Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Борис Антоненко-Давидович - Антоненко-Давидович - Слово матерi

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Борис Антоненко-Давидович
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Борис Антоненко-Давидович. Слово матерi

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    Якби ви знали, паничi...

    _Тарас Шевченко_


    Це оповiдання я почув вiд одного пенсiонера. Як i я, вiн зайшов ненадовго до нашого спiльного знайомого, начальника цеху великого київського заводу, де вони вдвох попрацювали десь близько тридцяти рокiв. Зацiкавившись темою нащої розмови, вiн затримався. Ми говорили про стиляг, про бешкетникiв, про тих молодикiв, у яких через надмiрне захоплення футболом голова часом вiдстає в своєму розвитку вiд нiг. Господиня, подаючи нам склянки з чаєм, вставила i своє слово, скаржачись, що нашим дiтям часто бракує належної пошани до батькiв, що вони не слухаються i слово матерi вже мають за нiщо. Тут господиня скоса глянула на своїх принишклих синiв, старшого Юрка i першокласника Михайлика, якi готували за окремим столом уроки. Видимо, перед цим у неї була з ними крута розмова, бо хлопцi, хоч i удавали, що ретельно читають пiдручники, проте в той же час уважно прислухалися до розмови дорослих.

    Новий гiсть довго сидiв мовчки й лиш слухав iнших, але, коли господиня сказала про слово матерi, його очi дивно заграли, i вiн повернувся до вiкна, за яким уже густiшав присмерк раннього осiннього вечора й журно трiпотiло на деревах останнє листя. Якийсь час вiн сидiв замислений, нiби вдивляючись у невидиму iншим далечiнь, що простягалась десь за деревами й будiвлями, потiм тихо застукотiв пучками по скатерцi i пiдпер рукою насуплене, мов обважнiле вiд думок чоло.

    - Так-так... слово матерi...- тихо промовив вiн сам до себе. Потiм одхилився на спинку стiльця i повагом почав оповiдати.

    Мiй батько був простий сiльський коваль. Вiн був малописьменний, його шкарубка вiд молота й усякого залiза рука могла написати, та й то з великим напруженням, тiльки своє iм'я i прiзвище, але друковане вiн читав непогано. I це, мабуть, тому, що читав вiн тiльки одну книгу, яка була в нас у хатi i яку вiн знав майже всю напам'ять. То був "Кобзар" Тараса Шевченка. Чи батьковi не доводилось читати нiчого iншого, чи, може, Шевченкова поезiя, тяжке життя i сама непокiрна постать бунтiвничого Тараса справили на нього таке велике враження, але "Кобзар" був для батька все. Вiн заступав йому i тi божественнi книжки - всякi бiблiї та "житiя", якi нiколи не водилися в нашiй хатi, i iсторiю, i енциклопедiю. Чи йому тяжко стане на душi, чи невдача яка, чи просто в недiлю на дозвiллi - розгорне вiн, бувало, свого "Кобзаря" i завжди знайде там i розвагу, i раду, i пiдтримку. Батько запевняв, що, коли б усi люди прочитали та вдумались у "Кобзаря", тодi на свiтi настав би той благословенний час, про який сказав Шевченко:

    I на оновленiй землi


    Врага не буде, супостата,


    А буде син, i буде мати,


    I будуть люди на землi.

    Люди! А не пани, пiдпанки та всякi посiпаки, яких батько i за людей не вважав. Вiн так i казав, бувало: "Ну й багато ж людей на ярмарок з'їхалось, а панiв так, що й не видати нi одного".

    Батько був роботящий, любив i шанував працю, добре знався на своєму ковальському дiлi, а як треба, то мiг i за слюсаря впоратись. Любив вiн усякi нескладнi механiзми i сам своїм розумом доходив, що в них i до чого. Нашому сiльському вчителевi вiн розiбрав i склав зiпсованого стiнного годинника, i той знову почав махати маятником i видзвонювати час; паничевi з помiщицького маєтку, чи, пак, економiї, як тодi звали, склепав поламаного велосипеда. Одне слово, про батькову кузню йшла гучна слава на всю округу, i якби не сумлiння та гордiсть, що ними визначався батько, вiн мiг би збити грошенят i жити в достатку. Та батько на зайвину не ласився. З людей у кузнi брав поцiнно, "по-божому", як казали тодi, а якщо кого нужда допече й злиднi обсядуть, то й так, за спасибi, зробить. Перед паном, попом i урядником шапки не ламав, поводився незалежно, бо знав собi цiну.

    Такою ж була i моя мати, яку батько взяв iз бiдного, але гордого роду. В усьому вона була до пари, не дорiкала, коли випадали нестатки, i не пишалася, коли в хатi заводилась яка зайва копiйчина. Була розсудлива, не по лiтах поважна i статечна. От тiльки щодо церкви вони не зiйшлись трохи: батьковi було байдуже - чи є та церква, чи нема, а мати не пропускала жодної недiлi, щоб не пiти на службу божу. Навертала вона до церкви й мене, i я часто бачив, як зворушували її в церквi малозрозумiлi божественнi слова з "святого письма". Слухаючи їх, вона тяжко зiтхала i не раз витирала мережаним рукавом свої очi. Точнiсiнько так само її розчулювала й доля Шевчснкової Катерини, яку батько не раз читав їй з "Кобзаря".

    Але одного разу вона дуже посварилася з батьком. Сталось це через мене. Я саме закiнчив нашу церковно-парафiяльну школу, i треба було думати, куди мене далi поставити - чи в кузню до ковальства привчатись, чи в пастушки овець або телят пасти. I заманулось батьковi повезти мене до мiста, вiддати в гiмназiю. Щоправда, гiмназiя була не про нас, "репаних", там учились дiти чистiшої породи, як ми, селюки, але чому не спробувати. Читав я вже прудко, а ще краще вмiв лiчити i лiтери гарно виводив.

    Не думаю, щоб татовi закортiло ото зненацька перед панами заноситись своїм ученим сином. Не iнакше, як i це пiдказав йому Шевченкiв "Кобзар", бо не раз батько спиняв мою увагу, многозначно наголошуючи на словах:

    Не дурiте самi себе,


    Учiться, читайте,


    I чужому научайтесь,


    Й свого не цурайтесь...

    Я був тодi в батькiв одинак, то чи ж дивно, що матерi на саму думку про розлуку зi мною серце розривалося. Та тут долучалося ще й iнше. Мати була старосвiтська жiнка, мiцно держалась старовини й боялась усякої новизни, а надто всього "городського". Город, де повнiсiнько панства й усяких пройдисвiтiв та злодiїв, видавався їй проклятим мiсцем, де, куди не ступиш, скрiзь або спокуса, або розпуста на тебе чигає. Ну, як то вiддати єдину любу дитину в такий Вавiлон, та ще в науку, де самi паничi вчаться!

    Нiколи вона нi в чому не перечила батьковi, а тут назвала його Iродом, що сказився i до рiдної дитини жалю не має. Але батько затявся i стояв на своєму - свiт синовi розкрити, вивчити на механiка, а то й на iнженера.

    Набiдкалась, наплакалась мати, та хоч як їй гiрко було, а мусила скоритись: батько - голова сiм'ї, споконвiку так заведено.

    Батько й сам би хотiв переїхати до мiста. Там би вiн iз своїми вмiлими руками не пропав, а до городської механiки, де є залiзниця, паровий млин i всякi майстернi, не рiвнятись сiльськiй кузнi. Як на те в нього сталася прикра сутичка з нашим помiщиком. Панок це був задрипаний - в боргах, як у реп'яхах, але пихатий, шкiдливий i мстивий.

    Навеснi в батьковiй кузнi й так завiзно, а тут ще чорт пана принiс з поламаною бричкою. Батько був заклопотаний, на пана й не глянув. А той розприндився, кричить, щоб йому негайно бричку одремонтувати. Та не на того наскочив! Батько не любив, щоб на нього нукали, отож, поки не вдовольнив селян, вiн до панської брички й не пiдiйшов.

    З'їв пан вiд батька облизни, мусив чекати своєї черги, але й батьковi це так не минулося.

    Почав ображений панок нашiптувати становому на батька всячину. I бунтiвник, мовляв, коваль, i мужикiв проти помiщикiв та начальства пiдбурює, i нелегальщину передержує. .Так нацькував станового, що той сам з двома урядниками йалетiв незабаром до нас. Трусили вони в кузнi, i в материнiй скринi, навiть на горище лазили. Нiчого вони, звiсно, не знайшли в нас, тiльки "Кобзаря" забрали. Нагримали, налякали та й поїхали з двору. Проте, якщо такi гостi завiтали раз до хати, добра не жди - можуть унадитись. Якби не мати, то батько того ж лiта спродався б i переїхав до мiста, бо вже йому не свiтило тепер на селi. Але мати - нiзащо. Щоб ото продати дiдову хату, покинути своє село й пуститись свiт за очi в той осоружний город? Та краще пiд тином умерти, аби серед своїх людей!.. I тут уже батько мусив пiддатись i поступитись перед волею матерi.

    Але мене до мiста таки повiз. Вступнi iспити я склав краще за паничiв, i мене, на диво батьковi й самому менi, прийняли до гiмназiї. Купив менi батько синього гiмназичного кашкета, набрав сукна, яке подешевше, i замовив кравцевi форменi костюм i шинелю до п'ят - "на вирiст". Улаштував мене на квартирi в одного ремiсника, погладив мозолястою, загрубiлою долонею по моїй стриженiй головi i сказав на прощання:

    - Ну, ти ж тут, Iване, гляди, не балуйся...

    З тим i поїхав назад.

    Дико й сумно здалося менi попервах без батькiв у мiстi, серед чужих людей, а надто в тiй гiмназiї. Смiялися з мене учнi за моє прiзвище - Сметана й продражнили "Сметана без сиру", кепкували й учителi з моєї української вимови. Але вчився я добре i, якби не те моє гекання, окання та м'яка вимова, був би я першим учнем у класi.

    По десять разiв поспiль загадував менi вчитель росiйської мови голосно на весь клас повторювати, як скоромовку: "гетман, а не гетьман", "вада, а не вода", поки я якось наломався. До другого класу я перейшов з похвальним листом i сам на пiдводi з базару приїхав до батькiв на лiтнi канiкули.

    Батько був у кузнi, а мати поралась бiля печi. Коли я одчинив дверi й переступив порiг, мати саме засувала рогачем чавуна в пiч. Чи то, щоб похвалитись матерi своєю вченiстю, чи з пустощiв дитячих я привiтав її "по-городському":

    - Бонжур, мамаша! Как поживаєте? Что нового й все такое прочее?

    Матерi аж рогач випав з рук. Вона схопилась рукою за щоку й широко розкритими, переляканими очима дивилась на мене. Наче перед нею стояв не я, а якийсь ошуканець, що спритно начепив на гiмназичну форму дорогий дитячий образ її сина.

    - Зто я, маменька... Не смущайтесь...- промовив я, починаючи сам нiяковiти пiд тим, сповненим докору, образи й болю, материним поглядом.

    - Та як же менi, сину, не смутитися,- не второпала мати моєї вченої мови,- коли тебе в городi он уже як образували!..

    Мати скрушно похитала головою i з таким жалем подивилася, наче мене тяжко покалiчили на все життя. Бачу, тут уже не до жартiв. Виходить, я передав, як то кажуть, кутi меду. Глипнув я спiдлоба на матiр, а їй з очей - кап сльоза, кап друга, а далi як заплаче, як застогне моя матгнка, наче ховає мене... Тут уже я не витримав, кинувся до неї, схилив низько голову i, не смiючи пiдвести очей, прошепотiв:

    - Простiть менi, мамо, я бiльше так нiколи не буду... Вiдколи на мiському базарi якийсь нетруджений чорт поцупив у моєї матерi пiвмiшка яблук, а другого разу крамар обмахлював її аж на вiсiмдесят копiйок, вона не терпiла мiста, де кожний чоловiк видавався їй якщо не паном, то злодiєм. Не любила вона й коли хто перед паном чи урядником у мовi на "городськi слова" ламався.

    Проте, коли одного разу пiд жнива переходили через наше село кудись у Таврiю заробiтчани, мати охоче пустила їх до хати ночувати. Були вони всi в лаптях та сермягах, говорили подiбно до городської мови, цебто по-росiйському, та мати їх добре пригостила вечерею, а рано-вранцi спекла їм на дорогу хлiб i, прощаючись, одрiзала чималий шматок сала. Довго дивилась вона на шлях услiд їм i спiвчутливо хитала головою. То були подорожнi, простi, як i ми, люди, бiдаки-селяни з дальньої росiйської сторони.

    Мати простила. I я справдi нiколи вже так не викаблучу-вався нi перед односельцями, нi перед батьком, нi, поготiв, перед нею. Але тих моїх привiтальних слiв, що вразили її тодi в саме серце, вона не забула до смертi. Проте i вмерла вона невдовзi пiсля того.

    На зимовi канiкули я знову приїхав додому. Та цього разу я не впiзнав нашої хати. Заходило рiздво, всi люди в себе по хатах сидять, готуються до свят, тiльки в нашiй хатi куди не глянь - рейвах страшенний i чужi жiнки, як у заїздi, товчуться та зiтхають. Лежить моя мати на полу простоволоса, без очiпка, i мечеться, блiда як крейда. Батька нема. Як потiм уже я довiдався, вiн позичив у сусiди конi i зрання чимдуж погнав до фельдшера у волосне село. Збентежений i вражений, оглянувся я довкола i побачив колиску, прив'язану до сволока, якої в нашiй хатi досi не було. Я здивовано зазирнув у неї здаля, коли це раптом там щось чмихнуло й заверещало. Це була моя сестричка, яку мати породила вчора, пiсля чого й занедужала так. Колись, як був я ще зовсiм малий, менi так хотiлося, щоб у хатi до пари менi був братик або сестричка, але тепер -менi було не до неї. Матерi ставало дедалi гiрше. На крик немовляти мати немовби прокинулась вiд бентежного сну. Вона пiдвелася на лiктях, розплющила змученi очi i - побачила мене.

    - А я все кличу тебе, Iвасику... Де ти був? - прошепотiла вона засмаглими вустами, видимо, ще марячи.- Пiдiйди ближче, сину...

    Потерпаючи вiд незрозумiлого менi страху, що нараз пойняв мене всього, я тихо пiдiйшов. Мати поклала менi на голову гарячу, аж пашiло вiд неї, руку i уривчасто дихала. їй, мабуть, було дуже тяжко. Вона хвилину помовчала, збираючи останнi сили, i спрагло, як риба на березi, ковтаючи розкритим ротом повiтря, строго проказала:

    - З панами, сину, не водись, з багатими не знайся, горнись не до тих, що...- мати не доказала, але я збагнув, про кого вона хотiла сказати.- Горнись, дитино моя, до простих, до роботящих людей...

    Мати здригнулась i замовкла. Рука її безсило скотилась з моєї голови i важко впала на постiль.

    - Оце моє тобi останнє слово...

    Мати тихо застогнала i важко зiтхнула.

    В хатi заворушилися жiнки, мене завели до сусiдiв, i бiльше я вже не чув своєї матерi.

    Коли пiзно ввечерi батько привiв мене додому, мати лежала в трунi на столi, обряджена на смерть. Була вона зачесана, в очiпку, в чорнiй керсетцi, в якiй завжди ходила до церкви, i в бiлiй мережанiй сорочцi. Лежала вона спокiйно, схрестивши руки на грудях, мов спочивала по важкiй роботi, а над нею сiльський дяк гугняво читав псалтиря. Та це вже була не моя лагiдна i строга, як треба, матуся, а щось iнше, нетутешнє, до чого вже не можна було пiдiйти приголубитись, з чим навiть боязко було б лишитися самому в хатi.

    Це я надто гостро вiдчув третього дня, коли перед тим, як накриють труну вiком, батько вiдвiв мене востаннє попрощатися з матiр'ю. Я з острахом поцiлував тверду й холодну, як кригу, материну руку i жахнувся. Нi, це була не матуся, така тепла, нiжна й чула! Щось розмежувало й вiдгородило мене з батьком вiд тої нашої матусi - чи пiп у чорних ризах та дяк з пiвчими, чи сама невблаганна смерть, що послала їх забрати вiд нас матусю.

    Дивно i страшно було дивитись на горбик чорної перекопаної землi, що скоро пiднiсся над бiлою пеленою снiгу на кладовищi... I тодi раптом пригадались менi останнi материнi слова, нiби це з своєї свiжої могили вона ще раз прошепотiла їх менi:

    - З панами не водись, з багатими не знайся, горнись, сину, до простих, до роботящих людей...

    Та все на свiтi минає, все помалу забувається, забув згодом i я про свою страшну втрату, стерлись у пам'ятi й тi материнi слова...

    Батько ближчої ж весни переїхав до мiста, де я вчився, i стали ми жити тепер сиротами втрьох; батько я i маленька сестричка Настя, що лишилась пiсля смертi матерi, як жива згадка про нашу незагоєну рану.

    Хоч як журився батько по матерi, хоч як шанував її пам'ять, та мусив оженитися вдруге. Треба ж комусь лад у квартирi дати, коли вiн на роботi, треба Настю доглядати та й мене нагодувати i обшити. Взяв батько городську, бо, як виїхав iз села, так i слiд за ним туди запався.

    Мачуха була з простих, видати, незлостива, сумирна жiнка, сама вже вдова. Дiтей у неї не було, тим-то ми з Настею не мали причини ремствувати, що вона, обдiляючи, кривдить нас. Та й батько, якби дiзнався, не потерпiв би того. Як i мати колись, вона пильнувала, щоб на менi була чиста та цiла одежа, щоб не був голодний, не скажу, щоб i сварила коли вона мене, хоч i бувало за що. Та все ж заступити менi рiдної матерi вона не могла.

    Настя не пам'ятала, як пiдросла, нашої матусi, i їй було байдуже, хто в хатi порядкує. Я ж з першого дня дивився на мачуху вовкувате й через неї не держався дому. Я не мiг їй простити, що вона посiла в нашiй сiм'ї те святе мiсце, яке могло належати тiльки матусi.

    Надвечiр, вивчивши уроки, - а влiтку цiлий день - я гасав з хлопчаками по вулицях, ходив на рiчку, в лiс, знав усi околицi нашого мiста, не минав жодної пожежi, хоч би де вона трапилась. Вчився, як i ранiш, добре, переходив з класу в клас з похвальними листами, через те, мабуть, i батько спустив мене з ока i не звертав особливої уваги.

    Навiть з вимовою в гiмназiї тепер у мене було гаразд. Хiба що тiльки й досi не привчив себе казати "вада" або "дарога", бо менi все здавалось, що люди, якi "акають" там, де на письмi стоїть "о", навмисне штучно кривляються. Був я в сьомому класi i вже вчив лiтературу, чи "словеснiсть", як вона в гiмназiї звалася. Я вже не бiгав по вулицях, а зачитувався вдома Гоголем i Тургенєвим, Сенкевичем i Дюма, навiть роман Шпiльгагена "Один у полi не воїн" я десь пiдхопив i одним духом прочитав.

    Я почав жити нереальним, вимрiяним життям своїх улюблених героїв. Я був спочатку д'Артаньяном, одним iз мушкетерiв Дюма, далi месником - графом Монте-Крiсто, перекинувся в нiгiлiста Базарова i остаточно спинився на Iнсаровi, головному персонажi роману Тургенєва "Напередоднi", що справив на мене велике враження.

    Але мої думки почали крутитись i коло подруг моїх героїв, i я став замислюватись, намагаючись уявити собi, котра ж iз них усмiхнеться менi в життi. Чи буде вона помiщицею Одинцовою, яку покохав Базаров, чи самовiдданою Єленою, що поїхала з Iнсаровим навiть на вiйну - визволяти Болгарiю, чи лермонтовською княжною Мерi? Всi вони належали до того свiту, в якому я нiколи не бував та й навряд чи мiг коли доступитись туди. Зо всiх вiдомих менi досi лiтературних жiночих постатей єдина Шевченкова Катерина становила виняток, але вона була занадто проста, щоб увiйти в складну гру моїх перших юнацьких марень. Та й Шевченкiв "Кобзар" менi давно вже заступили iншi книжки.

    I раптом передi мною несподiвано прочинилися дверi в цей вищий свiт, про який не могли й мрiяти нi мiй батько, колишнiй сiльський коваль, а тепер простий слюсар невеличкої майстернi, нi покiйна мати, що так страхалась панiв i всього панського.

    До нашого мiста приїхав з Орловської губернiї новий земський начальник. За тих часiв це було неабияке цабе - дворянин, помiщик, один iз перших на весь повiт аристократiв. Посерединi навчального року в сьомому класi до мене на парту посадили його сина, Анемподиста Кузьмiна-Караваєва.

    Я б не сказав, що цей юнак був зарозумiлий чванько, як то часто бувало мiж людьми його породи, та й гнути кирпу йому не було чого. До науки вiн був не дуже кмiтливий, а тут переїзд на нове мiсце, нова гiмназiя, новi вимоги, багато пропущено часу. Одне слово, вiн дуже вiдставав вiд нас i, щоб не лишитись на другий рiк у класi, йому треба було багато надолужувати. Самi обставини звели його зi мною. 1 вiн раз у раз звертався до мене по допомогу. Йому слiд би бути навiть не в гiмназiї, а десь у кадетському корпусi, де вчились самi дворяни, та його батько вважав себе за лiберала i не вiддав туди сина, хоч за кадетський корпус була Анемподистова мати, пишна, гордовита панi, та й сам Анемподист. Вiн мрiяв пiсля гiмназiї одразу податись до кавалерiйського училища, щоб стати коли не лейб-гусаром, то кавалергардом. Вiн мало цiкавився лiтературою, з якої йому iмпонував тiльки лермонтовський Печорiн, погано знав iсторiю, з якої любив тiльки походи Наполеона й перемоги Єрмолова на Кавказi, але зате йому були вiдомi назви й мундири всiх полкiв гвардiї, знався на породистих конях i мисливських собаках, добре танцював навiть мазурку й умiв грати в преферанс.

    Вiн був убраний у формений, але дорогого сукна костюм з крохмальним бiлим комiрцем пiд сiрою блузою i носив добре пошиту касторову, як у офiцерiв, шинелю. Мов Базаров з Iнсаровим наганяли на нього нудьгу, але самим мною вiн зацiкавився не тiльки тому, щб в мене можна було списати домашнє завдання з алгебри чи геометрiї, дiстати характеристику героїв з "словесностi", але я мiг бути й добрим провiдником по недалеких рiчках та озерах, знав, де водяться дикi качки або де можна ловити щук на блешню.

    Мене теж не могли не зацiкавити акварiум, краєвиди Карлсбада й Баден-Бадена, де Анемподист устиг уже побувати з батьками та сестрами на курортах, а головне - справжня мисливська рушниця-двостволка з усiм мисливським риштунком.

    Наступного лiта ми поїдемо вдвох на полювання за мiсто. Я показуватиму, де качки та бекаси водяться, Анемподист стрiлятиме. Ну, звiсно, вiн дасть пострiляти й менi. А тепер ми б могли повправлятись, стрiляючи в що-небудь з маленької рушнички "монте-крiсто", яка теж у нього є.

    Все це була велика спокуса, але я не зважувався скористатись з неодноразових запрошень Анемподиста i прийти самому до його великопанських покоїв. Я все ж успадкував од батька його гордiсть, i мене стримувала думка про те, яким приниженим i нужденним виглядатиму я серед багатої обстановки Кузьмiних-Караваєвих у своєму потертому, старому костюмчику, в залатаних ботинках.

    Та одної травневої суботи, коли ми з Анемподистом вийшли з гiмназiї пiсля останнього уроку, по вулицi проїхав i спинився неподалеку нас розкiшний фаетон, запряжений парою рисакiв, i хтось зсередини фаетона крикнув:

    - Анемподисте, сiдай!

    В гiмназiї багато говорили - хто пiдлесливо, хто заздро - про Анемподистового батька Миколу Миколайовича Кузьмiна-Караваєва, який мав у мiстi великий вплив, але я його досi не бачив. Зараз я збагнув, що це був вiн. Анемподист пiдбiг до фаетона, сказав щось батьковi, i той одразу ж, широко загрiбаючи в повiтрi рукою, запросив мене:

    - Прошу ласкаво, молодий чоловiче!

    Я знiяковiв, але вiдступати було соромно. На розраду собi я тут же подумав: "Хай позаздрять тепер тi мої однокласники, що вважали мене нишком'за мужлана, а зараз бачать, 'як мене посаджено поруч самого Кузьмiна-Караваєва, тодi як Анемподист легко вмостився на передньому ослiнчику насупроти нас.

    Рисаки рушили, i фаетон помчав.

    - Так ось вiн який - Ваня Сметанов! - сказав поблажливо Анемподистiв батько, випадково чи свiдомо перекручуючи моє прiзвище. З чемностi я його не виправив, сам собi думаючи, що так моє прiзвище звучить навiть краще, стаючи подiбним до Базарова або гончаровського Марка Волохова. А тим часом Кузьмiн-Караваєв, злегка, киваючи менi головою, казав далi в тонi тої ж приязної зверхностi:

    - Чув, чув, молодий чоловiче, про вас багато похвального! Про вашi успiхи, бездоганну поведiнку, мн-да...

    Не знаючи, як пiдтримати розмову, я не зовсiм до ладу промовив:

    - Дякую, стараюсь, скiльки можу...

    На що почув одразу ж схвальний вiдгук:

    - Це зо всього видно... Хвалю!

    Я густо почервонiв, але тут у розмову вступив Анемподист, повiдомляючи батька, що до мiста приїхали на гастролi цирк Панкратова i малоросiйська трупа Саксаганського.

    - Чув, чув. Що ж - завтра подивимось цирк,- вiдповiв Кузьмiн-Караваєв, склавши витягнутi руки на чудернацькому набалдашнику свого цiпка.- Кажуть, там є чудова наїзниця i навдивовижу спритнi жонглери.

    Я утримався щось висловити, бо мене це мало обходило:

    в моїй кишенi не було грошей нi на цирк, нi на театр, а просити їх у батька на розваги я вважав за неможливе. Фаетон круто завернув у широко розчинену велику залiзну браму i в'їхав на чисте, просторе подвiр'я.

    З перших же крокiв у цьому домi мене причмелило багатство, вигадливiсть й незвичайнiсть обстанови. Менi боязко було йти по лискучiй паркетнiй пiдлозi, я не знав, чи можна ступати своїми нечищеними ботинками по дорогих килимах на пiдлозi, i напружено остерiгався, щоб не зачепити та не розбити який-небудь дрiб'язок невiдомого менi призначення, що - то в бронзi, то в мармурi, то в порцелянi-пiдступно попадався скрiзь пiд мої руки. Мабуть, через це вся дальша сцена мого першого знайомства з родиною Анемподиста пройшла передо мною, як у туманi. Нашвидку замаскувавши своє обличчя безглуздо-чемною усмiшкою, я незграбно човгав правою ногою, вiддаючи поклони, i невправно тискав за кiнцi пальцiв простягнутi менi руки. Тут я одразу ж двiчi сплохував. Перший раз тим, що не поцiлував, як годилося, бiлої пещеної руки в перснях, яку велично подала менi Анемподистова мати. Далi, привiтавшись з двома панянками, очевидно, сестрами Анемподиста, простягнув руку ще й якiйсь гарненькiй дiвчинi, що саме проходила збоку, несучи порожню карафку. Дiвчина хихикнула й, не вiдповiдаючи менi на привiтання, шмигнула кудись. Це була покоївка Зiна, яка знала бiльше за мене правила панського етикету: за ними не годилось ручкатись з прислугою...

    Я вiдчував, що на сестер, а надто на матiр Анемподиста я справив неприємне враження. Видно було, що мене терплять тут тiльки через те, що я здiбний, перший учень у класi, але то багато важило тiльки за партою в гiмназiї, а не в цих покоях, де насамперед цiнували походження, титули й звання.

    Менi хотiлось мерщiй вискочити з цього дому, де мене могла чекати тiльки зневага, але моя воля була паралiзована. З цього йолопського становища мене вивела старша Анемподистова сестра Мерi, що вчилась у шостому класi дiвочої гiмназiї.

    - Ви в лаун-тенiс граєте? Де там грати, коли я i назви ще не чув такої панської забавки!

    - Ну, тодi в крокет зiграємо,запропонувала Мерi i владно гукнула: - Кiтi, Аня - в крокет!

    Кiтi була меншою сестрою, другокласницею, Анею ж, виявилось, був Анемподист - так зменшено звали його в сiм'ї.

    Був початок травня, i на посиланому пiском плацику перед верандою в саду було сухо.

    Хоч у крокет я нiколи ще не грав, однак швидко опанував його нехитрi правила i пiд керiвництвом Мерi, яка великодушно запропонувала бути моїм партнером, одразу почав робити успiхи. Ми стали обiгрувати байдужого до такої дитячої гри Анемподиста i азартну маленьку Кiтi, що ревниво стежила за нашою перевагою.

    Ганяючи дерев'яним молотком на довгому держаку жовтi полiрованi кулi з червоними смугами, я потроху оговтався i почав нишком розглядати панянок. Маленька гладка Кiтi з пухкими губками, якi вона раз у раз вередливо закопилювала, менi не подобалась: "Мабуть, злючка й вереда",- подумав я i бiльше не звертав на неї уваги. Зате вiд старшої, Мерi, я не мiг одiрвати своїх очей, якi самi, поза моєю волею, тяглись до її стрункої статури, ясного високого чола, великих зеленавих очей i двох русявих кiс. Вони лежали їй на спинi, але часто заважали грати, бо, коли Мерi нахилялась, щоб стукнути молотком кулю, коси спадали їй наперед i, розплiтаючись, затуляли золотим серпанком її скронi. Одного разу, вiдкидаючи за плече неслухняну косу, Мерi випадково зачепила кiнчиком її мою щоку.

    - Пардон! - перепросила вона мене по-французьки,

    '.як то водилось у їхнiй сiм'ї, i винувато глянула на мене. Та, видимо, почуття блаженства, що пройняло мене всього вiд того легкого дотику до моєї щоки м'якого дiвочого волосся, розлилось на моєму обличчi. Мерi здивовано розплющила свої i без того великi очi, пильно вдивляючись у мене. Потiм, ледве помiтно усмiхнувшись, рiзким рухом низько нахилилась над кулею. Цiєї маленької сцени не помiтив нi Анемподист, що безжурно наспiвував собi якийсь бравурний вiйськовий марш, нi Кiтi, боячись програти, стежила тiльки за кулями. Але мене ця сцена перевернула всього.

    

... ... ...
Продолжение "Слово матерi" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Слово матерi
показать все


Анекдот 
Сидит мужик на рыбалке и пристально смотрит на поплавок, мимо проплывает крокодил. Увидев рыбака, смотрит на него. Спустя минуту крокодил спрашивает:

- Что, мужик, не клюет?
Мужик отвечает:

- Нет.
Крокодил:

- Может пока искупаешься?
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100