськiй гегемонiї.

    Говорити про вiзантiйський вплив на Київську Русь можна, отже, тiльки взявши до уваги, що в складi перекладеної лiтератури приходили насамперед: 1) пам'ятки лiтератури староєврейської, перекладенi з єврейської мови на грецьку i з грецької на староцерковнослов'янську; 2) пам'ятки грецької християнської лiтератури (вiд I до V cт. н. e.); 3) пам'ятки власне вiзантiйської лiтератури. Треба далi пам'ятати, що значна частина цих творiв прийшла в Київську Русь через пiвденнослов'янське посередництво, в перекладах, зроблених у Болгарiї в Х ст. за болгарського царя Симеона, вiдомого своїм старанням i пiклуванням про рiст та умноження перекладної лiтератури.

    Київська Русь дiстала бiльшу частину того, що вже було з письменства в Болгарiї.

    Перекладна лiтература, у величезнiй своїй бiльшостi, мала практичну мету. Вона повинна була дисциплiнувати волю поборникiв нового релiгiйного культу в певному напрямi, прищеплюючи їм новi поняття, новi почуття, певну поведiнку. Цiлi естетичного впливу зовсiм не мались на увазi, але вплив естетично-емоцiональний приходив сам собою. Новий культ пропагувався i засобами мистецтва. Лiтописний переказ сповiщає, що, задумавши прийняти нову вiру, Володимир запросив до себе грецького проповiдника. Цей проповiдник, пiддавши критицi всi iншi релiгiйнi культи i довiвши перевагу грецької ортодоксiї ("православ'я"), розповiв князевi про створення свiту, про iсторiю вiдносин мiж людьми й богом, а на закiнчення розгорнув картину - "запону, на ней же бh написано судище господне", показав йому "одесну праведныя в весельи предидуща в рай, а ошюю грhшники идуща в муки"; це було живописне зображення останнього суду божого над людським родом, так званого "страшного суду". Картина справила на Володимира величезне враження; зiтхнувши, вiн, за лiтописним переказом, нiбито сказав: "Добро сим одесную, горе сим ошюю".

    Так само могли впливати своєю образно-емоцiональною стороною i пам'ятки перекладної лiтератури.

    Серед них ми маємо ряд творiв, що цiлком належать до дiлової прози i тому не входять до нашого розгляду (монастирськi i богослужебнi устави, збiрники церковних правил - Кормча книга, Номоканон i т. iн., коментарi вiзантiйських церковних письменникiв до бiблiйних книг тощо); далi - ряд творiв щодо основного завдання теж прозових, якi, проте, елементами змiсту або форми можуть впливати на почуття й фантазiю (iсторичнi твори, твори про явища природи i т. iн.), i, нарештi, твори, якi бiльше за iншi вiдповiдають теперiшньому нашому уявленню про поезiю i белетристику.


    ПАМ'ЯТКИ ПЕРЕКЛАДНОЇ ЛIТЕРАТУРИ. БIБЛIЙНI КНИГИ


    Найранiше з перекладної лiтератури з'явилися книги, що входять до складу так званої Бiблiї (грецька назва, що означає взагалi "книги"). Так називається звод, що складається, по-перше, з пам'яток староєврейської лiтератури (50 окремих творiв). Цей звод складався з V ст. до нашої ери до I ст. нашої ери; найдавнiшi iз збережених до наших часiв рукописних копiй окремих книг належать до Х ст. (повний рукопис усього зводу, що зберiгся до нашого часу, належить до XI ст.). По-друге, до складу Бiблiї входять пам'ятки християнсько-грецької лiтератури (27 творiв, що збиралися докупи теж протягом довгого часу - вiд I до V ст. нашої ери; найдавнiшi рукописнi копiї - IV - VI ст.).

    Перша частина зводу, за християнською термiнологiєю Старий завiт, складається з книг розповiдних (книга "Буття", книга "Iсход", книги Iсуса Навiна, Суддiв, Руф, чотири книги "Царств" i т. д.), книг лiро-епiчних (твори "пророкiв", "Книга Iова"), лiричних (Псалтир, "Пiсня пiсень"), законоуставних i iн.

    В епiчнiй своїй частинi Старий завiт подає староєврейськi мiфiчнi перекази про створення свiту, про життя першої людської пари - Адама i Єви в раю, чудесному саду, створеному богом; про порушення ними божественної заборони i їх вигнання з раю; про життя їх потомства аж до того часу, коли розгнiване божество вирiшило винищити рiд людський всесвiтнiм потопом, залишивши з усiх людей тiльки праведника Ноя з його сiм'єю; про мiфiчну iсторiю єврейського народу, який пiд проводом Мойсея виходить з єгипетського рабства шукати мiсце нового поселення - "землю обiтовану"; про утворення староєврейського царства, його подiл i зруйнування ассiрiйцями та вавiлонянами; про "вавiлонський полон" i повернення на батькiвщину i т. д. приблизно до кiнця II ст. до нашої ери. Елементи народної творчостi (староєврейського фольклору), поєднанi в цих книгах з елементами творчостi стародавньо-єврейської аристократiї, свiтської i жрецької, були грунтовно переробленi потiм грецькими органiзацiями, якi встановили канон (норму, правило) священних книг у кiлькостi, зазначенiй вище.

    В другiй частинi Бiблiї - Новому завiтi, теж рiзноманiтнiй щодо складу, в її епiчнiй частинi, розповiдається про життя, вчення, чудеса, смерть i воскресiння засновника християнської релiгiї Iсуса Христа ("Чотири євангелiя" - Матвiя, Марка, Луки i Iоанна), про дiяльнiсть його учнiв (апостолiв), а в кiнцi, в книзi, що називається "Апокалiпсис" (одкровення), - про останнi часи людства, про кiнець свiту i "страшний суд" над живими й мертвими.

    Iсторiєю свого складання, своїм змiстом Бiблiя до певної мiри схожа на священнi книги iнших релiгiй, наприклад на староiндiйськi Веди, староiранську Авесту, вавiлонськi релiгiйно-епiчнi оповiдi, що подекуди мають дуже близьку тематичну схожiсть з оповiданнями Старого завiту, i т. iн. Перша частина Бiблiї вiдбила рiзнi етапи стародавньої iсторiї єврейського народу, який вiд кочового стану переходив до осiлого, вiд родового суспiльства - до рабовласницької держави. Друга частина - Новий завiт - виникла в умовах соцiального ладу Римської iмперiї. Вiдбиваючи погляди рiзних суспiльних формацiй, рiзних iсторичних епох, Бiблiя сповнена суперечностей, i недаремно, протягом свого довгого життя з iсторiї нових народiв Європи, вона то освячувала "князiвську владу божою милiстю, пасивну покору, навiть крiпосне право"[1] , то, навпаки, давала плебейству й селянству, що повставали проти гноблення, могутнє знаряддя для боротьби, як це було в Германiї XVI ст. або пiд час англiйської пуританської революцiї XVII ст.[2] Так, у Германiї "своїм перекладом Бiблiї Лютер дав плебейському руховi потужне знаряддя. За допомогою Бiблiї вiн протиставляв феодалiзованому християнству своєї епохи скромне християнство перших вiкiв, феодальному суспiльству, що тодi розпадалося, картину суспiльства, яке нiчого не знало про багатоступневу, штучну феодальну iєрархiю. Селяни всебiчно використали це знаряддя проти князiв, дворянства й попiв. Тепер[3] Лютер обернув його проти них i склав на основi Бiблiї справжнiй дифiрамб встановленiй богом владi, кращого вiд якого неспроможний був будь-коли виготувати нi один блюдолиз абсолютної монархiї"[4].

    Повний переклад Бiблiї в давнiй росiйськiй лiтературi вийшов тiльки наприкiнцi XV ст. ("Геннадiєва бiблiя"), а в українськiй лiтературi - наприкiнцi XVI ст. (Острозька друкована бiблiя 1581 р.). До цього часу використовувалися тiльки тi окремi тексти бiблiйних книг, якi необхiднi були для потреб культу i складали "Паремейник" - збiрник уривкiв iз Старого завiту (паремiй), якi читалися пiд час церковної вiдправи. Крiм того, у вжитку були й окремi книги Старого завiту в повному виглядi. З новозавiтних книг ранiше вiд iнших з'явились Євангелiя i "Апостол". ("Дhянiя", тобто iсторiя апостольського служiння i збiрник послань, приписаних апостолам Павловi, Петровi, Iоанновi та iн.). Одна з найстарiших книг, що збереглися до наших днiв вiд Київської Русi, - це так зване "Остромирове євангелiє", списане iз староболгарського оригiналу, як гадають, у Києвi дияконом Григорiєм для новгородського "посадника" (намiсника) Остромира в 1056 - 1057 pp. Цей рукопис, багато орнаментований заставками i розмальованими заголовними буквами, з трьома зображеннями євангелiстiв, який до того ж прекрасно зберiгся, мiстить євангельськi читання, пристосованi для церковної вiдправи в недiлi i в свята (так зване "євангелiє-апракос", неповне).

    Бiблiйнi книги вiдкривали оберненому в християнство читачевi цiлий свiт рiзноманiтних нових настроїв i образiв. Вони давали йому нову вiдповiдь на питання про походження свiту, людини i людського суспiльства; подавали ряд героїчних саг про боротьбу єврейського народу з ворогами (деякi iз цих саг вiдбились уже в оповiдях "Початкового лiтопису"), виводили образи мудрих i сильних царiв (Давида i Соломона), образи майбутньої долi людства аж до його страшного, хоч i не визначеного точно в часi, кiнця. Багаторазово й рiзноманiтне теми, мотиви, образи бiблiйних книг були використанi пiзнiшою лiтературою. В українськiй лiтературi вплив Бiблiї легко простежити аж до XIX ст. включно. Пригадаймо роль, яку вiдiграють бiблiйнi образи, поставленi на службу революцiйнiй боротьбi, в поезiї Т.Г. Шевченка: дiйовi особи з "Книги царств" придалися для антимонархiчної сатири ("Саул", "Старенька сестро Аполлона"), мотиви так званих пророчих книг - для вiршiв, що гнiвно картають суспiльнi болячки i розкривають перспективи свiтлого майбутнього ("Iсаiя. Глава 35", "Осiї глава XIV", "Подражанiє Iєзекiїлю. Глава 19"). Бiблiйний матерiал тут всюди переусвiдомлений, перероблений, сповнений iншого iдейно-громадського змiсту. Те саме бачимо i в iнших письменникiв. Образ бiблiйного Мойсея, наприклад, вирiс у грандiозний символ в однойменнiй поемi Франка; образ Самсона, стародавнього єврейського Геракла, теми, зв'язанi з вавiлонським полоном, послужили матерiалом для поем i драм Лесi Українки. Цiлком зрозумiло, що поряд з таким використанням бiблiйного матерiалу ми вiдзначимо в iсторiї української лiтератури й випадки звернення до нього для реакцiйних цiлей. Такi випадки - часте явище в XIX ст.

    Однiєю з найпопулярнiших книг Бiблiї i в свiтовiй лiтературi, i у нас був Псалтир. Псалтир - збiрник 150 релiгiйних гiмнiв, молитов-пiсень, який складався староєврейською мовою мiж VII ст. до н. е. i I ст. н. е. Автори цих пiсень невiдомi: очевидно, їх було багато, хоча традицiя висунула переважно одного - царя Давида. Дослiдження показує, що сучасний текст Псалтиря є результатом роботи цiлого ряду поколiнь: найдавнiшi його частини належать до епохи, коли єврейська релiгiя ще не знала монотеїзму; вони зберiгають залишки первiсних магiчних поглядiв.

    Рiзними були й приводи до складання псалмiв: серед них є гiмни хвалебнi, подячнi i благальнi, повчальнi й пророчi пiснi, пiснi-елегiї. Єднiсть враження створюється лише загальним пристрасним тоном i грандiознiстю образiв. Людинi протиставлено образ грiзного божества Ягве-Єгови, що живе на Синайськiй горi, громовержця, бога вiйни, який любить молiння i хвали, нещадного в своїй помстi. Вiршований ритм побудований на симетричному (паралельному) розташуваннi думок: у кожному паралельному виразi знаходимо пiдвищення i зниження, наприклад:

    Ти одягаєшся свiтлом, мов ризою, - простираєш небеса, мов шатро;

    Ти будуєш над водами горiшнi чертоги твої - робиш хмарини твоєю колесницею.

    З такого паралелiзму частин - ритму думок - i створюється враження вiрша, рiзко вiдмiнного, отже, i вiд метричного, i вiд силабiчного, i вiд тонiчного вiршування.

    Виразнiсть поетичної форми псалмiв, стислiсть i закiнченiсть окремих виразiв разом з широким застосуванням Псалтиря в християнському богослужебному культi забезпечили данiй пам'ятцi широку популярнiсть у слов'ян пiсля їх переходу в християнство. Жодну з бiблiйних книг не любили так часто цитувати: уже Початковий лiтопис раз у раз цитує Псалтир; Володимир Мономах у своєму повчаннi дiтям розповiдає, як у тяжку хвилину життя вiн бере Псалтир i шукає вiдгуку на свої почуття: "Взем Псалтирю в печали, разгнух я, и то ми ся выня; вскую печалуєши, душе? вскую смущаєши мя?" Георгiй Зарубський, застерiгаючи вiд мирських пiсень, наполегливо рекомендує замiсть них читати псалми: "А крестьянскы суть гусли прhкрасная доброгласная Псалтиря, ею же присно должни есмы веселитися... То ти драго есть весhлье, то ти прhславная есть пhснь со ангелы ны совокупляющи..." I пiзнiше, в XVI ст., Iван Вишенський рекомендує замiсть хитромудрих силогiзмiв i "велеречивой риторики" виучувати "богоугодну Псалтирь".

    Так, крiм свого культового призначення, Псалтир посiв значне мiсце i серед книг постiйного читання: по ньому набували знання церковнослов'янської грамоти, окремi мiсця iз псалмiв мiцно осiдали в пам'ятi, стаючи ходячими формулами для виявлення почуттiв i думок; по Псалтирю ворожили - є спецiальнi списки "гадательних" псалтирiв, де спецiальними приписками до кожного псалма вказано, як i коли даний псалом можна використати як пораду i повчання. Нарештi, Псалтир, безперечно, впливав i естетично. Термiн "псальма" мiцно прищепився в репертуарi бродячих спiвцiв-лiрникiв для позначення пiсень релiгiйного i морально-дидактичного змiсту. Поетична сторона псалмiв привертала до них увагу i новiтнiх поетiв: в українськiй лiтературi до них звернувся, наприклад, Т.Г. Шевченко в своїх "Псалмах Давидових", якi є чудовим зразком того, як стара форма може бути поставлена на службу новому змiстовi. Вiршованi переклади псалмiв ми знаходимо також у Гулака-Артемовського, П. Кулiша та iнших поетiв XIX ст.


    АПОКРИФИ


    Книгами, об'єднаними назвою Бiблiя, далеко не вичерпувалась вся епiчна творчiсть староєврейської i християнської релiгiї. За межами бiблiйного канону лишався широкий цикл легенд i переказiв, якi з рiзних причин не ввiйшли до нього i пiсля встановлення канону дiстали назву "отреченных", або апокрифiчних (грецьке слово apskrnjoz - прихований, таємний, пiзнiше також - фальшивий).

    На час прийняття Київською Руссю християнства книги цi у Вiзантiї остаточно визнанi були хибними: вже в одному з найстарiших перекладних збiрникiв, в Iзборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо покажчик таких "отреченных" книг (по-латинi - iндекс): другий список датується XII - XIII ст. Це "нерекомендоване" читання набуло, проте, популярностi не меншої, нiж книжки "рекомендованi". Воно приваблювало до себе пишним розквiтом фантазiї, крiм того, доповнювало часто стислi вiдомостi книг канонiчних. Апокрифiчнi перекази в складi перекладних вiзантiйських збiрникiв, у складi так званої Палеї (виклад старозавiтної iсторiї за Бiблiєю i легендами, свого роду сурогат повної Бiблiї, яка ще не була повнiстю перекладена) i в окремих списках тягнуться через усю iсторiю i росiйської, i української лiтератури (аж до XIX ст.). Апокрифи лишили дуже помiтний слiд в українському фольклорi: досить розгорнути будь-яку збiрку українських народних казок, щоб зустрiтися там з легендами про створення свiту, про Адама, про всесвiтнiй потоп, про царя Давида, про Соломона, про персонажiв новозавiтних переказiв. Вивчаючи iсторiю образотворчих мистецтв у Київськiй Русi XI - XIII ст. i на Українi в XVI - XVIII ст., ми не раз знайдемо в стiнних храмових розписах та iконах подробицi, безпосередньо навiянi апокрифами. Фреска Київської Софiї XI ст. на тему "благовiщення" зображає богородицю, що стоїть бiля колодязя з водоносом у руках i прислухається до слiв ангела; такої сцени немає в канонiчному євангелiї, але вона є в апокрифiчному євангелiї Iакова. Переказ про те, як Христос, пiсля своєї смертi на хрестi, спустився в пекло i, на велике невдоволення Сатани та його приспiшникiв, вивiв звiдти душi старозавiтних праведникiв, вiдомий i в Київськiй Русi, був драматизований на початку XVII ст. в "Словi про збурення пекла", яке дало у XVIII ст. матерiал для безлiчi бурлескних вiршiв на великоднi теми. Весь цей епiзод заснований на апокрифiчному ж переказi "Никодимового євангелiя". Цей переказ, у свою чергу, вiдбився i в церковному живопису. Таких прикладiв можна було б навести безлiч.

    Поширюючись на письмi, апокрифiчнi перекази поширювались i усним способом. Iгумен Данiїл з Чернiгiвщини, що їздив до Палестини в XII ст., у розповiдь про свою подорож вставляє багато апокрифiчних переказiв, якi вiн чув вiд провiдника, що був "муж свят, стар денми i книжен вельми". В iстинностi i святостi цих розповiдей Данiїл не сумнiвається. Апокрифами користувались iнодi i, наново складаючи їх, так званi єретики (представники якої-небудь єресi: грецьке airesiz - окрема думка, партiя, секта), якi повставали проти панiвних, затверджених офiцiальною церквою поглядiв. Апокрифи єретичного походження розвивали, наприклад, iдею релiгiйного дуалiзму, боротьби двох рiвноправних сил - бога i диявола, iдею, яка пiдривала принцип феодальної iєрархiї i беззаперечного шанування "нижчими" вищих. Апокрифи були одним iз засобiв пропаганди в слов'янських єретикiв Х ст., "богомiлiв", спорiднених iз захiдноєвропейськими альбiгойцями, вальденсами, катарами; всi вони виникли як одна з форм протесту закрiпаченого i обтяженого поборами селянства проти феодальних володарiв. Дуалiстичнi перекази про створення свiту ми знаходимо вже в лiтописнiй розповiдi про ростовських волхвiв ("Повhсть временных лhт", 1071). В українському фольклорi такi перекази утворюють широкий цикл, що змальовує рiзнi епiзоди боротьби бога з Сатанаїлом, в якiй бог iнодi зазнає i невдач, але кiнець кiнцем перемагає Сатанаїла. Ними давно зацiкавились фольклористи, i ще М.П. Драгоманов i М.Ф. Сумцов присвячували нiй темi спецiальнi розвiдки.

    Широкий цикл апокрифiчних переказiв щодо їх тематики дослiдники подiляють на три групи. Першу становлять апокрифи старозавiтнi - про створення свiту, про Адама i Єву, про Ноя i всесвiтнiй потоп, про потемкiв Ноя i, зокрема, про Йосифа та його братiв, що продали Йосифа в Єгипет, про Мойсея, про царiв Давида i Соломона тощо. Бiльшiсть цих апокрифiв ще староєврейського походження. Другу групу - новозавiтнi апокрифи - можна подiлити на двi пiдгрупи: першу становлять перекази про Христа - апокрифiчнi євангелiя Iакова, Фоми, Никодима, i легенди, що їх доповнюють, наприклад, переказ Афродiтiана про народження Христа, переказ, який згодом дав ряд деталей українським шкiльним драмам рiздвяного циклу XVII - XVIII ст.; другу пiдгрупу становлять апокрифiчнi ходiння апостольськi, якi розвивають i доповнюють новозавiтну книгу "Дiянь апостольських". Третя велика група близька до другої - апокрифи есхатологiчнi (грецьке eskatoz -останнiй), в яких розповiдається про потойбiчний свiт, про рай i пекло - мiсця, де блаженствують праведнi i страшними муками караються грiшники, про майбутню долю людства i про останнiй, "страшний", суд. Уся ця лiтература цiкава переважно тим, що подавала конкретнi подробицi, якi доповнювали прогалини або розвивали мотиви бiблiйного тексту. В iнших випадках iнтерес цей загострював тенденцiю розповiдi прямим або побiчним висновком з неї.

    Недаром особливо популярнi були апокрифи есхатологiчнi. Церква сама охоче поширювала цю лiтературу як засiб впливу на маси; проте й тi верстви населення, якi вороже настроєнi були до iснуючого порядку, але не мали впевненостi, що можна змiнити його власними силами, тяглися до цiєї лiтератури, яка давала можливiсть хоч би в мрiях побачити торжество соцiальної справедливостi. Цим пояснюється, наприклад, поширенiсть апокрифа "Хожденiє богородицi по мукам".

    Змiст цього апокрифа зводиться ось до чого: на прохання богородицi архангел Михаїл вiдкриває перед нею всi муки грiшникiв у пеклi, а потiм ангели возносять її до престолу невидимого творця, де вона з усiм сонмом безтiлесних сил i святих благає свого сина про помилування грiшних. Прохання її довго лишається марним, i тiльки нескоро бог погоджується не простити, а полегшити становище засуджених, давши їм вiдпочинок "вiд великого четверга до святої п'ятидесятницi".

    Апокриф дiйшов до нас у рукопису XII ст. i переписувався з додатками та переробками потiм не раз. Ряд українських текстiв XVIII - XIX ст. надруковано у вiдомому збiрнику апокрифiчних текстiв I. Франка. Порiвняно iз старiшими редакцiями, ми знаходимо в них i щось нове. Образ богородицi - заступницi грiшникiв вiдступає: центр уваги перенесено на картини пекельних мук, розроблених багато детальнiше, нiж у раннiх редакцiях. У редакцiях раннiх перед богородицею проходить по черзi ряд картин - кромiшньої тьми, вогняної рiки, вогняної хмари, смоляного потоку, озера; там караються грiшники, якi не визнавали iстинного бога, а поклонялися iдолам Трояна, Хорса, Велеса, Перуна; в iншому мiсцi в тяжких муках стогнуть патрiархи i єпiскопи, немилостивi князi й царi. Українська редакцiя 1747 р. вносить у картини мук побутовий елемент, розправляючись з дрiбнiшими гнобителями та ошуканцями трудового селянства i показуючи, як терзаються шахраї - мiрошники, кравцi, кушнiри, шевцi, лимарi i т. д.; у фантастичну розповiдь вторгається живе життя, картини реальних соцiально-побутових вiдносин. Образи потойбiчного свiту втiлили мрiю про вiдплату за нескiнченнi гiркi кривди, а разом iз тим виконали, до певної мiри, i агiтацiйну роль, так само як виконували її образи "Божественної комедiї" Данте, розумiється, незрiвняннi з даним апокрифом щодо художньої сили. Деякi деталi з цiєї картини пекельних мук пригадував, можливо, Котляревський, змальовуючи пекло в "Енеїдi". Але й стара рамка апокрифа "Хожденiє богородицi" та її заступництво за грiшних не забулась; вона перероблена в українському фольклорi в одну з щедрiвок, широко вiдомих аж до XIX ст. включно:


    Ой сiв Христос вечеряти,

    Прийшла до його та божая мати:

    "Оддай, сину, райськi ключi

    Одiмкнути рай i пекло,

    Випустити грiшнi душi" i т. д.


    Так i iншi апокрифи з розвиненiшою фабулою проникали цiлком або частинами в народнi маси, ширилися серед них i зберiгалися саме завдяки своїй соцiально-моральнiй тенденцiї.

    

... ... ...
Продолжение "Лiтературно-критичнi статтi" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Лiтературно-критичнi статтi
показать все


Анекдот 
Забываешь за минуту - вспоминаешь часами...
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100