Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Iван Багряний - Багряний - Огненне коло

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Iван Багряний
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Iван Багряний. Огненне коло

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Нiхто бiльшої любови не мав над ту, як

    хто власне життя покладе за друзiв своїх.

    НОВИЙ ЗАПОВIТ, Євангелiя вiд св. Iоанна,

    г. 15, 13


    "Хлопцi ж бо то хлопцi,

    як соколи!.."

    З стрiлецької пiснi


    I


    Снилось, що землю їв на вулицi рiдного мiста... Вирiзав тiєї землi двi плитi з стiл завширшки й з чверть завтовшки... Потiм побачив, що це не просто земля, а торф, з чорними i бiлими шарами, на смак як вафля пiсна, нi, трохи смачнiша. А потiм нiс тi брили пiд пахвою. Згодом вони обернулися в оберемок лепехи, що гостро пахла троєцькими святами й сагою луговою... На вулицi дерева якiсь височеннi та волохатi, чорно-зеленого кольору, темнi такi та ряснi, широколистi,- осики й дуби. А листя на них немов повирiзуване з бляхи, тяжке, нерухоме. А один дуб мав листя дубове вперемiшку з осиковим... Вiд дерев тих могутнiх i страшних подихає древнiстю, апокалiптичнiстю, тишею грозовою. Вони стоять, млiючи, немов перед очiкуваними громами другого пришестя... Замiсть хат i парканiв - руїни. А на руїнах тих вже хтось будується наново... Життя пробивається крiзь жах, жорству i попiл, бентежне й вже злякане...

    Потiм все якось змiнилося. Та сама вулиця, але вигляд зовсiм iнший. Все нiби ожило, затрепетало. Ожуги дерев клубочаться синюватим чадом, млiють i трiскають, опаленi вогнями. Опалове небо. Пилюка з сажею й димом затемнює сонце, й воно виглядає крiзь опалову мряку жовтогарячим покотьолом... Стовбури дерев розщепленi гарматними набоями та авiабомбами... Двiр з розбитою бiлокорою тополею й лапатим кленом, листя якого вкрите пилюкою й "потом"... Хата з забитими вiконницями. Пiд хатою при стiнi стоїть стiл, а на столi лежить юна-юна жiнка, убита... Вона щойно убита, ще кров не засохла на розбитих скронях i на опуклих оголених грудях, виступає з соскiв i стiкає помалу-помалу великими масними краплями. До тих грудей прикладене рожеве немовлятко, теж убите, воно обхопило обома рученятами грудину її нiби спить... теж забризкане кров'ю. Обоє як живi, нiби сплять,смерть була безсила спотворити зовсiм божеську красу цiєї земної Мадонни й цього дитяти... Люди ходять навшпиньки. Невiдомо чого бояться - чи смерти на столi, чи смерти, що десь лiтає вгорi в опаловому небi... Придивився й раптом упiзнав - це ж Ата! I - з малим дитям! Чому з малим дитям?!.

    Ридаючи, йшов десь пустирищами, нiс свiй божевiльний розпач руїнами, щоб нiхто не бачив... Раптом удар через пiврозбитий паркан чимось по головi - це ударив хтось рiдний i страшно закляв знайомим голосом - очi заслiпила кров, багато калиново-червоної, пiнистої кровi на одежi, на руках, якими затуляв мiсце удару... Голос кляв, вiддаляючись, чийсь рiдний голос... В серцi пiднялася буря не то пекучого гнiву, не то пекучих слiз, тяжких слiз вiдчаю i розгубленостi, i гiркого жалю, i образи,- хотiв раптом закричати щось навздогiн тому голосовi, щось несамовите, щось з самої глибини розчавленого серця... I проснувся.


    З опритомненням погас рух, умер вiдчай, i вмерла думка. Лежав обважнiлий, тупий, байдужий, як брила. Навколо темрява, мовби смола,- така чорна й така їдуча. Темрява рухлива, неначе та розтоплена смола тече, гойдається, сходить випарами... Задушливий сморiд диму й пiроксилiну заливає все - уривки снiв, безголосий крик, порухи душi, все йде гарячою хвилею, палить обличчя, чадить... Здається, щось десь горить. Десь близько. Але байдуже. Нехай. Обезволiле тiло, розбите утомою й болем, палене пекельним вогнем зсередини, зовсiм не реагує на мляву думку про те, що десь щось горить. Нехай горить. Нехай. Нехай увесь свiт горить. Так йому й треба. На мiзок настирливо навалюється непереможний тягар утоми, все той самий тягар утоми й тупого запаморочення, йому не можна протистояти, i душа, утiкаючи вiд того тягаря, знову поринає в сон, утiкає в якийсь iнший свiт - в маячiння.

    Сон приходить, муркочучи, лагiдний, рiдний, нiжний сон - як визволення. Чад i сморiд, утома й бiль лишаються самi по собi, а душа сама по собi. Тепер її охопило iнше почуття - хвилююче почуття радости, вiдроджене десь з глибини, нiкому не висловлюване, але таке, що колись було. Воно було. Почуття радости, що витискає сльози зворушення. Лише те почуття тепер приправлене гiркотою й iронiєю...

    От вони машерують. А навколо - квiти... квiти... квiти...

    Сонячний Львiв. Величезнi юрбища. Люди на бальконах i в вiкнах будинкiв. Рiднi й нерiднi, близькi й далекi, але все свої - Друзi, товаришi, матерi, батьки, сестри... Безлiч їх! А вони - вiйсько, щойно нарекрутоване, юне, сповнене надiй, сповнене жадоби небувалого подвигу за них, за всiх отих, що обсипають квiтами" мерехтять до них сльозами радости, обсипають благословеннями. Квiти... квiти... квiти... Веремiя квiтiв. Квiти летять з усiх бокiв i падають, падають, як весняний дощ, перетканий веселкою. А разом з ними - теж немов квiти - дiвочi усмiхненi обличчя, пломенiючi очi, очi, очi - безлiч їх, вони товпляться обабiч... I, збiльшуючи мерехкотняву водоспаду квiтiв, мають, немов би пелюстки, руки, безлiч пiднесених рук мають привiтно... А крiзь той дощ квiтiв, крiзь ту мерехкотяву рук машерують вони. Це вони машерують вулицями гордого, древнього й славного українського мiста, що до болю, до крику прагне знову волi й блеску... Воно про те снило у всi тяжкi години плачу й горя всенародного, протягом десятилiть, столiть, з давен-давен, в час масових шибениць, мордiв i розстрiлiв, в час найбiльшого вiдчаю... I ось неначе вдарив десь сонячний промiнь i позолотив надiєю темнi мури й жалоби... I це тому стiльки урочистостей, стiльки мерехтiння очей, стiльки наївного шалу. Це тому мешканцi цього древнього, змученого мiста закидають їх квiтами. Квiтами надiй, квiтами воскреслих сподiвань, квiтами вiри у чудо...

    Це не сон. Це - спогад.

    Їхня дивiзiя машерує вулицями Львова. Майбутня дивiзiя, майбутнiй пострах ворога, майбутнiй носiй немеркнучої слави, зародок великих героїчних армiй... А поки що дивiзiя буйної молодости. Вишикувана по-вiйськовому, молодiсть пружно вiдбиває крок.

    Це все молодь, зелен-зеленiсiнька, цвiт землi галицької й негалицької, цвiт землi української... Мiж тiєю молоддю є зовсiм майже дiти, i в них тремтять уста вiд хвилювання... А на них сиплеться дощ пелюсткiв, немов благословення матерi, що отут десь стоїть заплакана, згорьована, осамiтнена, але виряджає дiтей на великий подвиг...

    I тредеще серце вiд зворушення.

    Це його Батькiвщина! Її тепло вiн вiдчував всiм своїм єством, назустрiч тому тепловi вiн випивав свої молодечi груди пружно i юно...

    Вони виходять на головну площу. В сонячнiм сяйвi вдаряє оркестра... Барабан так гагахнув, що в вухах луснули перетинки й задзвенiли...

    Проклятий барабан!.. Сон не добiг того мiсця, як то на трибунi стояв, приймаючи параду, "губернатор" Вехтер, полковник Бiзанц, а бiля них низький панок в окулярах, в поштивiй позi - не перед нарадою, нi, а перед "губернатором" Вехтером, i такi ж поштивi перед тим Вехтером ще деякi панки, стовпи мiста Львова й усiєї землi славного Данила, князя Галицького...

    Скинувся вiд шаленого струсу. Схопився й сiв. Проклятий барабан!..

    То не барабан. Згори сиплеться щось на голову, а повiтря ще двигтить i рухається у всi боки вiд вибуху, що тiль-тiль стався. Несе вогнем i чадом. В темрявi десь з диму пробивається полум'я, як пелюстки казкової, вогненної квiтки папоротi... Земля гойдається, як чардак корабля... Це ж його хата горить, його пристановище, розщеплене бомбою чи гарматнем.

    Зорiєнтувавшись нарештi, як тiльки мiг, швидко звiвся. Поранена голова (ще вчора, а може, й хтозна-коли вже поранена) розсiдається вiд болю й гарячки. Де ж товаришi? Тут же були товаришi! Товаришi нещастя! Вони тут перепочивали разом, цiлою групою в цiй покинутiй, в цiй єдинiй уцiлiлiй на цiлу околицю хатi. В українськiй хатi, в єдинiй, мабуть, уцiлiлiй на увесь свiт українськiй хатi! Де ж всi?


    Порожнеча. Дим. Задуха.

    Його покинули.

    Бач, його скинули з рахунку. Мабуть, уважали, що вiн доходить вже, i залишили конати на соломi. Це думка вiдзначила автоматично, але не було жалю. Який же тут може бути жаль? I до кого жаль? I що значить жаль? Вони не були якоюсь спаяною частиною чи групою, чи вiддiлом, i навiть не були близькими товаришами,- вони були випадково зiгнатою гураганом купкою листу, обiрваного з рiжних дерев. Листу поторощевого, пошматованого, пожмаканого, виваляного в болотi, в брудi, в кровi. Гураган дмухнув - i лист покотився далi, погнав несамовито, хто куди потрапив, наослiп. А вiн зачепився, але й його от подув гурагану зриває знову, вiддирає вiд землi, щоб котити далi, такого ас поторощеного й пожмаканого, зшарпаного.


    З темряви, з буро-сивої димової iмли почувся стогiн а чи хрип.


    О, хтось є!

    - Галло!..

    Мовчанка. Заточуючись, ступнув туди. Думав, що то далеко, але зразу ж тицьнувся в уламок стiни, в купу брухту. А бiля того брухту лежить ще один такий, як i вiн. Власне, рештки такого... При вiдсвiтах не так тiєї вогненної квiтки-папоротi, як невiдомо чого, побачив людину, перебиту навпiл,- половина з головою лежить перед ним, половина трохи далi. Голова пускав ротом кривавi, чорнi бульби й дивиться вгору викоченими бiлками очей... Це видно так чiтко-чiтко.


    По обличчю трiпотить, немов павутиння, трiпотить, завмираючи, корч, то життя утiкає швиденько, вириваючись з пошматованих решток... Це ж звiдси було чути стогiн i хрип. Це ж вiн зiтхнув востаннє.

    В рештках людини Петро впiзнав юнака, що його товаришi принесли були разом на руках в цю хату, бо вiн був тяжко поранений в живiт, i поклали отут на долiвцi. Смерть удруге знайшла його тут...

    Петро дивився на рештки товариша, одягненого так, як i вiн, в блакитну одежу, i поволi до нього прокрадався страх,- вiн дивувався, чого це йому так добре видно обличчя й всi деталi цих решток. Так нiби хтось зумисне освiтив їх йому якимось таємничим, потойбiчним свiтлом, щоб вiн бачив, щоб вiн роздивився й запам'ятав усе до дрiбниць та й щоб знав, яка доля, яка перспектива чекає й його. Це ж є й його доля! I це грiзне попередження! Тiльки ж навiщо йому зайвi попередження! Скiльки можна? Було їх багато i тепер вже вони нi до чого при його повнiм презирствi до смерти. А обличчя застигло, павутинка життя, тонка i тремтлива, злетiла геть, щезла-Постояв хвилинку над застиглим обличчям. Потiм опустився на колiна, закрив мертвi очi, вiдсунув пасемко русявого чуба з юнакового чола i - нагнувся низько-низько та й поцiлував те пасемко... Вiн зробив це машинально. Нiби з рiдним батьком прощався,- йому здалося, що оце їх тiльки двоє лишилося в усьому свiтi й вже один з них мертвий... Поцiлувавши, некваплячись звiвся... Обличчя заворушилося - по ньому пiшли свiтлянi блiки. Петро пiдвiв голову вгору й зрозумiв нарештi, що то за мiстика й звiдки вона: стеля й цiлий рiг хати винесенi геть недавнiм вибухом, i там, у чорному небi, стоїть слiпуче "паникадило" - гроно освiтлюваних ракет на парашутi. "Паникадило" помаленьку пливе й обертається, зношене рухом повiтря. Десь гуготить земля й стоїть море клекоту...

    Петро постояв ще якусь мить над товаришем. Потiм поправив ганчiр'я на своїй головi, намотане й зашкарубле, вернувся на мiсце, знайшов свого панцерфавста й "МПi", подумав... Хотiв панцерфавста лишити, але в мiзку гостро зринув мотив, чому саме вiн взяв його - до "МПi" забракло набоїв, лишилося всього з пiв-"магазина", тодi вiн прихватив панцерфавста, бо збирався дорого продавати своє життя. Вiн не з тих, що йдуть назустрiч загибелi з голими руками, пасивнi й безбороннi. Вiн з тих, що їх надiя грiє й живить аж до останньої iскри, тому вiн не збирався складати зброї, не збирався здаватися живцем. I вiн не мiг здатися живцем, скласти зброю - до таких, як вiн, ворог не має милосердя. Вiн теж не має милосердя до ворога. Все в порядку.

    Подумавши хвилинку, звалив панцерфавста на плече й ступнув у проломину стiни. Похитуючись, вийшов а диму й чаду в дику, громохку нiч.
II


    Слiпуче "паникадило" пливе над землею в чорному морi ночi. Пливе й роняє пелюстки, й тягне тонюнькi смужки диму, як серпантину. I всюди вогненнi пелюстки. Цiла веремiя. Нiби продовження того феєричного сну, тiєї паради у Львовi, в древньому i славному мiстi, сонцем осяяному й громом литавр озвученому, лише вамiсть литавр тут гуркiт землетрусу з усiх країв - на пiвнiч i на пiвдень, на захiд i на схiд...

    Пройшовши кiлька крокiв, Петро зупинився, не знаючи куди йти. Занадто багато вогню всюди i занадто багато темряви, яку й пекельний вогонь перемогти не може, i занадто багато грому - грiм двигтить суцiльним кiльцем, в якому немає жодного просмику.


    Куди йти?

    Вiн зупинився на пагорбi, над крутим схилом. Таке вiдчуття, що це вiн стоїть на високiй горi. За спиною горить хата (власне, не горить, а чадить), вимальовуючись розвернутими й розметаними кроквами та розчахнутими стiнами на тлi далекої заграви,- єдина хата, що лишилася була вiд якогось села, збомбленого й спаленого ранiше, а тепер її ворог спробував пiдпалити, щоб правила за орiєнтир для артилерiї, так либонь. За пагорбом десь далеко рвуться набої тяжких гармат, пролiтаючи з виттям над головою. А попереду, й праворуч, i лiворуч, а також у небi понад усiм невидимим обрiєм море вогню, рухливого, грайливого, нiби спепiяльно влаштована пишна, святкова iлюмiнацiя - з феєрверками, з квiтами, з барабанами...


    Вгорi пливе "паникадило", а ген унизу хвилюються череди вогненних язикiв, там мандрує по землi полум'я. Незчисленнi язики пiдлизують морок i бiжать, як хвильки морського прибою. То горить земля, збита "катюшами". Язики полум'я гойдаються i йдуть розстрiльнями, нiби то гойдаються вогненнi пилки, покладенi зубцями вгору, а чи росте й гойдається вогненний комиш...

    Праворуч, позначаючи обрiй, порскають iскрами вогненнi острiвки - то горять селища, а мiж тими острiвками то там, то там, раз по раз спалахують вогненнi i ейзери - то б'ють туди гармати й падають бомби. А мiж усiм тим простягаються в небо разки вогненного намиста - то вогненнi стежечки трасуючих куль, що шукають в непрогляднiм, чорнiм океанi неба прокляту, живу, рухливу мiшень, шукають летючу смерть. Часом в тiм мiсцi на землi, звiдки виходить вогненна стежечка, вибухає гейзер вогню, тодi разок намиста уривається, щезає, але на його мiсце з'являється враз багато нових в iнших мiсцях...

    А попереду, ген-ген в чорнiм безмежжi, з-за невидимого обрiю пiдiймається й мерехкотить велетенський вогненний водограй: тонюсiнькi струменi вогню порскають з усiх бокiв безперервно й безугавно, згинають параболi, схрещуються в усiх напрямках, творять вогнянi арки, а з них цiле густе мереживо... То десь над Бродами трiюмфуючий ворог з тисяч автоматiв i рушниць борознить небо безлiччю трасуючих, свiтляних куль. I безлiччю ракет. Звукiв не чути, бо дуже далеко, лише видно мовчазний вогненний шал. Це найгрiзнiша частина обрiю, бо найтаємничiша, бо мовчазна. Отака вогняна пантомiма. Пантомiма трiюмфу ворога, що не знає нi жалю, нi пощади. Куди ж iти?

    Втома пригинає тiло до землi, але треба б кудись iти. Куди ж iти?


    Ззаду, за пагорбом, рвуться гарматнi стрiльна, пролiтаючи над головою цiлими чередами, вилетiвши десь з невiдомої точки, не то справа, не то злiва. Груповi розриви сколихують землю. А ще далi за тими розривами чути далекий клекiт моторiв - то ревище й скрегiт танкiв, сталевих всетолочащих бронтозаврiв, що десь там безугавно сунуться табунами... А може, то десь переформовуються моторизованi частини... Чиї? Звичайно, "його", бо "наших" чорт має взагалi...


    I всюди стоїть такий клекiт. Вiн заповнює усi iнтервали межи вибухами, межи глухими рекетами грому. Разом з ними вiн творить звуковi обрiї, зiйшовся велетенським колом, i те коло таке щiльне, що не вичувається в ньому жадної пустоти, жадної прогалини, якою би можна було вийти. Єдина звукова пустота там, де цвiте водограй трасуючих куль i ракет над Бродами. Там, на сходi.


    Петро кладе на землю панцерфавста й сiдає сам поруч, апатичний, байдужий, охоплений фаталiстичним настроєм вiд усього й вiд безмежної утоми та гарячки. Намацує флягу при боцi, випиває з неї рештки води, теплої, нудної, i так сидить.


    "Паникадило" в небi погасло, i вiд того темрява раптом згусла, а в нiй заграви пожеж, далекi череди язикiв полум'я з горючої, запаленої "катюшами" землi, спалахи вибухiв та мерехтiння трасуючих куль стали яскравiшi, творячи велетенське вогненне коло. Дiяметр його - десятки кiлометрiв.

    Всерединi те коло тепер залите густою темрявою, димом, мрякою. Де-не-де в темрявi раптом зрине лускiтнява автоматiв, i знову тихо.

    Ба, це ж там всерединi вся їхня дивiзiя... i увесь тринадцятий корпус!.. - думка зринула, як порада, як потiха. I справдi - це заспокоїло. Вiн тут не сам! О, вiн тут не сам! Тут десь їх дванадцять тисяч... Приречених... Так, дванадцять тисяч самих тiльки тих, що машерували Львовом так недавно, обкидуванi квiтами,молодих i зелених... Таких, що ще й пороху не нюхали... Тепер вони замкненi в цьому вогненному перстенi. А ще ж скiльки iнших!...

    Вiд цього стає легше. В гуртi все легше. Вiн поривається йти туди, до гурту, шукати їх. Шукати! Там вони. Всi! До своїх. Але...

    А може, там вже нiкого й немає? Може, всi щезли, зникли, вилетiли, як камфора, а увесь той простiр заповнив ворог, i то вiн там причаївся грiзно, а з усiєї дивiзiї, з усього корпусу лишився вiн тiльки сам у цьому перстенi.


    Нашорошившись, Петро слухає якийсь час. Але потiм нашорошенiсть слабне, вертається апатiя. Петро шукає, на що би спертися спиною й так сидiти. Треба дочекатися ранку. Вже, мабуть, не далеко. Але темрява не розходиться, а ще бiльше гусне. Боже, з якою ж мукою повзе час. Де ж вiн, той ранок!.. Збоку в темрявi нiби бовванiє якийсь пеньок чи стовп. Петро пiдсувається,- так, це пеньок розщепленого дерева,- вiв спирається на нього спиною й так сидить, дивлячись у темряву просто себе. Гарматнi над головою перестали вити. Стало нiби тихiше.

    Нiч тепла, аж душна, липнева.

    Петро сидить i чекає, чекає, слухав дзвiн у вухах,- то бiжить час i ритм його вiдбиває пульс у скронях.., В темрявi пролiтають повз нього яскравi вогненнi цяточки - це свiтлячки (чи "святоiванiвськi хробачки", як кажуть у цих мiсцях), це значить, тут близько лiс чи сад, але Петровi здається, що тi вогненнi цяточки вiдiрвалися вiд того проклятого водограю над Бродами i замчали аж сюди.


    Петро заплющує очi. I з надзвичайною яскравiстю, помимо його волi, зринаючи з глибини позасвiдомостi, з найдальших куткiв мiзку, проходить перед гарячковим внутрiшнiм його зором, немовби на екранi, все, що сталося за такий короткий, але такий несамовитий подiями час...
III


    Парада у Львовi - то було давно, здається, вже тисячу рокiв. Потiм була тяжка проза, тяжкi солдатськi буднi... Власне - потiм був Ромцьо, його товариш, юний i веселий його друг Роман Пелех з Дрогобича,- непереможний оптимiст. Всi його називали Ромцьом, лише вiн один називав Романом. Цей юнак заступав тодi для Петра все, вiн був як прапор, що трепетав бентежно й життєрадiсно на понурому, хмарному тлi, пориваючись в синє небо, яке безперечно було, напевно десь за тими олив'яними тяжкими хмарами. Вiн затуляв собою прикру дiйснiсть для Петра... В тяжкiй прозi солдатських буднiв вишкiльної каторги Нойгаммера, Оснабрюка, Бенешова, де вони побували разом, в мряцi моральної депресiї вiд приниження, нудьги й тяжкої зневiри. Роман горiв як радiсна свiчка надiї й безмежної вiри в їхнє велике, героїчне призначення, ради якого можна терпiти все. Все терпiти, i навiть приниження, навiть образливе, гiрке становище "унтерменша". Аж не вiрилося, який великий заряд життьового оптимiзму, шаленої вiтальної сили, кришталево чистої вiри в свою правду й полум'яної любови до покривдженого народу свого було закладено в цю людину, в цю майже дитину, в цього юного романтика з блакитними очима, що одяг страшну вiйськову унiформу з вiдзнаками "СС", сталевий тяжкий шолом i мусiв цiлi днi гупати на полiгонах солдатськими чобiтками. Тi кованi чоботи натирали на його юних ногах мозолi й водянi пухирi, так само, як i вся солдатчина натирала болючi пухирi на його юнiй душi, так само, як натирала пухирi на душi тяжка й ганебна доля "унтерменша"... Але вiн терпiв. Вiн промiнився надiєю й радiстю. Наперекiр всьому. Навiть тодi, коли вже всiм було ясно, що перспектива, яка їх чекає, дуже й дуже кепська. Вiйна увiйшла в найжорстокiшу фазу, для них не витворюється жадної сприятливої ситуацiї для виконання iсторичної мiсiї, навпаки, ставало ясно, що та вiйна немилосердно змеле десь їх на порох, i пропадуть вони нi за понюх табаки, щезнуть десь отак, мiж iншим, i нiхто навiть не знатиме, де їхнi костi. I головне - пропадуть вони за чужi iнтереси, хоч як вони за тi чужi iнтереси не мали й не мають охоти воювати, хоч яку вони плекали й плекають мрiю боротися за iнтереси свої, власнi. I головне - той чи тi, за чиї iнтереси їх буде змелено на порох, трактують їх як бидло, як худобу, як "унтерменшiв". Постiйно й незмiнно. їхнi iнтереси розходяться, й про це вибранцi прекрасно знають. Вони напевно про це знають, бо це ясно без роз'яснень, бо це закономiрнiсть, бо так завжди було. I тому вони без пояснень брутальнi, твердi, без жадних сентиментiв,- бо вони стремлять до своєї мети: наївнi розрахунки цих "хлопцiв", як вони вже навчилися їх називати, пiдпорядкувати собi. I тому вони їх так нещадно муштрують. Вони готують усiх їх, отаких блакитнооких Ромцiв, на гарматне м'ясо, "унтерменшiвське" м'ясо, i тiльки... З усвiдомленням цього не одному з них, з тих "хлопцiв", гiрко було на серцi й на душi. Гiрко було й за тi паради, за тi квiти, що ними їх обкидувано, виряджаючи на цей "подвиг", за тi помахи рук, якими їх благословляли матерi, за тi "повiтрянi" поцiлунки, якими їх дiвчата нагороджували як лицарiв... Нащо вже Петро був твердої вдачi й завжди, зробивши якесь рiшення, якусь обравши мету, йшов до неї через усi труднощi й не зневiрявся, але тут i вiн посiрiв душею. Усвiдомлення трагiзму їхнього становища, усвiдомлення якоїсь загальної великої помилки душило його, але ще бiльше душило усвiдомлення безвихiддя їхнього взагалi, безвихiддя не тiльки їх, а взагалi. I на тлi цього великого безвихiддя їхня трагедiя - це не помилка. Це не їхня помилка! Це вислiд безвихiддя. Вислiд трагiчного безвихiддя!..

    В такiй ситуацiї, при такому моральному станi юний Ромцьо, рядовий стрiлець, а пiзнiше зв'язковий з сотнi зв'язку, приходив увечорi до Петра в гостi, сiдав на лiжко, скидав запиленого шолома, витирав спiтнiле чоло й посмiхався. Вiн приходив, як брат до брата, напевно вiдчуваючи, що його поява, сяйво його очей неодмiнно приносять щастя й радiсть. I це так i було. Вiдбувши тяжкий i довгий день муштри i чергову порцiю моральної (а часом i фiзичної, у виглядi ляпаса чи штурхана) зневаги вiд свого начальника, нiмецького капрала, вiн посмiхався! I говорив замрiяно:

    - Ну-ну, нiчого... Знаменито, дiдько його бери! - i далi викладав енергiйно, з глибоким переконанням все ту ж, хоч кожен раз на новий лад, свою мрiю:


    "Нiчого. Терпи, козаче! Але нехай-но Ромцьо скiнчить вишкiл!.. Але нехай-но тисячi нас скiнчать вишкiл! Але нехай-но Ромцьо i тисячi нас навчаться володiти технiкою!.. Тодi ми побачимо, хто з нас "унтерменш"!"

    I вiн розвивав свої думки, розгортав широку картину, радiсну, героїчну перспективу, про яку думали й тi, що обкидали їх квiтами, i за яку й обкидали їх квiтами їхнi брати й сестри, батьки й матерi... Це цiла оптимiстична концепцiя. Поки вони - тисячi їх - вишколюються, оволодiвають наймодернiшою технiкою, беручи її хоч i з рук ворога, тим часом в жорстокому ходi вiйни, в останньому корчi напруження всiх сил обидва вороги впадуть знесиленi й вичерпанi, впившись один одному в горлянку... I ось тут тодi вийдуть вони - юнi, свiжi, сталево зорганiзованi й з дисциплiнованi, i розгорнуться на всю силу - дивiзiя розгорнеться в корпуси, корпуси в армiї... Вони пройдуть по землi трiюмфальним маршем, вони докiнчать справу: i слiд заскородять по обох ворогах i принесуть на вiстрi меча свободу своєму народовi та й поставлять той меч на сторожi тiєї свободи, на вiки вiчнi.

    Намалювавши таку картину, пломенiючи своїми очима i всiм надхненним лицем, Роман, рядовий стрiлець, зiтхав з готовнiстю на всi жертви:

    "За це варто терпiти, навiть коли проклятий той ковбасник б'є по щелепах. Нехай б'є, вже недовго".

    Пiсля таких вiзит Петровi було легко i радiсно на душi. Те, що говорив Роман,- це ж, власне, те, що думав i вiн завжди тут i перед цим. I це те, що думали й всi. Це ж, власне, та пружина, що рухала всiма, привiвши їх сюди. Це думки й настрої всiх. Тiльки в одних вони починали пригасати, заливанi тяжкими буднями й отрутою зневiри, i бiльшим життьовим досвiдом, i життьовою утомою, з якої завжди родиться скепсис.

    Ромцьо ж нiчого того не мав, нiякої зневiри й скепсису,- вiн був на стартi свого життя, сповненого безмежної вiри в те, в що раз повiрив. А тому вiн сам не пригасав i не давав пригасати своїм ближнiм, своїм товаришам. Особливо ж вiн не дав пригасати йому, Петровi, тягар на плечах якого, покладений життям, був уже, здавалося, непосильним. Нiмецька касарня, а в нiй явне упослiдження й фальшивiсть їхнього становища почали його убивати зовсiм, гасити його мрiї; вiн взагалi не переносив касарнi, а ця була особлива. Та тут приходив цей хлопчисько до нього, наївний такий i такий опромiнений безмежною вiрою i непогамовною молодiстю, i не давав його мрiям умерти.

    Вiн їх розворушував, немов жар у печi, докидав туди своє полiнце, здмухував попiл утоми й зневiри, й тi мрiї палахкотiли знову, i палахкотiла знову пiдсилена, безмежна вiра в свою (їхню) правоту. Це давало сили переносити таку тяжку дiйснiсть...

    Вiн часом наївний i смiшний цей Роман, але ж i всi вони для чужого, а надто ворожого, ока наївнi i смiшнi. Вони - романтики. Вони в своїй свiдомостi безвихiддя, але при непереможному бажаннi доконати неможливе зорiєнтованi на чудо. I нiчого немає дивного в тiм, що вони не достосувалися як слiд до цiєї зовсiи не романтичної дiйсностi.

    До романтикiв не належало лише їхнє вище й середнє начальство, що складалося виключно з нiмцiв. Лиш серед молодших командирiв де-не-де був свiй чоловiк.


    Сам Роман називав їхню дивiзiю "дивiзiєю унтерменшiв". I це, мабуть, вiрно. Надзвичайно вiрно, бо мав вiн на увазi - "упослiджених". Хоча фактично вона була дивiзiєю романтикiв. Але те й друге не виключають одне одного, як двi сторони однiєї медалi,- упослiдженi в боротьбi за волю в ситуацiї безвихiддя стають романтиками, а часом навiть фантастами, що не зменшує шляхетностi й величi їхнiх поривань...

    Хлиснули вони кривди, тi романтики. Ого-го! Надто ж нахлистався її вiн, Петро. При його гордому й крутому характерi це був великий iспит. Але вiн його витримував стоїчно, в iм'я Романової мрiї. В iм'я тiєї Романової мрiї вiн глитав тую гiрку, нестерпну кривду, аж захлинався, але глитав.

    Але й це теж було вже давно. I дуже коротко. Чашу терпiння, яку вони пили так стоїчно, їм не довелося допити навiть до половини. Тобто не довелося їм хоч i такою дорогою цiною, але здобути бажану науку, не було вже на те часу.


    Хмари все густiшали. Небо все чорнiло. Його все бiльше й бiльше затягало димом вiд тисяч лiтакiв альянтських повiтряних сил, що йшли в пiднебессi зграями, тягнучи за собою бiлi димовi шлейфи, а ще бiльше затягало його димом вiд пожеж на збомбленiй землi. Димом i сажею несло по всiй Нiмеччинi.

    На Заходi створився другий фронт - американськi, англiйськi й канадiйськi вiйська висадилися в Нормандiї, зламавши опiр i розвiявши легенду про "непереможний" "Атлянтiйський Вал"... Вал поломано, одчайдушний спротив нiмецьких вiйськ не врятував ситуацiї. Й не врятує... Казкова "Фауайнс" теж не рятує ситуацiї. Даремно цi д'явольськi повiтрянi торпеди гуготять в стратосферi, загинаючи параболi над половиною Європи,програвши полiтичне, не можна тепер справи направити навiть такими страхiттями. А справу програно полiтичне на сходi, i то саме на Українi, це починають усi усвiдомлювати. Тiльки те усвiдомлення щось туго йде... "Як нежить у жирафи", мовляв Роман. Жартуни, бач, кажуть, що коли жирафа промочить ноги в понедiлок, то нежить у неї буде тiльки аж у суботу - така довга вiдстань вiд п'ят до носа. Але в Гiтлера справа ще гiрше,- вiн дурниць наробив з самого початку вiйни, а до розуму йому це ще й досi не дiйшло, бо, виявляється, вiдстань у нього вiд "п'ят" до розуму страшенно велика...


    

... ... ...
Продолжение "Огненне коло" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Огненне коло
показать все


Анекдот 
Гаишник тормозит машину: - Ваши документы, сэр! - Почему это я вдруг - сэр? - Потому, что едете по левой стороне дороги!
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100