Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Роман Андрiяшик - Андряшик - Люди зi страху

Проза и поэзия >> Литература ближнего зарубежья >> Украинская литература >> Современная украинская проза >> Роман Андрiяшик
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Роман Андрiяшик. Люди зi страху

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

http://www.ukrlib.km.ru/

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    В ОБЛОЗI. Книга перша


    Чи я в батька не дитина була?

    Чи я в батька не кохана була?

    Взяли ж мене замiж дали

    I свiт менi зав'язали...

    З народної пiснi


    1


    - Як спалося? - запитала Левадиха.

    Вона й очей не звела. Та можна не сумнiватися - в якусь мить якимось хитромудрим способом встигла на мене зиркнути i навiть збагнути, в якому я настрої. З чемнiстю квартиранта я вiдповiв, що добре, i, одразу забувши все, усмiхнувся... Менi було так легко, нiби з плечей звалилася Говерла [гора в Карпатах].

    - Гм-м...збиралася з гадками Левадиха. Перекинула снiпок квасолиння, поправила макiтру мiж колiньми.- Полощешся, мов ласиця. Отак у мого Антона було: я забудуся пiд куделею, аж гульк - гейби нема чоловiка в хатi. А вiн у кутику над цеберкою.

    "У життя тисячi нагод витравити з людини впевненiсть,- подумав я.- Тодi, як утiкач, боїшся власної тiнi".

    - ...Семко був непосидою. Не балакав, а кричав. "Цить,- прошу не раз,- не репетуй, не в кузнi". На хвильку прикусить язика, вiдтак своєї... А ти кудись збираєшся? Господи, що менi дiяти з цим парубком! То зодягни що теплiше на себе, який нагрiток у тiй шинелинцi? Студено ж. Зима не на жарт.

    - Зима,повторив я. Тьох! - щось колькою вперлося в серце.- Зима.- Я штовхнув набучавiлi дверi.

    Снiгу випало до колiн. Небо вiщувало близьку заметiль, хрипло й насторожено шурхотiв жужелицею повноводий з осенi Днiстер. Скелi над селом заокругленi, наче голi дiвочi колiна на передсвiтанковому березi, коли пустунки знiмають до купання снiжно-бiлi сорочки. I все нинi мов на замовлення. Наче й природа повернулась на десять лiт назад, щоб рушити заново вже iншою, лiпшою дорогою.

    Я зiперся на ворота, доп'яна вдихнув самосаду.

    Я нiби знав, що Вiн сьогоднi спроможеться на слово.

    ...Досвiта мене розбудив холод. Я сонно глипнув на замуровану iнеєм шибку, на язики снiгу, надутого за нiч на пiдвiконня помiж трухлявi рами, i накинувши поверх рядна шинелю, вкрився з головою.

    Мене причавила бездонна, аж моторошна пiтьма. Зупинився час, щезли думки, i мною заволодiло вiдчуття недалекої його присутностi.

    Я ворухнувся, аби вийти з-пiд неприємної влади темряви. Почав наслухати. З монотонного шелесту кукурудзиння за стiною, з пошкрябування лопати - видко, Левадиха розчищала замети - щось немовби нашiптувало: "Вiн уже близько, от-от появиться".

    Вiн вихопився перед очi несподiвано, на весь зрiст, i схрестив на грудях руки. На Ньому була срiбляста смушева шапка, коричнева куртка, вовнянi про свято штани i високi чоботи з попротираними халявами; з-пiд лiктя визирав рожевий обрубок пальця, лiва повiка, як завжди, коли Вiн на щось напружено дивився, була опущена нижче за праву.

    Таким Вiн запам'ятався менi за життя. Востаннє Вiн був трохи напiдпитку, винувато-сумно всмiхався, та iз зiниць поволi й м'яко спливала, як завсiди, дочасна туга, бо таким Вiн уже вдався, що думка його вiчно забiгала поперед подiй i ятрила душу загодя до лиха.

    Але з того дня, вiдколи Вiн ходить за мною привидом, Його чоло оповите тiнню таїни. I тепер ця тiнь дрiбно мерехтiла, мов полум'я згасаючої свiчки. Чим довше я придивлявся до Його обличчя, тим бiльше здавалося, що Вiн душиться вiд якогось невисловленого болю, проте не може заговорити.

    Мене вдарив дрож: а що, коли Вiн пiде, нiчого не сказавши? Водночас я побоювався того, що Вiн мав на гадцi.

    На тiлi виступив холодний пiт. Я знемiгся, чекаючи, бо Вiн уже вiчнiсть стояв надi мною. Надiя покинула мене, майже вiдчутно забравши зi скронь свої теплi долонi. Я повернувся на бiк, тихо зiтхнув. Тягар спав iз серця Вiдкинувши рядно, я потягнувся до слiпучо-бiлої повiстi шиби, провiв по нiй нiгтем. I в цю мить - можу дати голову на стин, що правда,- глухий, мов з iншого свiту, Його i не Його голос сказав: "Iди, сину..."

    Гай-гай! Легко сказати - iди. А при яких здобутках? Якою дорогою? Що ж, помiркую. Лишень не вибiгати на торг ранiше за коня!


    Повз мене заклопотано прочовгав Молотковський, прокашляв Герасимчук, мелькнула Крочакова Ревека. На кутi, окрiм Левадишиної, ще шiсть хатин. Я перечекав, поки й решта вирядить посланцiв до Шехтманової крамнички. Петро Стiнковий i Федiр Загата повискакували з оборв в одну мить, але Петро завовтузився iз защiпкою i пропустив недруга (вiдтодi, як Загата посварився з нацiоналiстами, сусiди не в ласцi). Загата, порiвнявшись зi мною, кинув: "Як зима, Повсюдо? На той рiк можна сподiватися врожаю"? А Петро, проходячи, на зло Федоровi, зосереджено дивився пiд ноги.

    Нарештi, в село з кошиками подався Богдан Онук. Я рушив завалами в протилежному напрямку. Пiдгартований морозом, снiг пересипався за халяви. Я зачерпнув пригорщу, покуштував на смак. "Теж, мабуть, цiлющий". Про це доводилося чути щозими. "Як?! Не вiрите, що снiгова вода цiлющя? - наш сусiд Северин Шутько вимовляв замiсть "ща" - "щя".- А диви! Жили б тодi в горах по сто рокiв!.."

    Я мотав на вус i кривився. Чому батько не перевезе нас у Карпати? Там дожили б ми щонайменше до двохсот. От надивилися б усячини!.. Та батько мовчки похитував головою, потiм, дратуючи Северина, стиха бурмотiв: "Скажи, добродiю, iнше: нема ось багатшого краю за наш, а люд споконвiкiв у злидотi". Пiсля цього вони заглиблювалися в полiтику, затiваючи не перший i не останнiй "бiг до моря"2, а я, понудившись, поки не показувалося сонце, нишком задкував до сiней - i до хлопцiв, лiпити снiгову бабу.


    2


    Вимушена тактика боїв мiж нiмецькою i французькою армiями пiд час першої свiтової вiйни: боячись бути обiйденою з флангу, i та i та армiя змушенi були розгортати фронт, поки вiн вперся в море. (Прим. автора).

    Удома в нас перший день зими святкували. Мама спозаранку втискувала мене в стару "амунiцiю", i я вибiгав пробивати слiди. З хатнього сутiнку з-поза вiкон за мною стежили усмiхненi очi, i йшла напрочуд лагiдна розмова про те, наскiльки я вирiс, як змiнився. Розчервонiвшись на морозi, ховаючи в старезне дрантя закляклi пальцi, я волочив замети якомога довше, бо лиш цього дня батько з матiр'ю бесiдували так, нiби щойно побралися. Правда, вони в мене не їлись поїдом, як iншi. Ото пiднiме їх досвiток, i починається: того нема, i того нема, i те здалося б, i без того не обiйтися. А тодi мама з таким самим незаперечним правом, як на молитву, сiдала до вiкна плакати. Батько й собi раз по раз поглипував на вiкно, нiби вулицею повинен був пiдкотитися зi скарбами возище, що випадково десь забарився, нервово барабанив по скринi обрубком пальця (пам'ятаю з гуральнi дiдича Повча) i хмурився. Але, врештi-решт, нестаткам хоч трохи можна було зарадити роботою, i вона гнала їх iз хати. Мама зiтхала, мов важко їй було покидати свiй закуток скорботи, батько коротко лаявся: "Паршивий свiт! Видко, не проживеш, як не будеш кривдити!"

    Мене обступала самотина. Вибравшись на горище, я цiлував надщерблену татарську шаблю, видобуту з Днiстра ще маминим дiдом, i з розгону встромляв у стрiху на страх ворогам...

    Батько розмовляв зi мною мало. Та все, що. вiн при менi казав, чогось глибоко западала в пам'ять. Довго, примiром, мучили слова: "В українцiв гiрка доля, як у негрiв". Скiльки я не мiзкував, що те може означати, так i не дiйшов смислу. Проте, можливо, за цi дивнi реплiки я дуже любив батька. Я їх згадував i в гiмназiї (особливо пiсля того, як почув, що Атлантиду поглинула земля, а друїдiв - цивiлiзатори 3), i пiсля того, як мене вигнали, i я вчився майстерки у Львовi, i в окопах.


    3


    Уряд Австро-Угорської iмперiї вiв полiтику на асимiляцiю населення Захiдної України. "Цивiлiзатори" проголошували "Цезар пiдкорив друїдiв, спаливши Алезiю" (малися на увазi iсторичнi i культурнi здобутки друїдiв).

    У передвоєннi роки батько несподiвано замкнувся. Мовчить, немов полудень, нагнiчений спекою Я боявся за нього. бо, здавалося, вiн ось-ось вчинить щось непоправне. Нiби вiдчуваючи мою тривогу, вiн, бувало, запитливо зиркне на мене, примружить очi i... наче щось важливе згадавши, iде геть. У мене серце було не на мiсцi: чого криється, з чим? А тепер я знаю: коли в мряцi гине надiя, людина починає жити самотужки. Жахливий тодi двобiй з життям, сповнений прикрих випадковостей, дикостей, дивини (може, й мене таке чекає...). Але на думку спадає болючiше: а що, коли з якоїсь причини батько не хотiв дiлитися своєю присмерковою тугою i смутком?

    Нема. I привид, мабуть, бiльше не прийде.

    Од усього зостався куций пружечок споминiв, щоб не забувати. Десь я чув, що спомини спонукують розшукувати втрачене. Не зичив би нiкому. До минулого звертаються, коли несила жити сучасним i коли мусиш починати з того, на чому тебе вихопило iз колiї. А шанси?.. Побачимо.

    Зима. Як колись, село димить кiзяками. Вiтально похитують гiллям ялицi, небо - мов нерозоране поле, поле - як зачарована, сповита в саван красуня, яка от-от схопиться i усмiхнеться людям. Ба нi! Не скоро. Тiльки-но листопад. До речi, я охрестив би цей мiсяць тронопадом, якби справа лише в тронах. Насправдi до весни далеко...

    А тепер назад, Прокопе. Холодно. Нинi вже грiх, якщо минеться без чарки.


    У наших Колобродах звичайнi люди, i живуть вони звичайним життям. А як взяти загальнiше, то що свiт, те й вони. Я тричi обiйшов Гривастюкову канцелярiю i тричi опинявся перед дверима крамницi. Там iшла дискусiя на близькi менi теми. Хмiльний гамiр заманив мене.

    У тютюновому чаду на широких ослонах сидiли розважливi газди i цiдили вино.

    - Нiмець хитрий, як лис: буцiм здався, а насправдi...

    - А ви знаєте, що Льєж бомбардували з чотиристамiлiметрових гармат?

    - Якби Жофр4 докумекав, що намислив Шлiффен5, то дав би фрiцам припарки.

    - А якби Мольтке6 не зазнався, то примусив би французьких генералiв переодягатися в спiдницi. Треба ж було йому гнатися за недобитками.

    [4 Головнокоиандуючий французьких армiй у 1914-1916 рр.

    5 Нiмецький вiйськовий стратег.

    6 Фельдмаршал, представник старшого поколiння нiмецької вояччини]

    - Перед вiйною Нiмеччина мала золотий запас у сто двадцять мiльйонiв марок.

    - А шанцевий iнструмент забороняли видавати...

    - Посуньтеся,- штовхнув я .Молотковського.

    - Майте на увазi,- казав у цю мить коваль,- що Вiльгельм 7 - то був .сучий син.

    [7 Нiмецький iмператор Пiд час листопадової революцiї в Нiмеччинi втiк до Нiдерландiв, у 1933 роцi висловив свою солiдарнiсть фашистам.

    - Але на телеграмi Лiхновського,- втрутився я,-цими самими словами обiзвано Георга V 8. У владик кожне слово на пiдхватi.

    8 Англiйський король

    - О, моє шануваннячко, пане Повсюдо.- Молотковський зробив для мене мiсце на ослонi.- Ми ось... За ваше здоров'я, пане Повсюдо! - Вiн перехилив кварту i, скривившись та скрипнувши зубами, додав:- Вiйна, знаєте, це таке дiло... для кого старатися?

    - Але ж вiйна закiнчилась?

    - Нiколи не закiнчиться.- Молотковський люто вирячився на Головацького.


    Маєте рацiю,- зiтхнув я.- За все добре!

    - Повсюдо! - вигукнув з кута Iлля Гордiй, невгомонний анекдотист, старий парубок (до цього вiн мене не бачив).- Хлопцi! Приймаю Повсюду в заступники на дiвочому фронтi. Слово честi, вiн проп'є з нами всю валюту, яку заробив австрiйським штиком, i нiколи не ожениться. Увага, панове? Коли господь прийме нашi душi, прошу вiд громади пам'ятника: ми з Повсюдою на бочцi вина. Освятiть пам'ятник поруч з цiсарем.

    Менi раптом пересохло в ротi од його пророцтва, i я почав пити одну за одною. Подумки я протестував: "Iлля - божевiльний. Не слухай. Прокопе. Ти сам знаєш, що треба робити. Це баламути. На словах вони - одне, а в душi теж хотiли б почати заново, та не мають вiдваги i котяться за iнерцiєю. На себе будуть колись нарiкати. А ти йди своєю дорогою..."

    Пиятика дiйшла такого розмаху, що стала нiби роботою. Пили сквапно, мовчки, ненаситно, як самозреченi.

    - Аборигени 9,- пробурмотiв я.

    9 Тут вжито в значеннi-люди з закостенiлими традицiями. Австралiйськi аборигени, наприклад, вiрять у тотемiчнi символи. Безглуздi традицiї - непорушний закон для аборигенiв. Вiн прив'язує їх до легендарного минулого, прирiкаючи на первiсну дикiсть. Австралiйськi аборигени загнанi в резервацiї, негласно присудженi на винищення.

    - Що ти сказав? - затермосив мене Iлля, звiсившись надi мною.- Що ти верзеш?

    - А-бо-ри-ге-ни... - Я сп'янiв.- Череда, орда, латифундiя, рента, розтоптане сумлiння.

    - На,- Iлля подав менi чиюсь наповнену кварту.

    Серце вистукувало ковальським молотом. Я ледве сидiв, обтяжений вином. Я ще бачив, як звалився пiд стiл Молотковський, вiдтак Головацький, i зрадiв: я ляжу останнiй i нiчого їм не виляпаю.

    Бiля вуха хропiв Iлля. Не хропiв, а декламував:

    То я на Чорному морi, то на суходолi,

    Пiд припiчком долi,

    На припiчку духи душу,

    На каменi рибу трушу,

    Пiд лавлю човном плавлю,

    А коло порога пристань знiмаю.

    Де то взялася на Чорному морi та на суходолi бистрая хвиля

    Та куцому собацi

    При самiй с-цi

    Хвiст одкусила...

    - Мовчи! - закричав я, але тут же зрозумiв, що це я , плету казна-що. Зцiпив зуби, затулив долонею рот, але звiдтiль булькало-воркотiло:-Як-то на свiтi поживати, яке собi занятiє мати?..

    Остання крихiтка свiдомостi забила на сполох; зараз. я почну сповiдатися. Зараз викажу себе з головою. Та раптом вдруге цього дня явився батько. "Встань",- звелiв вiн. "Встаю..." Я пiдняв голову, але на ноги менi звалилась цiсарева статуя.

    - Пусти,заблагав я .

    Вiн мов оглух. Тодi я запитав цiсаря:

    - Ваша свiтлосте, коли скасоване рабство?

    Цiсар блаженно засмiявся:

    - З часу заснування моєї iмперiї.

    -А що таке полiтика?

    Цiсар зiрвався з долiвки i крiзь вiдхилене вiкно майнув на постамент. "Почекай же,думав я собi,- ти од мене не втечеш! Я тобi нiчого не можу вдiяти за ту мiстику, котру ти розплодив у Колобродах, та я з тебе душу висотаю". Я рушив до нього. Тепер на ньому була маска (снiгова чалма, два носи i двi пари брiв. Вiн, здавалося, був наляканий моїм наближенням, та намагався не подати знаку i посмiхався.

    - Кажи! - гукнув до нього.

    - Це надзвичайно велемудра забава,- пробурмотiв вiн.

    - А вiйна?


    Цiсар насупився.

    - Брехня! - закричав я щосили. Небiжчик Клаузевiц проповiдував iнше: що вiйна i полiтика..., що вiйна i полiтика - двi повiї, обидвi голi, але одна носить намисто на шиї, а друга без нього. Весело? Нiкчема ти! Пiсля цього не хочу тебе бачити, здохляку! Чув?

    Цiсар оскаженiв. З його обличчя звалився один нiс. Мене лихоманило, але я не замовк.

    - Слухай ти! А чи не скажеш менi, що цiннiше - скарб чи влада? - Я ще не мiг вiдмовитися вiд спокуси що-небудь вивiдати для себе.

    - З деякого часу - влада, бо це золотий процент, - просичав цiсар.

    - Процент!.. Процент?!-Я отямився, з моїх очей текли сльози. За два кроки вiд мене перед статуєю скульбачився Iлля.

    - Гордiю!

    - Що-о-о?

    - Замерзнеш, друже. Ходи, проведу тебе до хати. Iлля цокотiв зубами, попiд очима в нього засинiли пiдкови.

    - Крiпися,мимрив я.- Богу душу оддаси. Я... Я гартований.

    Ми з бiдою добрели до його домiвки i впали на лiжко.

    Прокинувся я годин через три. Вiд болю розлiталася голова. Було прикро i шкода себе: я ж так добре почав!

    Пiд важкою, ретельно набитою периною хмар на тиху дрiмоту хилився ще один день життя. Щиро побалакати б з ким-небудь. Бодай побалакати...


    Сьогоднi я вийшов з дому пiзнiше. Ревека вже, повертається з крамницi. Iде весела, розмiтаючи кришталевi бризки снiгу. Шехтман - неймовiрний єврей: пiдходить настрiй з кимось посмiятися - смiється, треба поплакати - то плаче за компанiю. Видко, поборгував Ревецi чи щось приємне шепнув. А вона малим тiшиться. Лише раз ще перед вiйною,- було це серед лiта, i я стрiв її пiзно вночi,- щось змусило її спалахнути, як зiрницю в глибинi небес. Стрiв я її з мiшком, а подейкували, що Ревека охоча до чужих курей. Свiтив мiсяць. Ревека стурбовано посторонилася на стежцi, та в мiшку, наче на зло, пискнула курка.

    - Звiдки, Ревеко?- спитав я.- Бродиш понад Днiстром, як русалка.

    - Бо я - русалка - тихо мовила вона.

    - Оце новина!

    Ревека поправила мiшок:

    - I для багатьох.

    I мов мiж iншим розповiла, як з мiста нагодилась їй пiдвода до Грушiвки, а давно запрошувала тiтка, то Ревека провiдала родичiв, їй понавiшували гостинцiв.

    - А ти з читальнi?

    - Еге.

    - Ой, стомилась,- поклавши мiшок, сiла на травi на сугiрку i, спершись на руку, випростала ноги.- Як свiчечка маячиш? Та побалакай з дiвчиною. Дивися: так тихо вночi, аж маркiтно. Як у байраку...

    Вона вмостилася калачиком, пiдперла кулаком пiдборiддя i заглядiлася на золотi леза на рiцi, що купками громадилися до протилежного берега. Обличчя її обрамлювала домоткана опаска, на устах блукала лукава посмiшка, i вони ворушилися, мов вели з навколишнiм супокоєм якусь потаємну розмову. На щоках тiнями вигравали маленькi ямочки. У кожному її русi були натяк i обiцянка, i володiла вона цими секретами по-жiночому вправно, недарма плiткували в селi, що вона приймає чужих чоловiкiв.

    Уже не пригадую, як зав'язалася бесiда про життя, про щастя, одначе вечiрня, яку вiдправила Ревека, залишилася для мене чимось особливим. Подiбної iмпровiзацiї менi не доводилося чути нi до того, нi пiсля того. Я слухав її в повнiй розгубленостi, пiдсвiдоме порiвнюючи Ревеку з вродливими, осяяними розумом царицями, яких у дитинствi бачив на срiбних монетах.

    - Щастя...сказала Ревека. Потiм, зiтхнувши, повторила це слово i повела, повела як циганка ворожбу.- Це, Прокопе, коли... i ще коли, i ще, i ще... Коли надворi весна, все росте, дарує душу i тiло...

    Я приголомшено дивився на неї, не смiючи пропустити жодного слова.

    - ...А ти йдеш полем з опалкою пшеницi i сiєш у пухку рiллю, а до тебе виходить твоя жiнка з дiточками, i ви усмiхаєтеся полю i людям...

    Зi щирою слов'янською розчуленiстю я шкодував, чому Ревека не моя Марина. Тодi поклав би їй на колiна голову, втупився зором у Чумацький Шлях i мiркував би, що таке добро, а що таке зло...

    - ...I всi ви, хто вийшов на роботу i хто принiс на поле доброзичливе серце,- всi дивитеся на небо i кажете: "Ну, тепер пошли, господи, дощу!"

    Менi од вдячностi хотiлося розцiлувати Ревеку, i я ледве стримувався, щоб цього не зробити, бо тодi я ще не соромився своїх почуттiв i не привчився чекати за них розплати вiд життя як за непогашену позичку. А також думав, що подiбне багатство може вживатися iз таким убозтвом лишень у наших краях; хоч воно початок чогось великого i неосяжного, його поглинуть скелi, береги, земля.

    - ...Хмара обiймав небо, починає блискати, i, коли ти розсипаєш останню жменю, падає перша крапля. Ти береш на плечi одну дитину, за руку - другу, жiнка складає до кошика миски, та навколо гримить, i вас перiщить дощ. Ви потюпали розмоклою дорогою, i дома на вас уже не лишилося сухого рубчика. Але ви смiєтеся, роздягаєтеся, вишиваними рушниками розтираєте тiло i кладетеся в лiжко, i вам вiдрадно вiд того, що котяться трiскучi iз дзвоном громи, слухаєте, як за вiкном цiвкотить вода i цiлуєтеся до впаду, i вам завихторюється поцiлувати навiть огненний язик блискавицi. А досвiта виходиш у поле. Видиш бiлий корiнець. Помiчаєш тих людей, котрi вчора сiяли поруч. Гукаєш: "Дай вам, боже, щасливо!" - "I вам того зичимо!" - одвiчають тобi...

    Молитва закiнчилася. Ревека секунду-другу мовчала в задумi, потiм встромила в подiл лице i, ридаючи, тихо заскiмлила.

    У моїй головi завихрилися тяжкi гадки, а Ревека заспокоїлася так само несподiвано, як почала плакати. То була свята iскра. Я її захищав би на всi лади, а люди не бережуть. Ревека пустилася берега, може, й соромиться згадувати ту хвилину...

    - Прокопе, куди? - виспiвує Ревека. У кожусi грiм-дiвчина, а застав її кiлька днiв тому в Левадихи в киптарику до стану - гiнка тополина.

    - Гратулювати цiсаревi, Ревеко.

    - Ха-ха-ха-ха!

    - Велено являтися на мальдунок.

    - Ой матiнко небесна!..

    - Ось запитав недавно, що таке любов. Набурмосився, присклепив око та як зарегоче... Точнiсiнько, як ти оце. Химерний мiй цiсар.

    - А ще про що розпитуєш?

    - Чи змiниться такса на патрiотизм. Вiн гримнув: "Ти прийшов менi поклонитися?"

    - А ще?

    - Радився, де роздобути дахiвку на хату. Нi мур-мур.

    - Хочеш будуватися?

    - Батько наказав.

    Ревека прикрила вiями великi чорнi зiницi, помовчала, здається вражена, згодом мовила:

    - В добрий час, Прокопику!

    - У який-який?

    - Та примовка така,- нiяково усмiхнулася вона, i вiд цiєї усмiшки в мене кров захолола в жилах.- Справдi, будуйся.

    - Для цього дихаю.

    - Треба якось жити.

    - Нiби з моїх думок вичитано. Пора псовi буду мати.

    - А не так?

    - Так, Ревеко. Покладу хату, розведу дiток i щодень буду товкмачити: "Не суньтесь, бiсенята, в полiтику, бо в'язи поскручую".

    - Який ти злий! Хутчiше поправляйся, лiпший станеш.

    --Худого мене кулi минали.

    Ревека тугiше стягнула кiнцi хустки i пiвголосом спитала:

    - З Мариною в гнiвi?

    - Що з воза впало - пропало.

    - Так-так... Ну, то щасливо, Прокопе.

    - I тобi, Ревеко.

    Вона недбало махнула рукою.

    - Щастя залiзне, Прокопику. Не вгризеш, не пiднiмеш, бо важке. До того, як лихо, то є бодай якесь передчуття, а трапляється щастя - нам невтямки, воно й процiдиться промiж розставленi долонi.

    Я збентежено дивився їй услiд. Приблизно те саме говорив мiй однополчанин Альберт Хертерiг, правда, по-європейськи - з присмаком скептичностi. Взагалi там завжди намагаються показати: стоїмо, мовляв, над бiдою. Пiшли вони далi вiд нас чи ще позаду?..


    Погруддя Франца-йосифа поставили в Колобродах у дванадцятому роцi. Прислужився до цього Захар Гривастюк, батько нинiшнього вiйта, колишнiй вiйт. Опудало не викликало фурору, бо на той час кожне поганеньке село спромоглося на божка. Сюди, на край Галичини, вiн доплiвся з необхiдностi, а ця обставина - перша ластiвка банкротства моди та iдей.

    Однак цiсар став на кам'яну брилу, i не обiйдеш, хоч не йди. Його першої .ж ночi облили гноївкою, а другого дня в селi зашумiло вiд вигадок i приповiдок. Священик Охiтва з Омеляном Гривастюком, який саме прийняв од батечка вiйтiвство, тричi попереджували громаду бiля церкви i вивiсили на читальнi папiр з категоричним розпорядженням не плюгавити величну особу. Але що напери! Бiблiя - I та не має того впливу, якого слiд було б чекати. Як казав Северин Шутько, найкращий писаний закон - правда в хатi, а пiд правдою вiн у будь-якому разi розумiв не скруту.

    Отож досi нiхто не може втриматися вiд того, щоб не пустити шпильку в цiсаря. У мене з ним стосунки приятельськi. Росiйськi солдати обiйшлися з цiсарем неввiчливо, зламавши йому ребро. Ми зблизилися, бо це ж саме менi заподiяв якийсь швидкоокий мурин пiд Трентiно.

    Нас кинули в атаку пiсля довгої, ретельної муштри. I нас розстрiляли до того, як ми зрозумiли, хто звiдки б'є. З другої i третьої роти пiр'я посипалося за кiлометр злiва пiд час спроби прорвати фронт на стику ворожих батальйонiв. Словом, дiяли ми за принципом вельмишановного пана Мольтке -"окремо йти, разом битися", за що йому шануваннячко вiд родичiв погиблих i калiк.

    Не можу сказати, чи багато вцiлiло з двох сусiднiх рот, але з нашої залишилося двоє без нiг i я з переламаним ребром. Мабуть, не слiд у наш час обурюватися i нарiкати, впадаючи в жалюгiдне становище людей, якi жебрають спiвчуття, однак ту досконалу механiку бою я не забуду до кiнця своїх днiв.

    Я бiг грязьким полем, а поле було встелене, як тiк зерном, шрапнеллю i понiвеченими трупами. Стогнало, лящало, гуркотiло, а я верещав, глухий i божевiльний. Роздратоване вибухами повiтря перекидало мене з горба на горб, через траншеї, сiтi колючого дроту, потоки кровi. Усе мигтiло, палахкотiло, щезало i воскресало; я прозрiвав i слiпнув, i якби не той самий Мольтке, за яким вiйна - "необхiдний момент в iснуваннi людського роду", я наклав би на себе руки в одну з митей притомностi, аби покинути те чистилище, не дочекавшись раю.

    Раптом я помiтив, що лечу на блискучий, гостро заточений багнет, а мiй штик, теж на совiсть заклинений, нацiлився в груди скривленого, смертельно блiдого чоловiчка з чорним метеликом вусикiв.

    Нас швидше шпурнуло одним в одного. Коли я якоюсь далекою i чужою гадкою подумав, що все, кiнець, щось мене люто вдарило. Я стрiмголов покотився крутосхилом i отямився в доверху наповненiй каламутною водою ямi. Я з риком припав до води позбавленими вiдчуття губами, машинально вiдгорнув рукою плями кровi i пив, поки бiль у шлунку не скрутив мене вчетверо. Зачепившись руками за шкарп, я занiмiв. У мозку сколихнулися якiсь тiнi, трохи згодом вони вишикувалися колонами лiтер, i я прочитав!

    ...Земля пливе, немов хистка вода.

    На руйнування власного труда

    Поглянув досвiд, нинi не потрiбний.

    Потiм погляд ковзнув по нiжно-голубому пружечку неба, i тут же на ньому вималювалось:

    Хто смiлим серцем благородний,

    Той свiй оголює кинджал

    За бога, короля i честь.

    Поволi поверталася свiдомiсть. Я почав пригадувати, де й коли читав цi вiршi. Та новi рядки застрибали перед очима, як зграя навiжених у нестямному танку:

    ...Яка-бо слiпота

    На це зухвальство вас штовхає!

    Дратуєте ж народ,

    Пробуджуючи в нiм жагу до помсти.

    Я перекинувся горiлиць, упершись ногами в дно ковдобини. На все небо прослалося:

    ...При глуздi ти? Поглянь на руки:

    Вони в кайданах,

    Тодi я лiг на живiт, погляд згубився в зморшках вибалка, над яким стелилася золотиста курява диму. Але що сталося: тихо, аж боляче? В здивуваннi праворуч застиг зелений гайок, насторожилось небо, якась пташина сидiла поруч, перехиливши голiвку iз заплющеним проти сонця оком. Я руками затулив вуха, потiм вiдняв. Нi. Двигтiло й скреготало далi, немов з надр планети видобувалися орди людожерiв. Менi здалося, що спокiйно, бо бiльше не вiдчував у собi звiра, який прокидається, коли зойк атаки виносить тебе з окопу. Звiр той лютує до першого дотику тiла до землi (либонь, це вже iнстинкт, здатний передаватися з поколiння в поколiння) i щезає враз, як електричний заряд. Тодi робиться тихо, наче в годину найбiльшої спеки серед залитих сонцем лугiв, коли все живе ховається i нiмiє.

    "Не зачепило",- було першою моєю гадкою. Я спробував звестися i знепритомнiв. У лазаретi згадав, що пив свою кров. Мене вирвало. Потiм я стiльки пiднiмався з окопiв, що втратив лiк. Але нiякий мудрець не переконає мене, що так поводяться на полi бою лиш необстрiлянi жовтодзьоби.

    Цiкаво, що менi Загата скаже? Та вiн п'яний.

    Гей, хто в лi-i-сi, озовися!..

    Шапка на вусi, кожух розстебнений, баламкається кiнець ременя.

    - Повсюдо-Повсюдо, ти єдиний, братику, кому виложити можу про муки свої та й про недоленьку!

    А я бiдний, безталанний,

    Степ широкий - то мiй сват,

    Шапка, люлька - вся родина,

    Сивий коник - то мiй брат...

    - Отже, я твiй коник, Федоре?

    - Дай поцiлую тебе, Повсюдо-Повсюдонько.

    - 3 якої оказiї?

    - Бо я тебе, i-i-i, люблю.

    - Нарештi, один знайшовся!

    - Так, один, Повсюдо. Бiльше тебе нiхто не любить.- Загата перейшов на трагiчнi нотки.-Ти нетутешнiй.

    - Ось тобi маєш.

    - I химерний.

    "Нi одна проблема духовного розвою людини не може бути вирiшена, поки народ невiльний..." Звiдки це?

    - А ти гаразд випив.

    - А що, Повсюдо? Не маю права? Маю! А Степан...Степан нехай їде. Я залишаюся тут. Буду їсти, буду пити, буду гуляти, буду спiвати. Степан нехай їде.

    Сам п'ю, сам гуляю,

    Сам стелюся, сам лягаю...

    - Федоре, а жiнка ж де?

    - Ой Повсюдо! - Загата скривився i захитався з боку на бiк.- Жiнка... А що тобi потрiбно? Ти знаєш приказку, що... Зась, Повсюдо! Зась, от що я тобi пораджу.

    I заспiвав.

    Загата колись був дяком. Батько говорив, що другого такого голосу немає на всiй Галичинi. Одного разу з порога загорланив "За Сибiром сонце сходить", i на скринi погасла лампа. Вiдтодi щовечора над кутком зчинявся рев - то Загата, розкинувшись на лежанцi, гасив свiтло.

    Вiн завсiди охочий похвалитися, що завдяки його голосовi iсторiя змогла повторити легендарну пригоду старокозацької доби. У вiйну багатьох з Колобродiв росiяни мобiлiзували пiдвозити боєприпаси. Дорогами Федiр розважав солдатiв, що голiруч брели на фронт, був свiдком сiчi пiд Буштинським лiсом, де полягло до тридцяти тисяч росiян. Розповiдають, що Загата пiсля цього принишк-приголомшила його приречена впертiсть "москалiв", що майже беззбройнi лiзли на австрiйськi позицiї i сотнями падали, пiдкошенi кулеметними чергами.

    Загата чув, що кожний день вiйни коштує Росiї близько шiстдесяти мiльйонiв карбованцiв i присипляє до вiчного сну шiстсот двадцять шiсть солдатiв.. Першу цифру вiн не мiг собi уявити, а другiй не мiг повiрити - вiн бачив височенну могилу над тридцятьма тисячами трупiв, i в нього вироблялося внутрiшнє переконання, що такi могили виростають перед заходом сонця кожного божого дня.

    Пiвтора мiсяця Загата десь пропадав. Нарештi прибився, i на кожному волосся стало дибки: вiз його був вивершений новiсiнькими манлiхерами i набоями. Те, що вiн iз цим скарбом пересiк лiнiю фронту, межувало з чудом.

    Незабаром росiйська армiя розвинула наступ. Вiдстань до бази збiльшилась, зв'язок був поганий, i валка закотилася в лiсок, який патрулювався австрiйцями. Обоз захопили, спорядження пiдiрвали на очах полонених, а самих їх погнали рити траншеї. Тут Загату впiзнали. Якийсь збiсiлий полковник велiв розстрiляти продажного галичанина.

    

... ... ...
Продолжение "Люди зi страху" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Люди зi страху
показать все


Анекдот 
Два шаолиньских монаха шли в один из монастырей и увидели девушку, стоящую на улице. Она не могла перейти из-за грязи на другую сторону улицы. Один из них подхватил ее на руки, перенес через грязь, поставил на чистое место, и оба монаха двинулись дальше. До самого вечера второй монах не проронил ни слова, и лишь после ужина осуждающе выговорил первому: "Разве ты не знаешь, что нам нельзя прикасаться к женщинам?" на что первый со смехом ответил: "Я оставил девушку там, у переправы, а ты до сих пор несешь ее с собой?!"
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100