Вход    
Логин 
Пароль 
Регистрация  
 
Блоги   
Демотиваторы 
Картинки, приколы 
Книги   
Проза и поэзия 
Старинные 
Приключения 
Фантастика 
История 
Детективы 
Культура 
Научные 
Анекдоты   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Персонажи
Новые русские
Студенты
Компьютерные
Вовочка, про школу
Семейные
Армия, милиция, ГАИ
Остальные
Истории   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Авто
Армия
Врачи и больные
Дети
Женщины
Животные
Национальности
Отношения
Притчи
Работа
Разное
Семья
Студенты
Стихи   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рубрикатор 
Иронические
Непристойные
Афоризмы   
Лучшие 
Новые 
Самые короткие 
Рефераты   
Безопасность жизнедеятельности 
Биографии 
Биология и химия 
География 
Иностранный язык 
Информатика и программирование 
История 
История техники 
Краткое содержание произведений 
Культура и искусство 
Литература  
Математика 
Медицина и здоровье 
Менеджмент и маркетинг 
Москвоведение 
Музыка 
Наука и техника 
Новейшая история 
Промышленность 
Психология и педагогика 
Реклама 
Религия и мифология 
Сексология 
СМИ 
Физкультура и спорт 
Философия 
Экология 
Экономика 
Юриспруденция 
Языкознание 
Другое 
Новости   
Новости культуры 
 
Рассылка   
e-mail 
Рассылка 'Лучшие анекдоты и афоризмы от IPages'
Главная Поиск Форум

Гончар, Олесь - Гончар - Микита Братусь

Проза и поэзия >> Русская современная проза >> См. также >> Гончар, Олесь
Хороший Средний Плохой    Скачать в архиве Скачать 
Читать целиком
Олесь Гончар. Микита Братусь

------------------------------------------------------------------------

Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"

http://www.ukrlib.km.ru/

OCR: Евгений Васильев

Для украинских литер использованы обозначения:

Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)

Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)

I,i (укр) = I,i (лат)

------------------------------------------------------------------------



    I


    Славний видався ранок: хто вмер, то ще й каятись буде. Снiги тiкають, дзвенять струмки, все навкруги протряхає, парує. Небо оновляється - засинiло зовсiм по-весняному.

    Сад мiй стоїть ще голий, але вже набряк соками, налився, ось-ось розкриються бруньки.

    - Здрастуй, - кажу йому, знiмаючи шапку. Щоранку знiмаю перед ним свою заячу шапку, зав'язану вухами на потилицi. Дiвчата смiються:

    - Ви в нас, Микито Iвановичу, як народний артист! Думають, дивакує старий.

    - Цокотухи, - кажу, - ви не смiйтесь, бо це не дивацтво, без цього сад родити не буде.

    - Без вашого здоровкання?

    - Авжеж... Бо я коли здоровкаюсь до яблуньки чи до грушки, то й дивлюся заодно - яка ти є. Чи не звившкiдник на тобi гнiзда, чи не холодно бруньцi, чи не потребуєш вiд мене якоїсь термiнової допомоги.

    Спокiйний, сумирний стоїть сад. Коли буває вiтряно, тодi, бачили б ви, якими стають мускулястими оцi пружнi дерева! А зараз кожне наче мрiє про щось, глянцевим полиском вилискує на сонцi, а там, де я проходжу, деревце нiби ненароком зачiпає мене, тягнеться до мене своїми живими, вогкими руками. Не дурне, знає, до кого йому тягтися... Ще б пак не знати: в цей сад я вклав двадцять рокiв життя i не менше двiстi рокiв - енергiї.

    Сьогоднi ми вiдкриваємо траншеї в саду. Всю зиму вони були закритi рамами та матками, пригорнутi зверху землею. Траншеї глибокi, довгi, стiни в них обкладенi лампачем i побiленi. Це наш лимонарiй, пiдземний вiчнозелений гай субтропiчних культур.

    Тiльки садiвник повнiстю розумiє садiвника. Тiльки садiвник може зрозумiти, з яким почуттям пiдiймав я сьогоднi першу раму. Витримали чи нi? Здiйсниться наша мрiя, чи, може, все доведеться починати заново? Адже протягом зими цитруси мої сидiли неполиванi, в темрявi, в траншеях, заметених зверху снiгами. Не то що рослинi, таку нiч i людинi нелегко було б витримати. Нiч кiлькамiсячна, як у Заполяр'ї. Звичайно, я i взимку не раз заглядав до них, давав їм пiд час вiдлиги свiтлову пiдкормку, але сьогоднi...

    Вiдкриваю, а в самого серце тьохкає. I дiвчата, невсипущi кадри мої, ученицi й помiчницi, збилися бiля мене, стоять - не дишуть.

    Бути в нас субтропiкам чи не бути?

    Вiдхиляю раму урочисто, наче дверi у свiй завтрашнiй день. Сонячнi зайцi, випередивши мене, вже скiкнули в траншею, заграли в бiлих пiдземних хоромах, освiтивши роту вишикуваних маленьких наших пiвденцiв.

    - Зеленi! Живi!

    Уже ми в траншеї, прощупуємо листя. Воно хоча й ослабло за зиму, проте не осипалось, не вiдмерло. Чую в ньому живий пульс - це головне. Грунт попiд цитрусами затвердiв та спресувався, висмоктали деревця з-пiд себе всю вологу. Тепер ми їх поллємо. Буде вам вода, буде свiже повiтря, матимете свiтла i тепла вволю. Попереду полки розкiшних сонячних днiв.

    - Бачите, дiвчата, увiнчалися успiхом нашi труди. Хiба не казав я, що на наших землях та в наших умовах усе аж всмiхатиметься та ростиме. Не приймається в нас тiльки одне оте дерево...

    - Яке, Микито Iвановичу?

    - Те, якого не садимо. Тiльки воно тут не виросте.

    Помiчницi мої радiють цитрусам не менше за мене. Вони мають для цього повнi пiдстави. Хiба не воювали вони за лимонарiй так само, як i я? Хiба не рили оцi траншеї, аж свiжi мозолi вискакували їм на руках?

    Вiдгортають землю, пiдiймають рами, весело нахваляються:

    - Пiдемо та притягнемо того цибатого морганiста сюди! Зiгнися, неймовiро, в дугу, залазь у траншею, та подивись: живе наш лимонарiй!

    Я знаю, кому погрожують мої комсомолочки. Вони мають на увазi нашого шановного бухгалтера Харлампiя Давидовича Зюзя. Адже це вiн очолив торiк проти мене опозицiю, коли я поставив на правлiннi питання про цитруси.

    - Ми вас поважаємо, Микито Iвановичу, - просторiкував тодi Зюзь. - Нiхто не стане заперечувати, що завдяки вашим сортам черешнi та яблук наш "Червоний запорожець" уже має чималi прибутки, iнакше кажучи, ми опинилися в числi колгоспiв-мiльйонерiв. До вас їдуть "Победами" вченi, в газетах вас величають войовничим мiчурiнцем, самородком. Все це так, визнаємо. Але те, що ви, Микито Iвановичу, згарячу нав'язуєте нам зараз, то... дозвольте! Чи ми Крим, чи ми Одеса, щоб братися за субтропiки? Ми, як вiдомо, Приднiпров'я, крайня таврiйська пiвнiч. Певне, з огляду на це нас i зверху не чiпають - плану по цитрусах нам не спущено. Так чого ж нам товпитись поперед наших пiвденнiших сусiдiв, куди спiшити? Чи сад у нас, може, малий, не засипає нас фруктами? Хай лишень тi спробують, кому нiчим похвалитися, пiвденнiшi за нас, побачимо, що в них вийде. Культура нова, незнайома. А вийде - тим краще! - їхнiй досвiд охоче переймемо. Бо хто ж iз- нас проти новаторства в природi? До лимона, товаришi, я сам був iнтересант: з власної iнiцiативи пробував колись вирощувати його в хатi, у горщику. Все вiн у мене мав, мабуть, тiльки чаю з цукром пiд нього не давав, одначе взимку таки взяв та й захирiв, до весни i листя з себе скинув. А чому? Бо не та зона.

    - Не тобi, - кажу, - першому попадати пальцем у небо, товаришу Зюзь. Доки такий розумний, як ти оце в нас, стоить на березi та розглагольствує, дурень тимчасом уже з успiхом рiчку перебродить. Пам'ятаєш, колись були скептики, якi казали, що й виноград у нас не витримає, звiдусiль каркали на Микиту, коли вiн висаджував першi кущi. А зараз, де тi знавцi, де тi авторитети? Давай їх сюди, я їх у винi потоплю з наших нових зимостiйких сортiв винограду!

    - А справдi потопили б, - зауважує наш голова товариш Мелешко. - Тiльки чи вигiдно?

    - Або, - веду далi, - вiзьмемо ще iсторiю з бавовником. В першi роки, коли наш український пiвдень лише починав освоювати цю культуру, з усiх бокiв тодi нам сичали: не та зона! Не вистигне! Не розкриються коробочки до морозiв! Було ж таке, товаришу Зюзь?

    - Тодi з умислом сичали, - погрозливо совається на ртiльцi Зюзь, - ти не рiвняй, будь ласка!

    - Тодi з умислом, а зараз ти, мабуть, без умислу вже протер кiлька штанiв, витканих з голопристанського або мелiтопольського бавовнику. З того самого, в який не вiрили!

    - Це не зовсiм те, - кидає Зюзь.

    - Те, - кажу, - те самiсiньке.

    Тодi вiн, неборака, спробував мене на теорiї збити. Притяг сюди нашу пересiчну температуру, козиряє загальновiдомими даними про кiлькiсть сонячних днiв, потрiбних для нормального визрiвання цитруса. Думає, що припер уже Братуся до стiни, радується;

    - Не сходиться баланс? Прiрва велика?

    - Якби, кажу, сходився баланс наших клiматичних умов, то нiчого було б i ломитись у вiдчиненi дверi. Цитруси давно б уже поширились на Українi.

    - А зараз хiба ми клiмат собi переобрали? Що ви зараз можете протиставити суворостi наших континентальних зим? Адже йдеться не про якийсь новий зимостiйкий сорт цитруса - за такий би ми обома руками! - йдеться про тих же самих нiжних пiвденцiв, якi i в новiй зонi вимагатимуть свого без знижки. Звiдки ви, товаришу Братусь, сподiваєтесь одержати для них оту невнстачаючу кiлькiсть сонячних днiв?

    Висловився i переможно жде. Тiльки-но я рота розкрив, щоб проковтнути Зюзя... Щоб проковтнути товариша Зюзя разом з його окулярами та журавлиними його ногами, як десь iз сiней у цей час, випереджаючи мене, лунає йому хором:

    - Решту днiв ми самi грiтимем його!

    - Грiтимем, аби рiс!

    То мої - оцi ось - комсомолочки поспiшили менi на виручку. Мало не вся моя бригада упрiвала тодi в сiнях.

    - Та ви такi, що нагрiєте, - скрушно зауважив голова, а сам, бачу, пряде очима на Лiдiю Тарасiвну, що та скаже. Агроном Лiдiя Тарасiвна Баштова, як вiдомо, у нас парторгом, i думка її - навiть для Мелешка - дуже авторитетна. Але Баштова має витримку i нiколи не спiшить кого-небудь насiсти своїми думками. Стиль у неї такий.

    - Викладайте, товаришу Братусь, свiй план, - спокiйно звертається вона до мене.

    Викладаю, тиша запанувала, а Зюзь тимчасом на рахiвницi цок та цок. Щось плюсує собi та мiнусує. Коли я кiнчив, вiн знову домагається слова.

    - Якщо трудоднi, закладенi в усi цi роботи, - заявляє Зюзь, - та переведемо на грошi, буде це кругленька цифра з чотирма нулями: щось порядку десяти тисяч. Скажiть, товаришу Братусь, скiльки лимонiв можна купити на ринку за десять тисяч?

    - Я думаю, що рокiв три чаювали б, - зауважує Мелешко, явно пригнiчений Зюзевими чотирма нулями. - Якби послати в Грузiю чоловiка до наших друзiв у Махарадзевський район та домовитися з ними оптом... були б ми гарантованi.

    - Притому ж нiчим не ризикуючи, - ожвавiвши, наполягає на своєму Зюзь. - Наш "Червоний запорожець" не науково-дослiдна станцiя, щоб вгачувати по десять тисяч в якiсь невiдомi експерименти.

    Знову, тiльки-но я зiбрався йому вiдповiсти, як бiля дверей люд раптом хитнувся i наперед, бачу, розшарiвшись, пропихається моя червонощока Оришка. Хiба могла вона стерпiти, щоб на менi ще хто-небудь їздив, окрiм неї? Що Оришка дома зi мною робить - того нiхто не знає, але на людях вона завжди готова вступитися за свого войовничого мiчурiнця.

    - Слухайте Зюзя, люди добрi, - обурено галаснула Оришка, - вiн вам наклацає нулiв! Хiба ви вже забули,. як позаторiк у нього куряче яйце обiйшлося в сто сорок карбованцiв грiшми?

    - То була помилка, - з готовнiстю наїжачився, Зюзь, - i нiчого менi нею довiку очi колоти!.. Я за те яйце вже був пiдданий заслуженiй критицi!

    Товариш Мелешко почав мирити:

    - Ви по сутi давайте, по сутi.

    I досi не збагну, до кого стосувалося оте Мелешкове "по сутi": чи до Зюзя,. чи до Оришки, чи до обох разом.

    А Лiдiя Тарасiвна тимчасом слухала та тiльки мружилася до ораторiв (це в неї звичка така - мружитися до кожного, наче до сонця). Потiм попросила собi слова.

    - Поганi були б з нас господарi, якби ми по десять тисяч випускали на вiтер, - сказала Лiдiя Тарасiвна. - Але що, коли не на вiтер, товаришу Зюзь? Що, коли в майбутньому саме в нашiй Кавунiвцi, в нашому "Червоному запорожцi" з'явиться один з нових зимостiйких сортiв українського лимона? В якi тисячi тодi ви вбгаєте вартiсть його для нас i для всiєї країни? Уявiть собi - кожен з наших колгоспiв має вже свiй лимонарiй. Моя чи ваша дитина, захворiвши, одержує цiлющий плiд, одужує. Дорого, кажете. Що ж може бути дорожчим за здоров'я наших дiтей? Пробачте менi, Харлампiю Давидовичу, на словi, але ви мiркували тут сьогоднi... як крамар. Хай колгоспний, але крамар.

    В цей момент i Мелешко, змикитивши, в чому суть, глянув на свого буха спiдлоба:

    - Розвiв тут нам цiлу опозицiю...

    - Ви намагаєтесь, - нiби не чула Мелешка Лiдiя Тарасiвна, - пiдрахувати на пальцях те, для чого потрiбнi, може, астрономiчнi числа. Адже йдеться про найглибше перетворення однiєї з важливих дiлянок природи, про поширення субтропiчних культур у зовсiм нових для них районах. Подумати тiльки, товаришi! - пiдвелася з-за стола Баштова. - Цитрус на Українi! Коли це було? Та ми цю культуру не то що... Нам треба на "ви" її називати!

    Отак сказала Лiдiя Тарасiвна. На "ви"! За цю чутливiсть я став її поважати ще бiльше.

    Вже вирiшив: коли дiждуся свого лимона, то першу скибочку їй пiднесу, Лiдiї Тарасiвнi, за прогресивнiсть її натури.

    - Чи так, дiвчата?

    - "Так" у нас нiчого не буває. Яснiше формулюйтесь, Микито Iвановичу...

    - Коли, кажу, знiмемо свого лимона-первака, то першу скибочку Лiдiї Тарасiвнi - на пробу.

    - Вiрно! Їй!

    - Знову, бач, нашi уми сходяться.

    - А Зюзевi дасте? Хм... Зюзевi...

    - Зюзь хай собi законним шляхом виписує, по накладнiй. Статуту ми тримаємось i заради нуля розбазарюватись не будемо.

    Повiдкривавши траншеї, сiдаємо снiдати. Дiвчата розцвiлися, розшарiлися пiсля роботи - бачу, що жартувати їм хочеться. З ними у мене чудо нарозхват: тут тобi ха-ха-ха, тут тобi й гу-гу-гу, вже й гарбузи подiлили.

    Вiдмiтнi в мене комсомолки! I зараз вiдмiтнi, а ще бiльше видiляються вони влiтку, коли збираємо фрукти... Хлопцi-гiрники з сусiднього Червонопрапорного рудника якось хвалилися менi, що дiвчат з моєї садової бригади вони впiзнають, якщо навiть електрика в клубi погасне.

    - Як же це вам вдається? - зацiкавило мене.

    - Знаємо - як, Микито Iвановичу! Тодi, в пору збирання врожаю, кожна з ваших дiвчат яблуками-ренетами пахне!..

    Бач, який тонкий, який розвинутий нюх у молодих гiрникiв. А менi вже не чути. Правда, може, тому, що я сам пахну; якось казала менi про це Оришка (вона в мене круглий рiк теплим коров'ячим молоком пахне).

    Пригощають мене дiвчата пирiжками, зачiпають то так, то iнакше.

    - I чого ви, невгамовнi, в'язнете до старого?

    - Що ви, Микито Iвановичу? Який ви старий? Ви ще без драбини на хату вискочите!

    - Дивлячись на яку хату. При теперiшнiй архiтектурi... не берусь.

    Просять, щоб я сочинив їм що-небудь на вiдкриття весни.

    - Що ж я вам сочиню?

    - Ну, як були ви молодим...

    Ах, сороки, ах, бiлобокi! Це їхня улюблена тема.

    - От хочете - вiрте, дiвчата, хочете - нi... I я розповiдаю їм чисту правду, як був я молодим та була в мого дiда шовковиця, одна-однiсiнька на все подвiр'я. Тепер я догадуюсь, що була то не шовковиця, а безплiдний шовкун, бо не родило дерево зовсiм. А нам, усьому Братусiвському вивiдку, дуже та й дуже хотiлося, щоб воно родило!

    Щозими, пiд новий рiк, виходив уночi дiд наш Каленик босонiж на подвiр'я I погрожував дереву сокирою:

    - Роди, бо зрубаю!

    I всi ми сподiвалися разом з дiдом, що дерево злякається i почне з наступного лiта родити.

    Наступало лiто, а самотнє уперте дерево знову нiчого нам не родило.

    Дiвчата не вiрять, смiються. А менi чого смiятись? Я не смiюсь, я виклав Їм чистiсiньку правду.

    - Нi, ви таки в нас, Микито Iвановичу, справжнiй народний артист!..


    II


    Оцей сад можна вважати живим лiтописом нашої артiлi. Гляньте на нього. Думаєте, з предка стояли тут квартали шафранiв та симиренкiв, кальвiлiв та ренетiв зототих? Думаєте, завжди трiумфально шумiли тут оцi вiтроламки з яворiв та пiрамiдальних високих тополь? Слiду не було.

    Лежав край села в обiймах днiпровських рукавiв голий гористий острiв. I вода була поруч, а нiщо на островi не родило, окрiм чорних колючок-якiрцiв. З весни бувало ще сяк-так, до червня худоба побродить, а потiм, як налетять iз степу гарячi суховiї, усе повигорає дотла. Не раз я поглядав на наш острiв: гуляє дарма, з року в рiк жовтiє пустирищем попiд плавнями, наче шматок тiєї аравiйської пустелi.

    Та що я тодi мiг вдiяти, навiть зi своєю Оришкою в супрязi?

    В рiк великого перелому, коли ми утворювались, я сказав собi:

    - Наступає, Микито, твiй час. Вiдтепер матимеш де розгорнутись i здiйснити свої давнi задуми. Тепер ти, чоловiче, i гори покотиш.

    Мене вже й тодi цiкавили питання пiдвищення морозостiйкостi рослин i лiквiдацiї перiодичностi плодоношення, оцi вусатi питання, якi ще й сьогоднi спокiйно спати менi не дають. Я вже й тодi пробував викидати рiзнi коники з природою, пробував дещо схрещувати, використовуючи для цього нашi мiсцевi народнi сорти. На той час мою черешню "Пiонерка" знав мало не весь український пiвдень. З усiх усюд iшли до мене за саджанцями "Пiонерки", - що мав, роздавав, хотiлося, щоб скрiзь росло й утверджувалось.

    Але ж тiснота, нiде було менi розмахнутись! Садибу мав таку, що якби лягла Оришка впоперек, то вже i в сусiдову ногами вперлася б. I розсадник у мене був вiдповiдний до тих можливостей: притиснувся бiля хати - долонею накриєш. А люди йдуть - дай дай... З дорогою душею б, та хiба на всiх настачиш?

    Пам'ятаю, спробував якось був ще й травополку перевiрити у себе на вгородi, так Оришка мало не вiдлупцювала. - Хочеш, щоб я твою люцерку в борщ кришила?

    В колгоспi настали iншi можливостi. Запропонував я закласти великий колгоспний сад мiчурiнського взiрця. Карпо Васильович Лисогор, що зараз працює директором Солончанської МТС, був тодi в нас секретарем партiйного осередку, спасибi йому - твердо пiдтримав мою iдею.

    - Закладаймо! Але де ж закладати? Польової землi жаль...

    - На неудобках!

    Iдемо ми втрьох у розвiдку на острiв: Лисогор, я - Микита Братусеня i Логвин Потапович Мелешко, наш теперiшнiй голова (вiн у нас головує вiд самого початку нашої ери).

    Iдуть три фундатори, колючi якiрцi з пiском лiзуть в роззявленi Микитинi черевики, а навкруги молочай жовтiє, будяки стоять, мов черкеси в мохнатих шапках, зеленi ящiрки та шипучi гадюки свистять з-попiд нiг. Розвелося нечистi, розплодилося, як у Ноєвiм ковчезi.

    Стали, оглядаємо ковчег. Даються взнаки агресивнi схiднi суховiї, вже добираються до нас, перетворюють наш, зелений при дiдах, острiв у зализень бурої гиблої пустелi...

    - Ростиме сад? - питає мене Карпо Лисогор.

    - Мусить, - кажу, - рости.

    Зiтхнув Мелешко.

    Звичайно, я знав, що нелегко буде йому рости. Треба зрошувати, удобрювати, запровести найсуворiшу агротехнiку, одне слово - доведеться докласти розуму i рук та й рук. Одному це було б не пiд силу, але ж я тут не бунтар-одиночка, за мене вся колгоспна система. Ось чому я тодi сказав, що - мусить рости.

    Мелешко, хмурячись, розминає в пальцях острiвну супiщану землю i навiть нюхає навiщось її.

    - Вимотає цей сад усi жили з нас... А чи окупиться?

    - Будемо сподiватись, що окупиться, - вiдповiдає Мелешковi Лисогор. - Звiсно, доведеться потерпiти й повоювати. Сад - це не редька i всяка така петрушка, яку сьогоднi посадив, а завтра вже маєш iз неї копiйку зиску. Хто живе лише сьогоднiшнiм буднем, той не стане займатися садайи. Тут потрiбнi люди з мiдними нервами, з далекою вiрою, справжнi оптимiсти.

    - Дай, - кажу, - руку, Карпо!.. Досi думав, що я так собi, просто Микита Братусь iз Кавунiвки, а зараз бачу - нi! З голови до п'ят почуваю себе отим оптимiстом. Будемо зрошувати: вода близько, весь острiв оповитий живою водою, днiпровськими текучими рукавами. Запряжемо науку, пiдпряжемо технiку, кохатимем кожне дерево. Муситиме родити!

    - Що ж... добре, - сказав Мелешко. - Попробуємо. А коли вже вiн скаже "добре", то будьте певнi, поставить на ноги живого й мертвого, з ночi товктиметься, як домовик, мобiлiзує всi ресурси.

    - Я думаю, Микито Iвановичу, - звертається до мене Лисогор, - що тобi не завадило б з'їздити в мiсто Козлов до товариша Мiчурiна. Ближче познайомишся, порадишся з ним. Заодно вiзьмеш торбинку острiвної землi на аналiз - там, у Мiчурiна, мусить бути лабораторiя. Проаналiзуєш, дiзнаєшся точно, чого саме їй невистачає. Ти як, Логвине Потаповичу?

    - Не заперечую, командируємо. Тiльки хай товарняками їде, щоб дешевше обiйшовся. Чуєш, Микито? Товарняками дуй.

    - На кришах поїду - бiльше свiта побачу!

    - Отож... А в Мiчурiна саджанцiв проси. Показовий колгоспний сад, мовляв, закладаємо, а з посадматерiалом сутужно. Що не даватиме - все бери, не ламайся, на островi мiсця вистачить.

    Так i порiшили. Взяв я землi на пробу i товарняками та на кришах - до Мiчурiна.

    Невiрно зображують Iвана Володимировича отi, що малюють його сердитим, примхливим дiдуганом. Мудрий, дотепний i веселий був наш учитель!.. Не думаю, що це вiн тiльки при менi був таким.

    Добувся я до Козлова - вже добре похолодало, надворi саме дощ репiжив, а в кабiнетi у Iвана Володимировича було натоплено жарко. Так i ввалився до нього з дощем, вимоклий до рубця.

    Мiчурiн саме щось писав, -схилившись за столом. Пiдвiв голову, окинув мене спокiйним, проникливим поглядом. Не перебiльшуючи скажу, що було в тому поглядi справдi щось величне, апостольське i в той же час пробивалося з-пiд нього зовсiм наське тепло - людське, юнацьке, веселе.

    - А, Братусь... Чув, чув.

    I жестом пропонує менi мiсце бiля стола, по праву руку вiд себе.

    - Розповiдай, за чим приїхав. Говорить мовби й неголосно, а менi здається, що гримить вiн на весь будинок.

    - Порадитись приїхав до вас, Iване Володимировичу. Землi ось захопив для взiрця.

    Показав я йому нашу землю. Терпляче, -повагом вивчав її Мiчурiн.

    - Чудова, - каже. - Смiливо закладайте. А коли вже я на саджанцi з'їхав, Iван Володимирович

    присоромив, що просимо в нього (потiм - таки здався i вiдпустив).

    - Менi, - каже, - не шкода, але ви ж знаєте, що сорти мої розрахованi, головним чином, для просування на пiвнiч. Вас, українцiв, ними навряд чи здивуєш. Не так мої саджанцi, як метод, метод мiй вам потрiбен. Закони управлiння природою та розвитком рослин - оце до вас проситься.

    - Вивчаємо, кажу, Iване Володимировичу, i застосовуємо.

    - Звернiть особливу увагу на сорти народної селекцiї. Там у вас - багатства незлiченнi.

    Поки розмовляли, я розпарився в теплiй кiмнатi, весь парувати став. Помiтивши це, Мiчурiн одразу пiдвiвся з-за стола.

    - Ходiмо, переодягнешся та просушишся. Ба, як розпарувався... Ти ще в мене тут проростати почнеш.

    Нiяково менi було завдавати йому клопоту, пробував вiдмагатися, але - де там... Та ще й Мелешкiв наказ виплив у пам'ятi: не ламайся!

    Пiзнiше Iван Володимирович частував мене своїми зимовими сортами.

    Пробую, похвалюю, а вiн посмiхається:

    - Не бреши, - каже, - от не люблю лестощiв. Сам знаю, що у вас там на пiвднi далеко смачнiшi є... Є, є, у вас там i мусять бути кращi, нiж оцi. Але для пiвночi, де ранiше люди взагалi яблука не бачили, i це вже неабияке досягнення.

    Прощаючись, поклав менi руку на плече, стоїть передi мною - рiдний, добрий наставник.

    - А ви знаєте, Братусь... вам буде важче, нiж менi.

    - Чому, Iване Володимировичу?

    - У вас на Українi культура садiвництва здавна висока, сортимент в основному хороший, не те, що в пiвнiчних районах. Згодьтеся, що нiяке полiпшувати легше, нiж полiпшувати хороше.

    Я, здається, розумiюся на жартах i сам люблю пожартувати. I то, звiсно, жартував зi мною Мiчурiнi Обидва ми в той момент добре знали, кому з нас легше, а кому важче. Бо найважче таки було йому, Iвану Володимировичу, прокладати для всiх нас шлях.

    Звичайно, дорога нам теж не килимами була вистеле" на. Куркулi та їхнi пришийхвости нам i мишей на острiв напустили, i кору ночами на деревах пiдрiзували, i оббрiхували Микиту на всiх перехрестях. Був у нас в тi роки такий собi шашiль житомирський, клоп грушовий, скiльки вiн менi кровi зiпсував... та цур йому! Потопчуся на ньому десь iншим разом, не тепер, коли про нашi великi сади мова.

    Не одразу ми посадили весь сад. Спочатку посадили ярус внизу, довкола острова, площею в тридцять гектарiв. Через рiк, як цей прийнявся, оперезали острiв другим, ширшим ярусом в сорок гектарiв. А вже на третiй рiк освоїли решту, всю гористу частину острова. Сто двадцять га!

    Так поступово, разом iз змiцненням колгоспу, розростався i наш сад, пiдiймався ярус за ярусом все вище, доки не вибрались ми на саму гору.

    А тепер? Що тут у травнi робиться, коли сад квiтує! Iдеш один кiлометр, а довкола тебе сяє i сяє в усi кiнцi чарiвне бiлорожеве царство, iдеш другий, а над тобою все виснуть i виснуть повнi запашнi суцвiття... А в серпнi? На виноградниках по пiвпуда кетягiв на кожному кущi, в саду - гiлля гнеться пiд плодами, мусимо пiдпирати. Пригнешся - низом купи червоних шафранiв горять мiж деревами, випростаєшся - б'ють в очi сонячним блиском кальвiлi, облiпивши крону до самого верхiв'я... У вiтряний день ступити вам нiде - земля встелена стиглими плодами. Вiзьмеш яблуко в руку, щоб подивитися, i таке воно перед тобою красиве, таке божественно-викiнчене, що вже не зважуєшся кинути його знову на землю. Так i тримаєш в руцi, не знаходячи йому кращого мiсця. Мiж iншим, на своїх приятелях-садiвниках я це саме помiчав: не втерпить, пiдiйме яблуко ч землi, а кинути його потiм не зважується, якось наче незручно.

    Менi, ви знаєте, в нашi часи щастить на зустрiчi з великими людьми. Ранiше кого я мiг здибати: волосного старшину, попа, дяка... Та чим вони були великi, чим видатнi, коли я сам голоснiше за них "Хмеля" потягну! А в нашi часи справдi раз у раз видатних людей зустрiчаю. Чи просто везе менi, щастить, чи, може, саме наше життя таке вже стало врожайне повноколосими видатними людьми?!

    Позаторiк вiдвiдав наш сад секретар ЦК. Як i зустрiч з Мiчурiним, нiколи я не забуду той день. Було саме в травнi, в пору цвiтiння.

    Почалося так: прибiгають, задихавшись, до мене в яблуневий квартал нашi джигуни-пiонери (я їм не бороню товктися в саду, хай привчаються):

    - Микито Iвановичу, якiсь машини мчаться через мiст на острiв!..

    - А точнiше?

    - Цiла валка легкових!

    "Хто б це був?" думаю собi i виходжу на центральну алею.

    Бачу, наближається пiшки група людей - машини, видно, внизу оставили. Впiзнаю серед них нашого секретаря райкому товариша Смирнова, Лiдiю Тарасiвну Баштову i всюдисущого Мелешка, звичайно, теж впiзнаю. Вони всi тримаються в другому ешелонi, а попереду хтось iде, жваво розглядаючись, - невисокий, коренастий, в бiлому костюмi, ростом i статурою, як я. Пiдходжу ближче, i дух менi на радощах перехопило: вiн! Наш секретар ЦК!

    Достеменно такий, як на портретах. Посмiхається менi назустрiч ласкаво, привiтно, нiби ми давно вже були з ним знайомi i за столом по-приятельськи сидiли.

    - Здрастуйте, товаришу Братусь, - i подає менi руку. - Так оце вашi володiння?

    - Мої, - кажу.

    А сад цвiтеї Люблю його в усяку пору - i золотим лiтом, i багряною осiнню, i взимку, коли вiн, заiнеїний, дрiмає, стоячи по пояс у снiгу, - але навеснi, та ще в маю! - це справжня казка. Мабуть, тiльки садiвник та бджола можуть тодi зрiвнятися силою своєї насолоди, своєї закоханостi в нього... А в день приїзду секретаря ЦК сад мiй розквiтнув особливо повно, здається, пишнiше, нiж будь-коли. Може, тому, що синя туча з одного боку саме заходила, а коли з крайнеба десь туча синiє, тодi на-її тлi сад особливо видiляється своїм цвiтом.

    Найменша гiлочка вiд початку й до кiнця облiплена бiло-рожевими пелюстками. А повiтря! Якщо був коли-небудь рай, то в ньому, я певен, пахло так, як у моєму саду. Повiтря райське, хоч у флакон його набирай. Кожне дерево, кожна крона свiтиться, наче величезна ваза, створена з самого повiтря, сонця та найтоншої порцеляни.

    Думаю, що сад наш розцвiвся в той день так могутньо за все своє горе, за всi муки, пережитi ним у лихолiття окупацiї. Не встиг я ще й осколкiв усiх тодi повиймати, у деяких штамбах сидiли вони в живому тiлi, аж болiло менi отут!

    Iду поруч з секретарем, гомонимо. Розповiдаю йому, як ремонтуємо сад пiсля вiйни i як сторож нашого саду дiд Ярема в роки окупацiї мужньо прийняв на себе нiмецькi канчуки за те. що вiдмовився вказати комендантовi мою гiбридну дiлянку, i як iншi колгоспники вказали комендантовi також зовсiм не те, чого вiн шукав. Не змовчав я перед секретарем i про нашi втрати, розповiв йому, що частину нашого розсадника окупанти таки повантажили у вагони i вивезли в райх, а бiльше не встигли, бо, як вiдомо, подавилися. Все виклав, що менi болiло, i перспективу принагiдне намалював також. Кортiло менi ще пожалiтися на Мелешка, що не хоче лiтакiв наймати в Аерофлоту, щоб скурювали нам сад з повiтря, але потiм стримав себе: не той момент.

    Йдемо, i щоразу перед якимось особливо розкiшним клубком живого суцвiття секретар зупиняється i знiмає свого бриля, наче мовчки вiтається з яблунькою. По цiй прикметi я одразу визначив, що секретар ЦК, видно, i сам славний, душевний садiвник. Пiзнiше вiн менi одкрився, що таки да, займається.

    Стоїмо перед яблунькою, i просто дивно, як разюче схожий на мене секретар ЦК! I не лише коренастим ростом, обличчям та мiцною лисиною, а головне - характером, думками, почуваю, кревно ми близькi.

    - Спасибi вам, - каже, - товаришу Братусь, за вашi труди, за ваше плiдне життя. Поки що в нас таких квiтучих островiв не багато. Наша мета - зробити так, щоб не окремi острови красувались в цвiту, а щоб всуцiль укрили сади нашу землю, затопили, як повiнь весною. Зараз ще навiть далеко не всi колгоспи можуть похвалитися своїми садами. Мало дерев на присадибних дiлянках i, зокрема, на пiвднi. Хiба це порядок? Треба, щоб росло не лише в колгоспах та радгоспах, не лише на садибi в колгоспника, робiтника чи службовця, треба, щоб i садиби наших МТС стояли в садах, щоб нашi рудники, школи, лiкарнi, дитячi будинки - все щоб огорнулося зеленню, щоб нашi промисловi центри, нарештi, оперезалися нарiвнi з степовою хлiборобською фабрикою потужними зеленими кiльцями плодових насаджень. Як по-вашому, товаришу Братусь?

    Це вiн мене питає, як по-моєму, наче мiг би я бути проти!

    - Обома руками - за.

    - А якраз наше з вами "за", товаришу Братусь, усе й вирiшує. Яким хочемо бачити наш край, таким вiн i буде... Стане Україна - як i вся наша Батькiвщина - республiкою-садом, квiтучим, найпереконливiшим дослiдним полем комунiзму. Ще їхатимуть до нас учитися звiдусiль.

    Так сказав. Глибоко запало менi в душу його слово. Таке враження зоставив по собi, наче побував я далеко десь, поперед усiх, у чудовому новому свiтi.

    Тепер з кожним роком переконуюсь, як усе швидше, розгонистiше той чудовий свiт наближається, як здiйснюються наяву нашi спiльнi мрiї.


    III


    

... ... ...
Продолжение "Микита Братусь" Вы можете прочитать здесь

Читать целиком
Все темы
Добавьте мнение в форум 
 
 
Прочитаные 
 Микита Братусь
показать все


Анекдот 
Муж - жене, по-деловому:
- Ну, ладно - ты не хочешь мириться, давай поебемся как враги...
показать все
    Профессиональная разработка и поддержка сайтов Rambler's Top100