Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Гончар, Олесь - Гончар - Циклон

Проза и поэзия >> Русская современная проза >> См. также >> Гончар, Олесь
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Олесь Гончар. Циклон

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

http://www.ukrlib.km.ru/

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    ЧАСТИНА ПЕРША


    I


    У бетонних буреломах все узбережжя. Велетень якийсь, Геракл XX вiку, бився тут з морем, i зосталось побойовище: багатотонне груддя залiзобетону, як пiсля бомбування, лежить вподовж берега в руїнному хаосi. Незадовго перед цим пройшовциклон, кiлька днiв лютував шторм ураганної сили i такого оце накоїв. Ще й ми, прибувши сюди, застали розмови про хвилi, що їх гнало заввишки з триповерховий будинок, про баркаси, що пропали безслiдно... Гороїжиться берег. Де все було муроване та впорядковане, стояло в бiлiй геометрiї балюстрад та альтанок, зараз на кiлометри тягнеться поруйноване, захаращене камiнням пустирище. Все нiби в уламках скель, що звалилися з гiр. В голову не кладеться, що все це лише робота моря - без тротилу, без динамiту... Помiж бетонової грубої сiризни контрастом бiлiють рештки потрощених сходiв якихось, аiби античних, перилець та обличкувань з красивого бiлого каменю. З хаосу брил стирчать покрученi .рейки, iржаве погнуте пруття... Стихiя тут показала себе. Важко повiрити, що здатна на таке всьоточнавсього лагiдна сила води.

    Лише коли застугонить увесь берег i почне вiд ударiв здригатися вночi наш будинок, а вранцi побачиш, як все узбережжя кипить бiлопiнними бурунами, вирує i аж слiпить, i вали; накочуючись, з розгону розбивають себе об груддя бетону, i стрiляють бризки та водяна пороша аж до нас, на другий поверх, - отодi повiриш! Повiриш, що лагiдна хвиля здатна ставати силою грiзною, що, збурену, її нi в який бетон не закуєш.

    Навстрiч узбережжю море котить литво бурунiв. Веснiє вже; цвiте по пiдгiр'ю мигдаль, але весна холодна, з вiтрами, з дощами, i шторми б'ють майже день крiзь день.

    Увечерi з Сергiєм-оператором подовгу сидимо на балконi. На iйших балконах нiкого: готельчик напiвпорожнiй - не сезон, вiтер гуляє по коридорах. Крiм нас, лише футбольна команда на першому поверсi, та й та вже спить: товариш режим повкладав хлопцiв.

    Стугонить узбережжя. Буває, вдень море на якусь годину пригамується, перепочине, а пiд вечiр, зiбравшися з силами, - знов за роботу! З темряви накочуються вали ще грiзнiшi, нiж удень. Гуркочуть з канонадним гуркотом. По той бiк затоки вигинається впродовж берега рядок вогнiв рибальського селища. Раз у раз у повiтря - мiж нами й селищем- злiтають цiлi хмари води - чорнi вибухи нiчної стихiї. На мить вони затуляють вiд нас той далекий разочок рибальських вогнiв, якi потiм знову з'являються, коли вибухла вода опаде.

    Декорацiя свiту досить похмура. Море, що б'є та б'є. Зрiдка звiдкись прожектор у море сягне, в розшаленiлi безвiстi темряви. Мiсяць - димчатий шмат плазми - у подертому хмар'ї... Ще - силуети гiр праворуч. На однiй iз вершин пульсує зiрочка маяка. Пульсує отак нiч крiзь нiч. Глибше в горах - обсерваторiя. Певне, й зараз десь там бiля телескопа чатує давнiй знайомий мiй - сивий професор. Не спить планета. Ночами, крiзь дiр'я хмар - очi у всесвiт.

    З кожним ударом прибою, коли далеко в темрявi берега стелеться шелестке, бiлопiнне, - виднiшає нiч! Бачу Сергiїв замислений профiль. Плечi опущенi втомлено. Нелегкий хлiб кiнодокументалiста. Не перший день ми з Сергiєм в супрязi. Де нас iз ним тiльки не носило! Фiльмували археологiчнi розкопки. Фортецю Овiдiя над водами лиману. Спуски новозбудованих суден. Гранiти монументiв на мiсцi колишнiх концтаборiв. Каменоломнi. Птахiв перельоти... Було потiм ще одне вiдрядження. Особливе, вiдповiдальне. Одне з тих, що ждеш їх подовгу, а потiм воно звалюється на тебе зненацька. Осiнь стояла червоно-багряна, палаюча, суха. З балкона такого ж, тiльки повитого виноградом, дивився, як лопаються, падаючи, каштани, як смаглявiє листя лапате, а далi, крiзь тишу дерев, свiтяться золотi верхи Софiї... Стоїш i весь час прислухаєшся до чогось. I, нарештi, дзвiнок: збирайсь, полетиш далеко, фiльмуватимеш... сам знаєш що.

    I летиш. Куняє Сергiй поруч тебе в крiслi аорофлотнiм. Внизу провалля демонiв, житловища снiгової людини, а ти над пасмом найвищих гiр, над циклонами пролiтаєш, - зараз ти людина майже небесна! Повiнь свiтла довкола тебе. Свiтло висот купає твiй лайнер, i тебе, i твого супутника патлатого, i запаси чутливої плiвки... Ще вона нiщо, tabula rasa, а звiдти привезете на нiй спеку тропiкiв, джунглi, i горе чиєсь, i чорний напалмовий дим. Монтаж, цех друкування, екран. I знову - в дорогу. I хiба ж не прагнув ти життя саме такого? Що у вiчнiм неспокої та в тривогах, в щоденнiй готовностi - одержати завдання й вирушити з кiнокамерою хоч на край свiту... Чи на якiсь зовсiм буденнi кар'єри...

    Треба було нам одного разу з Сергiєм зафiльмувати рiдкiсний вибух. Епiзод iз життя каменоломнi. Близько дванадцятої було зроблено все, що треба. Змовкли перфоратори, громохкi бурильнi молотки. Серiю потужних зарядiв уже закладено в монфлiт, у щойно пробуренi шпури. В кожну свердловину вставлено патрон-бойовик: вiн має виконати роль детонатора. Всю серiю з'єднано. Вiдтепер слово за толом, за амонiтом. Перекрито шлагбауми. Пiднято сигнальний прапор на щоглi. Всюди стирчать застережнi знаки: "Вибух! Небезпечно для життя!" Тиша залягла над кар'єрами, люди поховалися в укриттях. Ждуть у тривожнiй напрузi тiєї митi... Тиша, тиша. Повiтря свiтиться, ряхтить, i бджолинiсть золота гуде в ньому. Гуде, вiбрує, мов далекi великоднi дзвони дитинства.

    Ми теж покинули небезлечну зону, приготувались: камери налаштованi, плiвка закладена, матимем принаймнi шiстдесят метрiв рiдкiсного вибуху. Ось-ось тишу розломить гуркiт, сонце пов'ється курявою, десь дрижатимуть шибки. День буде повен бiлого вiтру, довкола гупатиме каменепад... Ось-ось уже. I тодi Сергiй вiдкладає камеру вбiк:

    - Не буду знiмати.

    - Що сталось?

    - Досить з мене. Всi цi вибухи... в печiнках вони менi.

    - Але ж це вибух творчий, будiвничий, - пробую напiвжартома умовляти колегу.

    Та вiн затявсь. Музику бджоли, полiт її - це вiн би згоден, а так... Сигарета вже лежала в нього на губi, одутлувате обличчя замкнулось в безкiнечнiй байдужостi . до -всього.

    - Та бери ж камеру! Зараз вибух!

    Оператор не зворухнувсь.

    - Ще один гриб вибуху... Та ви розумiєте, що вiн менi нестерпний? Моя психiка його не сприймає. Нi метра плiвки не стану псувати на це, - i витягся горiлиць у рiвчаку. В безодню неба дививсь, сумовито й сонно.

    - То якого ж дiдька ми їхали на цi кар'єри? Адже нам потрiбен був саме цей вибух, нам його замовлено, а тепер...

    Ми посварились.

    I хоч це нiби парадоксально, але вiдтодi ми, здається, потоваришували ще бiльше. Це зовсiм не означає, що мiж нами панує золотий мир, адже такого, як мiй колега, витримає не кожен: злоязикий, причiпливий, все йому щось муляє. На студiйних зборах та рiзних обговореннях виступати не любить, але має звичку реплiками обстрiлювати промовцiв, в тому числi й маститих, i це йому, звичайно ж, не минає безслiдно. Одначе у своїй справi Сергiй вiртуоз, один з наших найкращих молодих операторiв, i з його професiйним вмiнням не можуть не рахуватись. Кiлькома знахiдками, хай поки що досить скромними, короткометражними, студiя завдячує якраз Сергiєвiй камерi. Зненавида до штампу, жага пошуку, всечасне невдоволення собою - це в ньому є, i хiба ж за це не варто людинi дещо й прощати? Один iз наших студiйних часом дивується моїй довготерплячостi:

    - Як ти з пим вживаєшся, з тим Сергiєм Танченком! Вiн же псих. В нього... манiя справедливостi!

    "Манiя справедливостi" - звiсно, гандж неабиякий, та все ж коли довелось вибирати оператора для роботи найскладнiшої, вибiр знову припав на Сергiя. Манера його менi до душi. Дедалi менше трюкацтва, яким хлопець захоплювався один час. Сергiєва камера шукає тепер насамперед точностi, виразностi, природної глибини. Вона не боїться кадру навiть "некрасивого", якщо це треба; iнодi їй мовби з нiчого вдається раптом видобути справжнiй самоцвiт... Вперше нам доведеться знiмати повнометражну художню стрiчку. Дали на ознайомлення пуд сценарiїв, дали час на роздуми, i ось ми з Сергiєм забрались сюди, якнайдалi вiд студiйного вавiлону. Заякорились, терпимо один одного, спiвiснуємо. Тут справдi є змога зосередитись, зiбратися з думками.

    Сергiй умiє читати галопом, запевняє, що вже "освоїв", тепер знiчев'я цiлоденне тиняється з кутка в куток, посiрiв вiд нудьги. Годинами може мовчати, думаючи щось своє. Якщо зрiдка й порушує мовчанку, то лттгттс щоб кинути що одну пезапатентовану iдею на пшгахiд портативнiшої кiноапаратури або щоб проректи ще одну дошкульнiсть на адресу своїх ближнiх - футболiстiв, чиє готельне сусiдство Сергiя деколи навiть дратує. Хлопцi як хлопцi, живуть своїм розписом, тренуються на мiсцевому стадiонi, готуючись до весняних баталiй, але для Сергiя їхнi м'ячi стають здебiльшого каменем, на якому вiн вигострює свої парадокси.

    - Не знаходжу в них нiчого нi динамiчного, нi демонiчного. Дорослi люди, що бавлять дорослих... Слiд вiд польоту м'яча по зеленому полю - невже це той слiд, що його має залишити пiсля себе людина?

    Його не влаштовує i як вони ходять самовпевнено, i що свистять у коридорах та важаться пiсля кожного тренування, i що пiд час дощу, зiбравшись у вестибюлi, крейдою на чорнiй дошцi забивають уявнi голи у ворота суперника. Розробляють пiдступнi комбiнацiї, сушать голови, як краще обдурити суперника, - хiба це чесно?

    Спить мiй колега мало, а обличчя, проте, нiби запухле, щось с совине в ньому, в його круглих, дитинно ясних очах. Нiс - дзьобом. Щодня бачать дiвчата на поштi цей гегелiвський нiс i повняве, з недоспаною блiдизною обличчя, що якось аж жалiбно схиляється до вiконечка: може, щось є? Але кiнооператоровi знов нiчого нема. Хтось довго йому там пише...

    Часом Сергiй дозволяє собi зiгрiти душу десь у порту склянкою кйслющого рислiнгу, пiсля цього сiра маска нудьги сповзає йому з обличчя, - прийде, розляжеться на канапi нашого холодного напiвлюкса i, тонучи в сигаретнiм диму, вiзьметься розв'язувати свiтовi нерозв'язнi проблеми. Найчастiше вони в нього зводяться до пекучих проблем десятої музи. До смуткiв за чимось. Чи не дрiбнiє екран? А були ж боги! Був Великий Нiмий...

    Цього вечора мiй колега теж, здається, не в настрої. Сидить у шезлонзi, курить, спiдлоба розглядає екран штормової ночi. Хоч би постригся: патли стирчать з-поза вух, спереду чуб на лоба напущений, як у бiтла.

    - То на чому ж зупинимось? - питаю Сергiя. - Цей пуд сценарної руди... Чи багато вiн нам радiю дасть?

    - Радiю нема, є мотлох... - Сергiй вживає ще рiзкiше слово.

    Це в його манерi: з плеча, зi всiєю категоричнiстю.

    - Отже, даремно й читали? Змарновано час?

    - А ви iншої думки? Ви щось знайшли?

    Вiн глузує, бо таки є з чого... Схоже на те що це ремiсницьке сценарне добро побувало вже не на однiй студiї... Коли там не йде, тодi його вiдфутболюють нам .

    - Ну; а той, про льонарку?.. Ти ж полiщук, а там є полiський кольор-локаль. Невже не помiтив?

    Сергiй деякий час мовчить.

    - Не кажiть менi про Полiсся. Не кажiть про кольорлокаль!.. - з болем майже викрикує вiн, а потiм пiсля паузи стишено: - Люди горять, замкненi в школi... Кiнь виламується з палаючого сарая... Нiч така страшна: вогонь, стрiлянина, крики... Лежу, як зайаеня, в бур'янi... дух зачаїв. Не ворухнись, бо прийдуть приколють! Пожежа гуде, крокви падають, кiнь крiзь полум'я стогне... Червоне, нiчне, страшне, волаюче - ото i все, що звiдти. Ото мiй кольор-локаль...

    Надовго вiн замовкає. Шкодую, що нагадав Сергiєвi про Полiсся. То драма його дитячих лiт. Малолiток партизанський, вiн випадком був тодi врятований вiд карателiв... Почувається, що пережите й досi ранить його. Розмова наша пiсля цього бiльше не клеїться. Так нi на чому й не зупинились. Виходить, не так просто знайти повноцiнний сценарiй... Досить на сьогоднi. Спати. Може, щось вирине в снах.


    II


    А вранцi знову слiпучiсть, i бiлоснiжнiсть, i якийсь уже не страшний пiсля ночi двигiт ударiв по всiм узбережжю. Б'є море, сяє побережною смугою, дарма що свiт сiрий, сiється дощ. Лiс на гiрських крутосхилах мокро чорнiє, лише шапки гiр, як марсiанськi полюси, зверху до половини вкритi iнеєм. Помiж каскадами пiдгiрних будиночкiв, з-помiж весняної набухлостi що темних садкiв де-не-де пробивається рожеве клубовиння: мигдаль цвiте. Цвiте ранньо, аж нiби протисезонно.

    Щоранку з далечi побережної з'являється вiн. Син чийсь. Хлопчик того вiку, коли фантазiя цвiте i береговi дiтлахи почувають себе Магелланами. Десь аж з-пiд рибальського обрiю, з-над слiпучої смуги прибою, як i вчора, i позавчора, з'являється його темненька щуплява постать. Все виразнiше проступає крiзь мжичку, iде узбережжям, i менi одразу стає якось теплiше, вiдраднiше на душi. Безлюдно, гори в пошматованiм прядивi хмар, сиво i мокро вони обснували по схилах лiси, море жене й жене крутогривi вали, буйок, незникний нi в яку погоду, хилитається десь серед лиснючої гойдави бурунiв, пiрнає та виринає мiж ними самотнiй, а тут - так само самотнiй на всiм узбережжi - з'являється хлопчик. Мабуть, син рибальський. В чорненькiй курточцi, з-пiд якої палає комiр яскравого пуловера, в сiрiй каскетцi, вiн неквапом звершує свiй щоденний узбережний маршрут. В руцi - школярський оббитий портфелик, що його юний господар тримає якось нiби за вухо... На морi нi човника, нi суденця. Все в бiляках воно, текуче, бiлогриве. Вiдкритiсть i непривiття простору. Досi нема рибальських суден, що нiбито вже мали повернутись з Атлантики. А хлопчик є. Берегова далеч затуманена мгичкою, i з тої мгички щоденно, неминуче з'являється вiн.

    Понад розламищами бетонного бурелому йде; наближаючись, часом перескакує з камеяя на камiнь, пристоїть, вглядаючись у блiдо-зелене, спiнене безмежжя стихiї. Може, I виглядає тих траулерiв з Атлантики? Може, там батько його чи брат?.. Часом присяде на сторчма вивернутiй брилi i, нахилившись, заглядає вниз, в шумовиння прибою, в його кипуче сяйво. Наче пита: "Що ти є? Чому свiтишся так?" tЧи, може, щось iнше його там цiкавить. Чи що море викиснуло... Чи що викине? Срiбну монетку, може, давно кимось кинуту на щастя? Чи вистежує вiн рибку якусь, або рачка, або дельфiнят обранених (кiлька днiв тому й таких пiдiбрали, - пiд час шторму побило їх об камiння). А може, i просто цiкаво йому спостерiгати, як iржавi погнутi рейки з кипучої пiни вишугнуть i знову сховаються в шелесткiм, мов весiльна фата, шумовиннi. Довго можна дивитись, як плавко лиже вода кострубату брилу, як на мить огортає прозорою текучою плiвкою уламок сходiв отих, що, зцеменiтованi, перекособоченi, свiтять з-пiд шару тонкої води плитами бiлого, подекуди аж тiлесно-рожевого каменя; серед грубих бетонних брил цi плити бiлiють так нiжно, мовби мають в собi щось справдi античне...

    Ми не чiпаєм юного дослiдника моря - не хочемо вiдволiкати вiд стихiї його увагу. Не треба нiчого питати, не будем доскiпуватись, що вiн там шукає, бо, може, й сам вiн, той хлопчик, не зовсiм ще усвiдомлює природу своєї цiкавостi, не мiг би, може, й пояснити до ладу, чим саме його приваблює вирування прибою, весняний неспокiй моря.

    - Юний сфiнкс у червонiм пуловерi, - зауважує Сергiй, стежачи за ним iз балкона.

    - I сам вiн загадка, i для нього кругом загадки... Кажуть, нiбито в генах уже закладена потреба дослiдження неосвоєного простору... Поряд з iнстинктом i кольором очей закодовано потяг у невiдомiсть. Якась гра: то море пiдкрадається до хлоп'яти, то хлоп'я весело крадеться до моря. З-пiд каскетки затяганої, з погнутим козирком червонiють нахльосканi вiтром вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях, воiга вiдстрибують так спритно, коли хвиля набiгає... Личко худорляве, зосереджене. Надто ж коли хлоп'я отак присяде i, нахилившись, вiдкинувши портфелик, усе щось вистежує з терплячiстю iстинного дослiдника. Iнодi раптом само собi всмiхнеться; сидить хвилину-другу, повите сяйвом усмiшки.

    Знати б, що спричинює той його справдi загадковий усмiх? Худорляве личко яснiє, розквiтає все, освiтлене бiлопiнною хвилею, сама навiть усмiшка освiтлена, хлопчик у своєму невтомному пошуку нiби переживає мить натхнення. Мiж ним i морем нiби виникає якийсь контакт, не збагнене нiким iншим взаєморозумiння, виникає гармонiя, породжена, й пiдтримувана чимось для нас недоступним. Отак i пройде з своїми розглядками мимо будинку, i ми його не запитуємо, що вiн шукає, до чого придивляється, нам просто гарно бачити цей його розмислено уважний обхiд узбережжя, звершуваний за будь-якої погоди, бо для нього, аборигена, нi вiтер, нi дощ не страшний, для людини такого вiку, мабуть, нема нi вагань, нi сковуючих сумнiвiв чи смутку... Весь у полонi цiкавостi пiзнання, у владi своїх нiким не знаних пошукiв, вiн подеколи нiби й шторму не помiчає, шумiв його не чує, увесь задивлений, заслуханий у щось приворожливе, в нерозгадану мову стихiї. Та все ж i пiд час задуми iнстинкт самозахисту його не зраджує, мокрi кеди нi на мить не втрачають чутливої сторожкостi, не забувають вчасно вiдскочити вiд хвилi з веселою хлоп'ячою спритнiстю.

    Море шалiє, прибiй стугонить, бетон, поламаний штормами, лежить всюди навалом, а над усiм цим у цiлковитiй безтривожностi, з своїми думками якимись щоранку бреде, бовтаючи портфеликом, юна людина. I щоранку несе в собi оту невситенну жагу вистежувати по берегу щось зовсiм, може, незначне для нас, а для нього, школярика, таке важливе, таке вражаюче, що вiн сам собi всмiхається, дивлячись униз, у свiтле бiлопiння прибою.

    Пiшло й пiшло чиєсь дитинство, зовсiм не схоже па Сергiєве... Оператор смутковито проводжає очима школярикову постать:

    - Ось вiн, син. людства... Маленький капловухий геракл у каскетцi... З антики прямує в майбутнє...

    Надвечiр стоїмо над морем, на одному з виступiв пощербленої набережної. Погляди нашi сфокусованi на темнiй цятцi, що раз у раз вигулькує в морi мiж бурунами - то вона тоне, то знов виринає... Достоту живе якесь створiння борсається серед хвиль, з останнiх сил бореться за своє життя. Неподалiк готельнi футболiсти потiшаються над одним iз своїх, котрий, запiзнившись, сьогоднi лише прибув i, не встигши оговтатись, одразу зчинив був тривогу на весь берег:

    - Людина тоне!

    Стара вiрменка, прибиральниця, заспокоїла новоприбулого форварда: нi, то буйок в бурунах, не людина...

    Тепер i новачок, серйозний, - неговiркий, разом з усiма успокоено дивиться в морську надвечiрнiсть.


    III


    Вночi все та ж декорацiя свiту: море, вершини гiр, мiсяць, що в дiр'ях хмар, як сива медуза, пливе...

    Сергiй сьогоднi менше сипле сарказмами, настроєний скорiше на фiлософський лад. Розлiгся в шезлонзi, руки заклав За шию.

    - "В беспредельных далях космоса наша планета выглядит прекрасным оазисом", - цитує когось. Улюблена його фраза, чую не вперше.

    Згадуєм народного артиста, спiльного нашого друга, який i iнодi вiдкривається нам iнтимним досвiдом iз сфери психо'логiї творчостi. "Буваю недобрий, буваю навiть злий, дрiб'язковий, - зiзнавався вiн нам одного разу. - Але перед виходом на сцену намагаюсь очистити душу, розбудити в собi що е найкраще, намагаюсь дiйти стану, щоб у душi, звiльненiй вiд житейської скверни, зосталась сама чистота... Бо тiльки тодi до людей дiйде мiй спiв".

    - Чудове правило для митця, - каже з цього приводу Сергiй. - Так треба робити й лiтераторовi, перш нiж сiдати до письмового столу... I нам - перед тим як братись за камеру... Чистою душею спiває! Звiдси й божественнiсть його спiву, оте враження, що його найкраще висловила не зiтхальниця-рецензентка, а проста полтавська селянка: "Коли Iван Петрович спiває по радiо, менi здається, що в хатi... квiтами пахне".

    Вiдгук цей Сергiй, певне, почерпнув десь у ярмарковiй гущi, - в Сергiя пристрасть блукати по ярмарках, по базарах. Можете несподiвано зустрiти його серед лiта де-небудь у Кагарлику на районному торжищi, де очi вбирають глечики, горнятка, миски та полумиоти - свiжовипаленi, мовби ще теплi, дзвенючi, - про такi вироби кажуть: вогонь печi дає дзвiнкiсть, вогонь душi дав красу! Бiля своїх творiнь в незалежних позах посиджують над рiкою часу i самi майстри - той покурює, а той просто сидить у задумi, спостерiгає натовп. Гiднiсть, самоповага майстра - ось тут вона владно й негучно живе. Нема метушливостi, загукування, вiн сидить майже суворий бiля своїх розмальованих виробiв, i другий такий, i третiй... Небагатослiвнi, ведуть торг лаконiчно, достойно, без ярмаркової жвавостi:

    - Так буде?

    - Не буде.

    - А так буде?

    - Так буде.

    Тiльки один з-помiж них - дiдусь дрiмучого вiку, зрання вже, видно, чарку перехилив, бо, розчервонiлий, надто весело рекламує свої ложки-ополоники:

    - Без такого ополоника - хата порожня... Бери, молодице, то будеш хазяйкою!.. Та не перебирай - вони всi однаковi... Що ними - битись?

    - А може, й битись...

    Каса дiдова в недбальствi, забув уже, з кого взяв грошi, з кого не взяв, - пiдморгує до молодиць, наспiвує:

    Вiддай мене за того, Що ложечки струже...

    - Дiду, ви - кiно! - смiються жiнки, i нам аж тут, бiля моря, той смiх їхнiй чути.

    В Сергiєвiм настрої з'явилась великодушнiсть - ознака того, що на поштi йому з вiконечка усмiхнулись чи, може, подали нарештi й листа або телеграму. В iмпровiзацiях на теми рiдного мiста пробиваються лiричнi ноти, постають вечоровi алеї, канделябри каштанiв... Навiть у ставленнi до футболiстiв з'явилось щось схоже на прощення. Десь бiля афiшної тумби Сергiй випадково почув сьогоднi їхню розмову про новий фiльм, думки хлопцiв дивним чином збiглися з його власними.

    I одразу гнiв змiнено на милiсть:

    - Не такi вже вони дрiмучо й вiдсталi. Серед них попадаються доволi iнтелектуальнi фiзiономiї...

    Такої вдачi людина. Думками знов повертаємось до того хлоп'яти, що ми його бачили вранцi. Отi його обходини, придивляння, жага пiзнання, усмiхи загадковi - всйiи чомусь мають для нас значення.

    - Вийшов, як iз мiфа, i знову пiшов, як у мiф... Мимо нас, узбережжям - у мiфи майбутнього. Вiн житиме в третiм тисячолiттi, уявляєте? Ось для кого нам би ставити фiльм. - Сергiй, як завжди, швидко запалюється. - Фiльм для сина рибальського!

    - Про що?

    Гримаса невдоволення з'являється на Сергiєвiм обличчi. IIуд сценарiїв, вiн нам нiчого не дав, - їх вiдхилено безповоротно. I не тому, що всi вони такi вже безнадiйнi, можливо, iнший хтось навiть знайде в тiй рудi щось варте уваги... А нам залишається знову шукати. Хочемо мати щось спiвзвучне життю кожного з нас, таке, що вiдповiдало б нашим настроям, уподобанням, бо тiльки тодi буде справжня творчiсть, пристрасна, зiгрiта душею... А такого ми поки що не знайшли.

    Сергiй, дивлячись на бiлоснiжну побережну смугу, дає волю своїм фантазiям:

    - Оте свiтло прибою, що знизу осявало хлопчика i що вiдкрило нам його загадкову, як у Монни Лiзи, усмiшку... Хiба само воно не є для нас чудом? Свiтло - це сама загадковiсть, принаймнi для мене! Дивовижний, найблагороднiший вид матерiї, вияв її найдосконалiший... Границя її можливого руху. Неперевершено в швидкостi... Воно - -i хвиля, i частка... I, можливо, ще щось...

    - Антипод космiчної тьми.

    - О, ви на жарти одразу... Але ж правда... Вершинний самовияв природи, її шедевр! Зiгрiває i пестить... Витворює чар фотосинтезу... Диво iз див! Недарма ж беремо його як образ чистоти, досконалостi, найвищої енергiї життя. Може, й справдi тут вiдбувається перехiд реального в iдеальне? Кажемо ж: свiтло розуму. Свiтло любовi. Свiтло надiї... Я хотiв би знiмати фiльм... про Свiтло! Про Свiтло як таке. Так би й стрiчку назвати: "Свiтло!"

    - А як це тобi уявляється-на екранi?

    Сергiй не чує, роздумує, заглиблений в себе:

    - Свiтло, скажiмо, як змiст, а форма... Ну, скажiмо: коло. Все в природi прагне дiйти форми кола, опуклостi, кулi. Планети i електрон, небесне свiтило i яблуко чи крапля води... I навiть мозок людський з його пiвкулями... Саме у формi кола природа, по-моєму, найповнiше здатна виявити себе, свою досконалiсть. - Помовчавши, вiн веде далi: - Чув колись вiд одного циркача, що коло у них на манежi має сталий дiаметр i такий вiн у всiх цирках свiту: тринадцять метрiв. Нi менше, нi бiльше - саме такий дiаметр: iнакше кiнь по колу не пiде, первуватиметься, заплутається... Треба неодмiнно тринадцять. Чому? Просто кабалiстика якась!

    - Одначе так можна зачманiти, друже. Свiтло... Коло... Навряд чи це нам пiдiйде. А якщо вже ми вирiшимо робити фiльм про Свiтло, то хай це буде стрiчка про внутрiшнє свiтло люднiш... Kолись ти, здасться, збирайся сам напiсати сценарiй?

    - З являлася думка така. Про дитинство хотiв... Але потiм вiдмовивсь. Надто затемнене тло. Якiсь болючi уривчастi кадри вражень. Нiч розправи, кiнь, що виламується з палаючого сарая... Червоно-багряна тьма, хаос. Горшки, i все... А ось ви змогли б.

    - Теж про дитинство?

    - Або про юнiсть. Якось ви розповiдали про себе, про друзiв своїх. Чому б iiс зробити, скажiмо, про оту чорну одiссею оточення?

    - На цю тому - було.

    - Смерчi вибухiв, димовища баталiй - не це я маю на увазi. Роздум про незнищеннiсть людини - так це менi уявляється... Що вам свiтило? Що утримувало кожного з-вас у життi серед того вселенського хаосу? Якi ви були насправдi? Це ж, здається, про вас та ваших ровесникiв:

    "Мы были высоки, русоволосы... Вы в книгах прочитаете, как миф... О людях, что ушли не долюбив, не докурив последней папиросы..." Тепер, коли вiдстань часу багато що стерла, пригамувала...

    Нi, друже! Нi вiдстань, нi час цього не зiтре. Як болять тобi твої полiськi Лiдiце, так болить i менi ота гiрка, найтрагiчнiша стрiчка життя. Є такий бiль, що, мабуть, назавжди в душi запiкається. Кровоточить - чого не торкнись... Закривавлений наш студбат, що стоїть у житах, схилившись над першою молодою смертю... I живий Днiпрогес, взятий на коротке замикання, де мертво горять генератори i полум'я бурхає з вiкон машинного залу... Той смуток нищення, вiдчай, той бiль, що вже перестає бути болем, - якими кадрами його передати? Нелегко? Виятрює? Болить? Чи, може, саме тому й варто братися, що болить?

    - Так, так, ви це повиннi зробити, - наполягає Сергiй. - Бiльше того: ви не маєте права не зробити цього!

    Фiльм про найтяжче? їх, нiким не зафiльмованих, воскресити й вивести на екран... Чи, може, це не зовсiм навiть етично - друзiв своїх вивести напоказ, зробити об'єктом мистецтва? Адже вони зовсiм не готувались до ось такого, до екранного життя. Просто жили. Боролись. Нiхто з них не думав, що якийсь його жест, i слово, i вчинок раптом колись постане у свiтлi екрана для всiх. I, нарештi, що скажуть вони для нього, який житиме в третiм тисячолiттi, цесь поза межами нашого буття? Може, краще промовчати? Чи треба, щоб знав? Щоб почув їх i зрозумiв? I все- їхнє щоб-взяв собi на карб?

    

... ... ...
Продолжение "Циклон" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Циклон
показать все


Анекдот 
Была у Вовочки корова. А у Маши бык. Привел как-то раз Вовочка свою
корову к Машиному бычку. Бык залез на корову, а Вовочка и Маша сидят
и смотрят. Через некоторое время:
Вовочка:

- Может тоже попробовать?
Маша:

- Смотри сам, ... твоя же корова!
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100