Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Борис Антоненко-Давидович - Антоненко-Давидович - Смерть

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Борис Антоненко-Давидович
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Борис Антоненко-Давидович. Смерть

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    За життя розплата тiльки кров'ю,

    Тiльки смертю переможеш смерть.

    Василь Еллан.


    I


    Кость Горобенко оглянув свiй партбiлет, i на цей раз чомусь надто виразними i многозначними здалися йому кiлька таких знайомих i звичайних слiв:


    Росiйська Комунiстична Партiя (бiльшовикiв).

    Кость в'яло подумав: це нiсенiтниця - друкувати українською мовою "росiйська"... А втiм, не це, власне, впадало в око i настирливо вимагало на самотi витягати з кишенi рожеву книжечку i вдивлятися в першу сторiнку.

    Вся суть, уся непорушна сила її, що концентрувала Костеву увагу протягом кiлькох мiсяцiв, була в тому, здається, зовсiм зайвому словi, що притулилося збоку, заховалось навiть у дужки, але яке насправдi було i не зайве, i не звичайне - (бiльшовикiв)...

    "Бiльшовик!" - це зовсiм не те, що "комунiст". "Комунiст" - це термiн новий, i Кость призвичаївся до нього одразу, навiть зрiднився з ним. А ось iз "бiльшовиком", цебто з тим самим бiльшовиком, що за недавньою термiнологiєю, - на вiстрях багнетiв "нiс iз пiвночi, з Росiї, на Україну..." - нi.

    Кость поклав партбiлет на стiл i озирнувся по кiмнатi. Було тихо. Крiзь одчинене вiкно iз саду долiтало однотонме щебетання якоїсь безглуздої пташки. Десь за листям дерев перевалювало на захiд сонце, i його кволе промiння позначилось на стiнi сiруватою мармуровою мережею. Розкиданi книжки, штани на подушцi, наган на столi - все це було нiме й глухе. Нiщо не могло пiдслухати Костевмх думок, щоб потiм нишком, у закутках, за спиною, шепотiти помiж членами органiзацiї. Кость спокiйно подивився крiзь вiкно в сад i тихо сказав самому собi:


    - Я - бiльшовик...

    Вiн хотiв це донести до самих глибин свiдомостi, але _й на цей раз спорснув. Кость знiяковiв i стомлено сiв.

    На вустах заграла легка iронiчна посмiшка. Було неприємно. Отак само вiн колись обдурював батькiв i ховався з "одиницею" за диктант. Яка рiзниця? Тодi - "одиниця", а тепер - тi два будинки, що їх мав колись до публiчного торгу нетяга-батько в цьому ж мiстi, i та гiмназiя, що стоїть i досi на розi двох вулиць у садку, але вже мiстить тепер у собi педкурси. Це вони муляють комунiстичне сумлiння, або, кажучи просто, - душу, це вони не дають змоги спокiйно, як i всiм iншим членам органiзацiї, почувати себе бiльшовиком. Вони.


    Кость сперся лiктем на стiл i подумав:

    "Якого чорта липне це все до голови? Що батько був дрiбним буржуа - це так. Факт. Ба навiть - вiн цiлував соборному настоятелевi, каштановолосому панотцевi Гавриловi, руку i його сестра, що колись була менi рiдною тiткою, - вдруге замужем за вихрестом-купцем - це також правда. Це все так. Але батько потурбувався вмерти за рiк до революцiї, i, нiвроку йому, добре зробив. Я ненавиджу його за те, що вiн був мiй батько, i вдячний йому, що його тепер нема. В мене немає тепер нiкого. I це так само правильно. Я не вiдповiдаю за батькiв. А втiм, що ж: одним судилося бути спадкоємцями свого класу, а iншим - ренегатами. Хай за їхньою теорiєю я - "дрiбнобуржуазна iнтелiгенцiя". Я кажу трохи iнакше - ренегат дрiбної буржуазiї. Важно те, як я сам думаю про себе, а не хтось iнший. I немає менi нiяких докорiв вiд самого себе! Так, я був український нацiоналiст, я був за голову повiтової фiлiї нацiонального союзу; в цьому ж мiстi я, безусий юнак, що допiру скiнчив гiмназiю, виступав у 1917-му на мiтингах, розпинався на всяких зiбраннях за "неньку", закликав собi в свiдки спорохнявiлу пам'ять усяких Сiркiв та Гордiєнкiв. Це все вiдповiдає дiйсностi, i я не ховаю це нi вiд кого. Це було ранiше, а тепер я..."

    Кость знову зупинився, але напружився i голосно вимовив: бiльшовик!


    Але враз виринула, чи з гiмназiї, чи просто з дитячих лiт, казочка i стало смiшно й сумно.

    Якийсь алхiмiк дошукувався фiлософського каменя. Вiн перемолився всiм святим, яких тiльки знав, благав богородицю, нарештi самого Христа допомогти йому, але всi вони були мовчазнi, як звичайнiсiнький камiнь з його дому. Тодi алхiмiк прокляв їх гамузом усiх i звернувся до сатани. Сатана з охотою згодився допомогти, але правив одного: "Ти знайдеш те, чого шукаєш. Тiльки - одна умова, друже мiй: тиждень не думай про бiлого ведмедя". Нещасний алхiмiк, що, здається, нiколи за все своє довге життя серйозно не замислювався над ведмедями взагалi, а бiлими зокрема, цiлий тиждень нi на хвилину не мiг позбутися цiєї навiсної думки про бiлого ведмедя.

    Горобенко, посмiхнувшись, подумав: "Бiльшовик" - це мiй бiлий ведмiдь, але якого ж фiлософського каменя дошукуюся я?.."

    Вiн поклав у кишеню партбiлет, узяв наган, щiльно зачинив вiкно i вийшов iз дому.


    Це кляте повiтове мiсто з його безглуздими брудними завулками, шопою на базарi, незграбними рожевими купецькими домами, мiсто, де всi знають про кожного всяку дрiбницю й одне одному осточортiли, це мiсто - свiдок. Воно знає все. Ось Народний будинок. Тут стояв батько з царським портретом, коли була манiфестацiя з нагоди здобуття Перемишля; ось базар, за ним лiворуч вулиця, де жила в своєї тiтки Надя...

    Кость швидко ступав по м'якому базарному поросi. Тепер базар був мертвий. Огидливо стирчали гнилими кроквами напiвзруйнованi ятки. Це жертви боротьби комунвiддiлу з приватним торгом. Вiд яток смердiло людськими екскрементами, i довгий понурий м'ясний ряд скидався на перекинутi кiнськi кiстяки.

    Десь у кутку пiд кам'яницею, як неприкаянi, сидiли кiлька перекупок з яблуками, ще далi селянський вiз, збоку мур, i на ньому розсiчений ринвою напис: "Сапожная мастерская Уездсо/беса".

    Ринва нещадно розлучила двi частини слова i зробила так, що коли "уездсо" почувало себе якось сиротливо й самотньо, то "беса" було нiби саме на мiсцi. Воно глузливо одскочило вiд ринви i, показуючи вгору язичка вiд "б", знущалось з правовiрних мiщан.

    Це ширило мiж перекупками, колишнiми купчихами й казначейшею всякi непевнi чутки й пiдпирало їхнi гадки щодо антихриста (самi ж признаються, що - бiсове...). Горобенко зненацька подумав:

    "А ось коли б написали по-українському - цього б не було, хай би й ринва розiрвала". Проте одразу ж стало соромно свого власного примiтиву. I потiм вiн звернув увагу на цей мур не через "беса", а тому, що тут розстрiляли когось петлюрiвцi, i Горобенко внутрiшньо посмiхнувся самому собi: "Власне, логiчно, за загальним ходом тих подiй, мене теж повиннi були б розстрiляти, i це дуже дивно, чому цього не сталось... Правда, я не був у вiйську, я, так би мовити, мирно полiтиканствував, але все ж таки..."

    Горобенко перейшов бруковану широку головну вулицю i ступив на схiдцi парадного ходу. Тут був колись банк, де служив батько його гiмназiяльного друга, тепер - це робiтничий клуб. Тут, звичайно, через брак великої зали в повiтпарткомi, бувають загальнi збори органiзацiї.

    Пожовклi сосновi гiрлянди, паперовi прапорцi, неохайно прибитi портрети вождiв, забрудненi мухами й чиїмись пальцями плакати, розстроєне пiанiно, на якому вiчно хтонебудь несамовито вистукує "Iнтернацiонала", - все це виглядало холоднувато й незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук, примiщенню бракувало душi. Люди приходили сюди - раптом. Гомiнкою юрбою вони враз заливали залу, приносили свiй пах шкiри, дьогтю, шмаровидла, махорки, навiть куряви сiльських дорiг, i тодi розсувались безладно стiльцi, пiдлога вкривалась недокурками i в кiмнатах стояв стовпом густий синюватий дим. А коли люди виходили, тодi в примiщеннi було тихо, самотньо й сумно, як на згарищi.

    Загальнi збори ще не почались. Партiйцi заповнювали залу й купами розходились по кутках.


    До Горобенка пiдлетiла Славiна. Її пiдстрижене волосся не личило до худого обличчя невиразних лiт, i зовсiм уже дратувала якась каблучка на пальцi.

    - Таварищ Гарабенко! Таварищ Гарабенко!.. Вона вчепилась худорлявими пальцями в його гудзика на сорочцi i почала нещадно крутити:

    - Де ж ви загаялись? Менi конче треба з вами поговорити.

    Її росiйська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кiлька тонiв i перейшла в шушукання. Вона непомiтно потягла Горобенка в дальнiй куток.

    - Ви знаєте... Це неможливо!.. Це пiдриває авторитет. Фiрсов учора виступав п'яний на учительських зборах!.. Це треба конче поставити на порядок денний... Аби ви знали тiльки, як вiн...

    Горобенко хотiв якось одчепитись вiд неї. Ця завiдувачка соцвиху справдi надто вже уїдлива. Вiн одсунув на потилицю кашкета i мляво вiдповiв:


    - Це дрiбницi, товаришко Славiна; хiба тепер до них... Але Славiна крутила вже гудзика обома руками й поспiшно шарудiла словами далi:

    - Як дрiбницi?! Це компрометує нас усiх... Це ганьбить усю партiю... Та ви знаєте, що цей самий Фiрсов... Горобенко нетерпляче глянув у вiчi Славiнiй. Цю колишню вчительку видно всю наскрiзь: опозицiї шукає серед iнтелiгентiв...


    Стало знову неприємно за себе - адже не пiде Славiна до Горбаня або Дружинiна шушукатись, а цiлить у нього:

    "Таварищ Гарабенко, таварищ Гарабенко". Як це бридко! Вiн глянув на її тоненькi безкровнi губи i раптом подумав:

    "А мабуть, таки правдивi отi чутки, нiби Славiна - прижитна донька якогось тамбовського архiєрея..."

    - Таварищ Гарабенко! (Славiна зробила наголос)._ Нам обязательно надо обсудить это вместе...

    Горобенко сухим голосом зупинив її:

    - Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу пiти поговорити...

    Горобенко рiзко повернувся й пiшов до якоїсь групи. Славiна здивовано подивилась йому вслiд, але похопилась i побiгла когось шукати...

    Горобенка перейняв Завальний. Вiн, як i завжди, схопив його руки понад лiктями й, наче випробовуючи м'язи, труснув кiлька разiв.

    - Здоров, Горобенко. Ну, як там "мова"? Завальний вишкiрив рота, i його пiдборiддя наїжачилось розмазаною усмiшкою.


    - Петлюрiвщину сiєш, каналiя! Це ти Маркса українiзував? - вiн показав на свiжi плакати, друкованi українською мовою, i блиснув переднiм золотим зубом. Цi вайлуватi дотепи перли вiд Завального, як iз дуба, але крiзь посмiшку в ньому єдиному тiльки Горобенковi вчувалась товариськiсть i приязнь. Завальний був чи не один тiльки у всiй органiзацiї, що читав мiж iншим "Вiстi" i перегортав удома Шевченка.

    Горобенко вiдповiв йому по-росiйськи.

    - Слухайте, якого чорта ваш культвiддiл ще й досi не _налагодив клубної бiблiотеки? - сказав Попельначенко.

    Попельначенко звик говорити безапеляцiйним, командувальним голосом, i це якось незрозумiле гармонiзувало з його ще надто молодими рисами обличчя й худорлявою постаттю. Вiн хлопча, але вiн - пестун органiзацiї.

    Попельначенко мотнув угору пiдборiддям:

    - Так що значить - нема?! Має ж цi книжки iнтелiгенцiя - реквiзнуть! Зв'язатись iз наросвiтою. Взяти, i баста! - Попельчаченко може це казати. Вiн з 18-го року в партiї. Попельначенко вирiс пiд ударами залiзним аршином свого батька-кравця. Вiн - "справжнiй пролетар". I щодо iнтелiгенцiї вiн не аби сказав. Вiн розумiє все. Цей клешоногий Попинака, як його прозвали в органiзацiї, - це хитрий тип. Вiн знає куди закинути. А проте в нього сухоти. Це вони, мабуть, розлили по всiй Попинаковiй iстотi злостивiсть i розтягнули долу кутки його пухких губ. За що, власне, Попинаку люблять в органiзацiї? А люблять. Попельначенко засунув глибоко в кишенi штанiв руки й зневажливо прищулив очi з довгими чорними вiями:

    - Ти, брат Горобенко, сам ще, скажу тобi, на всi сто вiдсоткiв iнтелiгент. Тебе б послати разiв зо три розправитись iз куркульнею - отодi б витрусився, а так, як оце тепер...

    Попинака не доказав. Вiн закашлявся. Розкоти кашлю лунко розглягались по кiмнатi, летiли пiд стелю, i вiд них ставало усiм якось нiяково. В ближчих групах замовкли. Якась жiнка прибiгла з водою в iржавiй квартi.

    Папельначенко замахав руками i сердито сплюнув убiк. Горобенко уважно подивився на скарлюченого Попельначенка, i в головi, як хмаринка цигаркового диму, тихо пройшло i осiло: "Цинiк вiн усе ж таки..."

    Бiля стола голосно крикнув секретар парткому Кричеєв:

    - Прошу, товаришi, зайняти мiсця! Прошу...

    Вiн заторохкотiв кулаками по диктi, а далi спокiйно i монотонне, немов звертався не до зали партiйцiв, а кудись лiворуч, у куток, кинув:

    - Пропоную обрати голову й секретаря...
II


    Горобенко похапцем розклав у папки кучугуру штампованих папiрцiв, запхнув у портфель з шматком вiвсяного пайкового хлiба довгi писанi аркушi й на годину ранiш покинув свiй культвiддiл.


    Перед парткомом уже посходились партiйцi i незграбною масою рiзноманiтного одягу, взуття та обличчя розташувались тут же, на пiшоходi.

    Славiна й на цей раз не стрималась. Її непокриту пiдстрижену голову на тонкiй i високiй шиї було ще здалеку видно. Мабуть, через цю тоненьку, але в'юнку шию, що на нiй раз у раз поверталась на всi боки її голова, Славiна скидалась на курку з породи голошийок. Як навмисне, Славiна носила бурякову блузку з великим вирiзом. У цьому вирiзi зiйшлися на герць Славiнова претензiя на декольте i партiйна пристойнiсть. Так i не знати було, хто з них перемiг, але, в кожнiм разi, ця блузка виставляла на очi всю негарну шию i справляла враження чогось обскубленого. Славiна прошмигнула дрiбненькою, курячою ходою помiж чоловiчими постатями i вчепилась руками в Горобенкiв портфель. Це одразу ж збурило Горобенка й нагнало ворожостi. Чорт знає що за звичка безглузда - конче їй треба крутити щось! Славiна мацала руками блискучий замочок портфеля i без _упину сiяла на всi сторони, куди тiльки поверталась її _голiвка, коротенькi слова. Це була навiть не мова, а якась усна шорстка стенографiя. З-пiд тонких губiв вилiтали недогризки слiв, без закiнчення, без початку; їх Славiна перемелювала десь у вузенькому горлi, а на повiтря одвiювалось лушпиння i неприємно порошило бесiдниковi ушi.

    - ...Тут дуже легко улаштувати дитячий садок... Але треба перше батькiв... Засiдання... Обмiркуємо план i спiльну нараду... Ви в п'ятницю вiльнi?.. Потiм ще з гусинською бiблiотекою... Там сидить наша кандидатка, Андрiйченко, але це неможливо, її мiмiка й потiм, знаєте, поводження... Взагалi наш жiнвiддiл... - Славiна не скiнчила. Вона зробила гримасу, захитала головою й несамовито засiпала куток портфеля:

    - Я не знаю, я не знаю, до чого це все може призвести... Над цим треба задуматись...

    Але Горобенко прекрасно знає. Славiна не терпить жiнвiддiлу в цiлому й кожну партiйку - зокрема. Вона принципово проти жiнвiддiлу. Жiнвiддiл i собi не любить Славiну, проте хоче накинути на неї роботу, але Славiна обминає жiнвiддiл й вислизає. Славiна одвела Горобенка на кiлька крокiв осторонь i витягнула до його вух шию.

    - А це як вам подобається? Менi треба зараз на засiдання, кожний iз нас перевантажений роботою - i ось. Прошу. Суботник! Це ж - просто комедiя. Марширувати по мiсту... Їй-богу - потєха!.. - Горобенко безнадiйно глянув на Славiну. Вона як шевська смола. Далебi, вона отруює партiйне життя. Вiд неї годi одчепитись.

    Його стомленi очi впали на її тоненьку шию, i вiн зненацька подумав: "Взяти б цю шию, цього стеблика з тiста, в кулак i стиснути поволi пальцями!.." Стало навiть смiшно: певно, Славiна тодi заверещала б i здохла, як ярмарковий гумовий чорт...


    Десь поблизу гаркнув хрипкий вахмiстровий бас:

    - Строй-ся-я!..

    Це командир кавескадрону Нестеренко. Його призначено командувати суботником, i чорний, зашнурований потрiбними й непотрiбними ремiнцями, френч випнув на пiшоходi свої дебелi груди.

    На брук вийшли першими секретар парткому Кричеєв i вiдповiдальнi. Вони вишикувались у шерег, а за ними з пiшоходу посунула сiра партiйна маса. Ця поспiшна викональнiсть наказу в Кричеєва та вiдповiдальних здалася Горобенковi демонстративною i пiдкресленою: "Республiканська псевдопростота!"


    З пiшоходу пороззявляли роти неодмiннi вуличнi хлопчиська, i сторожко стежили з вiкон трохи сполоханi мiщани.

    - ...а-агом а-аррш!..

    Попереду стомлено майнув парткомiвський прапор iз золотою зiркою, i сотня чобiт вдарила по бруку.

    Хтось позаду затяг непевним, низьким голосом, але його пiдтримали середнi, далi приєдналися першi, i серед тихих вулиць розляглося не то по-солдатському, не то по-парубоцькому:

    ...В царство свободи доро-о-гу Грудью пролежим себе...

    Спiвали в один голос, не подiляючись на партiї, але старанно намагались компенсувати вокальну нюансовку викриками особливо знаменних слiв.

    ...Долго в цепях нас держали.

    Завюрвiддiлу легковажний Миша Чернишов був незадоволений. Вiн давно висловився за те, щоб органiзувати з партiйцiв хор, але його iдею досi не пiдтримано. Вiн злiсно радiв, коли хтось зривався на високiй нотi або спiваки збивалися з такту.


    - Подравняйсь! Ать-два, ать-два... - Нестеренко впiвзвороту критично оглянув немуштрованi партiйнi ряди.

    - Дружинiн, ногу!

    Худорлявий Дружинiн, що йшов поруч з Горобенком, сердито повернув до Нестеренка голову i одвернувся. Вiн мовчки змiнив маршовану ногу, i на лицi його знову пiд шкiряним кашкетом осiла тiнню втома i якась зашкарубла, суха мрiйнiсть. Попереду тупсала, розкидаючи в сторони п'ятами, Славiна. Нестеренко забiг наперед, i вiдтiля знову долетiло його мiцне:

    - Крайнiй справа, пiдтягнись!..

    Дружинiн сплюнув убiк i вилаявся. Вiн узяв пiд пахву свою стару, пошарпану папку, набиту паперами, скрутив з махорки цигарку й спокiйно запихкав димом.


    Кость Горобенко уважно стежив за його рухами. Цей Дружинiн - один iз небагатьох, що не має портфеля. Вiн уперто держиться своєї нiкудишньої папки. Чому? Славiна розв'язала це дуже просто - вiн завiдує вiддiлом працi. А хто ж не знає цього платонiчного вiддiлу?..

    Кость Горобенко раптом подумав: хто з них "обличчя" нашої органiзацiї - Дружинiн чи Нестеренко?..

    Збоку заторохкотiв старий земський тарантас з iнженером i пiдрядчиком. Це фахiвцi. Вони технiчнi керiвники суботника. Iнженерове пенсне блиснуло по партiйних рядах, але нiщо не змiнилось на його чеховському лицi. Вiн промовив щось своєму хурщиковi i закурiв десь попереду.

    Горобенко довго дивився туди, вiдкiля долiтало перебiйчате тарантасове торохкотiння.


    Що думав про них цей "останнiй iз могiкан"?

    Вулиця поширшала. Були останнi хати передмiстя, але весела юрба хлопчакiв не покидала загiн. Вони бiгли обабiч вулицi, пустували, смiялися, пiдбiгали аж до рядiв i враз вiд самого тiльки Несторенкового погляду розсипались врозтiч.

    Цi хлопчаки, як уїдливi мухи, дрочили Горобенка. А втiм, Славiна має рацiю: навiщо ця бутафорiя!.. Хiба не можна було всiм позходитись на роботу в умовленому мiсцi без марширування й пiсень? Для чого це "подравняйсь" i сам Нестеренко в ремiнцях? I на якого чорта ця комедiя, що розважає дiтлахiв i дає мiщанству привода глузувати!..

    "Дає мiщанству привода глузувати?" - Горобенко спiймав самого себе i подумки почав судити.

    "Ти ще зважаєш на мiщанство, тебе обходить, що воно буде казати? Признайся, тобi це не байдуже? Ти боїшся його глузiв? Може, хочеш виправдатись перед ним, правда? Адже всi тi, що серед них ти жив iще так недавно, всi _вони - по той бiк, усi вони - мiщани. А хiба Надя не була такою? Хiба її родичi-купцi не живуть ще й досi на Мошенцi? Як вони думають про тебе i як би поставилась до цього всього сама Надя, якби жила й досi? А Надя ж!.."

    Це скидалося вже на самокатування. Але було в цьому щось вiдрадне, щось болючо-приємне, що виправдувало, прощало й вимiтало - як свiтлицю перед колишнiм святом - засмiчену душу. I тодi сотнi людей, зовсiм неподiбних одне на одного, здавались якоюсь суцiльною, злитою масою, такою чужою i далекою всьому провiнцiальному мiсту i його старосвiтським купецьким домам.

    Стало навiть радiсно й легко, коли кiнчилося мiсто i зблизька долетiв бадьорий сосновий дух.

    Iнженер iз пiдрядчиком давно вже стояли бiля купи лопат i кiлькох селянських возiв, коли загiн прийшов на _мiсце суботника.


    Iнженер тихо дивився понад пенсне, недбало начеплене посерединi носа, й флегматичне казав Нестеренковi:

    - Важно пiдсипати узвiз, мiст ще може триматися. Я попрошу розбити на партiї; однi копатимуть глину, а потiм, я гадаю, треба ще...

    Горобенко пильно подивився на iнженера. Вiн ходив з Нестеренком коло возiв i мляво давав указiвки. Тепер вiн уже не був нерозгаданим сфiнксом, як у тарантасi. Було одразу ясно, що цей "спец" нi за що має всю цю роботу, ввесь цей суботник. За iнших обставин - кiлька робiтникiв i пiдрядчик виправили б дорогу, полагодили б моста, та навiть поставили б нового (хiба земство не дало б належних коштiв?) - i все зроблено. Iнженер тiльки оглянув би вже готозевьке, для порядку дещо зауважив би пiдрядчиковi, а ввечерi вiн сiв би з доктором i мировим суддею за преферанс. А тепер: що ж - вiн мусить виконувати примхи цих дорослих дiтей i з ними вкупi клеїти дурня. Йому, старому лiбераловi, навiть народолюбцевi, це тяжко, це моральнi тортури, але нiчого не вдiєш. Проте цей хресний шлях треба пройти. Цей фатум росiйської iнтелiгенцiї, що одiрвалася вiд народного пня. Цей шлях болючий i ганебний, але вiн має свiй кiнець. Iнженер прекрасно знає, що хiба ж можуть довго утриматись тi, що проти приватного торгу! Торг завжди був чинником поступу й культури - фiнiкiйцi, греки, Рим... Iнженер певний за майбутнє, а тепер вiн говорить чемно, але сухо й стримано.


    Горобенковi було шкода цю сотню людей, що з них принаймнi 70 вiрили в суботник, як у фетиш господарчого пiднесення, i ладнi були забути недоїдання i втому. Iнженерова млявiсть профанувала сильнi замахи рук. Здавалося, що iнженер крiзь своє скептичне пенсне байдужим поглядом змахує з лопат землю, гасить силу вдарiв i через це виходила не робота, а тiльки дитяча гра в робiтники. Хотiлось у тришия прогнати iнженера i його тiнь - пiдрядчика. Дружинiн сплюнув на долонi, взяв держак лопати i, наче вiдповiдаючи Горобенковим думкам, забурчав:


    - Понаводили начальникiв! Планувати їм треба. Скажiть, будь ласка, - штука яка велика! Землю насипати самi не зможемо...

    А iнженер мовчки походжав мiж партiйцями i свердлив очима їхнi спини. Горобенко глибоко копнув лопатою, коли позаду iнженер постукав цигаркою об срiбний портсигар i чиркнув запалку.

    - Одiйдiть, будь ласка, ви менi заважаєте! - кинув йому грубо i з силою швиргонув вiд себе налопатник землi.

    Iнженер здивовано оглянувся i, чемно перепросивши, пiшов далi. Горобенко сердито кинув у його сторону:

    - Тиняється тут!.. - i жваво заходився працювати. Вже вечорiло, а наслiдки суботника були ще зовсiм мiзернi. Узвiз перед мостом було тiльки з одного краю вталовано, а з другого - лежала брилами свiжа земля, i перед самiсiньким мостом, там, де починались його гнилi дошки, вирячила чорну пащу велика дiра. Було ясно, що не закiнчити за сьогоднi навiть самого найпотрiбнiшого, i, певно, iнженер уже заздалегiдь радiє, але партiйцям хотiлося закiнчити. Вони старанно копали землю i пiдвозили її до мосту. Дружинiн хазяйновито змiцняв схил, i тiльки Нестеренко, повiтпродкомiсар Дробот та заворгiнстру стояли обiк дороги i про щось сперечались.

    Дружинiн зняв кашкета, витер з чола рукавом пiт i на хвилину обперся на лопату передихнути. Вiн глянув на Несторенкову компанiю i знову взявся до роботи.


    - Нi, ти менi спершу людину перероби, от що, - казав вiн далi до Завального, - через те, що кожний чоловiк по-своєму сволоч. Розумiєш ти?


    - Знову, "богоiскателю", завiв своє, - заскалив зуби _Завальний, - мудруєш ти щось багато!


    - А я тобi, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партiйного шелихвоста не зробиш людини, розумiєш - людини, поти з цього нiчого не буде. Ось глянь, брат, на них, - вiн кивнув головою до Нестеренка, - "ать-два" вiн може, а лопатою - вибачте? А я питаю, на чорта нам унтера! Ех!..

    Дружинiн вилаявся i сердито замахав лопатою. Горобенковi хотiлось ближче пiдiйти до Дружинiна й поговорити. Було щось симпатичне в його худому безволосому, з глибокими зморшками обличчi. Коли глянути на Дружинiновi вуса та бороду, мимоволi пригадується з географiї Iванова - "На севере растительность скудная, только местами мхи да лишайники"... У Дружинiна над ротом кiлька жовтуватих волосинок i на пiдборiддi де-не-де стирчить щось шорстке, а проте яке хороше обличчя в цього Дружинiна! В ньому свiтиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справдi робiтниче - "вiд верстата".

    Край рiвчака сидiв у розстебнутiй камiзельцi голова деревообробникiв, Фролов. Вiн упрiв вiд роботи i стомлено витирав уболоченою рукою на лисинi пiт. Вiд цих рухiв на камiзельцi важко телiпався товстий посрiблений ланцюжок вiд годинника i дзвонив дешевими брелоками. Крiзь розкиданi постатi партiйцiв пишно пройшла, переступаючи лопати й брили свiжої землi, Фролова.

    - Семьон Петрович, а я тебе все шукаю. Насилу наздогнала вас. Перекуси трохи...


    Фролова розв'язала клуночок iз пирiжками й поклала перед своїм чоловiком.


    - Ну й душно ж!.. Чого ж ти не сказав, що у вас суботник?

    Фролов потер мокрi пахви пiд сорочкою, мляво поводив очима навкруги й зiтхнув. Його трохи соромили пирiжки перед голодними партiйцями, i вiн вагався їсти. Фролова зрозумiла це. Вона нахилилась до нього й нiжно прошепотiла:

    - Це нiчого, Сеня. Ти вiзьми їх, i потiм - вродi як би до вєтру в лози - i скушаєш там... Фролов сердито пробурмотiв:

    - Ну, добре. Iди додому. Нема чого тут!.. Фролова поспiшно пiдвелась i наостаннє шепнула:

    - Там которi присмаженi - тi з м'ясом, а то ще з капустою будуть...


    Славiна вiддаля косо поглядала на Фролову й, побачивши пирiжки, скорботно, мов до себе, але голосно, щоб усi чули, сказала:

    - Удивительно - как крепко иногда держат наших товарищей мещанские привычки!..


    Фролов не дочув її слiв. Одначе вiн пiдозрiло подивився на Славiну, встромив у землю лопату i нишком пiшов у лози.

    Вже зовсiм стемнiло. Десь за Ворсклою торохкотiли на шляху чиїсь запiзнiлi колеса, над Ворсклою здiймався легкий туман.

    Славiна вже стояла коло Дружинiна i поправляла на головi косинку. Вона рада була пристати до суперечки.

    - Безперечно, товаришу Завальний. Треба виховувати! Вчити! I потiм - хiба це допустимо - наш "пред" страшенно любить вудженi ребра (щодня записки до продкому пише), а товаришi Нестеренки по троє пар чобiт мають, i це в той час, коли ми жертвуємо всiм. Ми обiдаємо в комунiстичнiй їдальнi, ми...


    Дружинiн мовчки стукав лопатою по схилу узвозу.

    Горобенко кинув працювати й солодко потягнувся. По тiлу розлилась незвична приємна фiзична втома. На небi засвiтилися першi зорi. Далекi свiжi мрiйнi зорi. Тi самi зорi, що свiтили до революцiї i свiтитимуть вiчно. Вiчно? Так, так - вiчно. Є багато речей прекрасних незалежно вiд усього. Хiба мiг би бути Дружинiн гiрший, якби вiн був безпартiйний?

    Горобенко одкинув це раптове спокусливе запитання i сказав самому собi: "Нi, це дуже добре, що вiн у партiї. Вiн справжнiй, природний партiєць".


    Горобенко поклав коло себе лопату й присiв на шпориш. "Якого чорта тiльки Славшу не викинуть i досi з партiї?"

    Десь з-за мосту залунало гучне Несторенкове:

    - Од-ставiть! В двi шеренг-и стройся-а-а!..
III


    Був ранок. Сонце смiливо розсiкало золотими мечами зелену гущавину листя i вигаптувало на стiнi якусь фантастичну плахту. Кость Горобенко пiдiйшов до поручнiв веранди i повними грудьми вдихнув свiжого повiтря.


    Ранок справляв свiй трiумф. Його блакитне чоло не затьмарилось сьогоднi жодною хмаринкою. Вiн легко перекинув за обрiй нiч i звитяжцем простував назустрiч дневi. Тисячi пташиних голосiв спiвали йому урочистi кантати, якiсь занедбанi, певно, вiд старих ще хазяїнiв, жоржини i червонi невибагливi пiвники побiля веранди в саду, здавалось, по-особливому сьогоднi прибрались i, вмитi, чепурнi, трохи засмученi вiд своєї одвiчної мовчанки, лагiдною посмiшкою вiтали переможця.

    А ранок iшов i йшов. Незримi легiони його в золотих панцирах мчали нестримно вперед, i перед їхнiми незлiченними фалангами тiкав, зiгнувшись, небесними манiвцями останнiй князь ночi - блiдий, ледве помiтний мiсяць.


    Горобенко схилився на сiрий вiд облiзлої фарби стовп i розстебнув комiра. Легенька прохолода приємно проймала пiсля сну тiло, але сонячне промiння подолало вже останнi перешкоди, прорвалось крiзь вогке листя, i його пристрасний подих затремтiв на Горобенкових грудях. Сонце затопило веранду, й тiльки в кутку бiля пiддашшя залишилась журна тiнь, наче згадка чиєїсь безвихiдної скорботи. Горобенко вдивлявся в цей затiнок, i вiн був любий йому. П'яна сонячна радiсть i самотня туга затiнку були спорiдненi, вони доповнювали одна одну, вони - як рiднi сестри.

    Цiєї ночi увi снi прийшла Надя. Та сама Надя, що була колись, Надя, що не могла б бути тепер... Чому?

    

... ... ...
Продолжение "Смерть" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Смерть
показать все


Анекдот 
Новость: Ведущие разработчики ПО для защиты информации, учитывая положительные отзывы о продуктах типа "Антихакер для рабочих станций", планируют разработать и выпускать "Антиламер для серверов".
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100